— Тож, поки я лежала під крапельницями, ви мені тут заміну підшукали

— Чого ти смикаєш ручку, люба? Засув ми ще у вівторок замінили! — командирським голосом сказала Олександра Трохимівна й поправила ліловий велюровий костюм.

— Поки ти в лікарні валялася, я твої ганчірки до гаража вивезла — тут тепер молода дружина сина житиме!

Валентина так і залишилася стояти біля власних кованих воріт із дорожнім баулом у руці.

За парканом, прямо посеред двору, громоздилися мішки з плитковим клеєм. Замість звичного дерев’яного ґанку біліли широкі мармурові сходинки.

У стаціонарі Валентина провела чотири тижні з важким запаленням легенів. Постійна слабкість, температура, задишка, уколи за розкладом — лікарі довго не підписували виписку.

Чоловік Віталій за весь час відвідав її лише один раз, у першу суботу. Приніс пакет яблук, поскаржився на шалену зайнятість і більше не з’являвся.

З Віталієм вони одружилися п’ять років тому. Цегляний будинок із просторою верандою дістався Валентині ще за два роки до весілля від рідної бабусі.

У Віталія за душею не було нічого, крім старенького легковика та гордості. Він страшенно соромився переїжджати до дружини.

Три вечори поспіль вмовляв Валю не казати його матері, чий це будинок. Мовляв, Олександра Трохимівна — жінка горда, з’їсть його живцем, якщо дізнається правду.

Валентина тоді махнула рукою: хоче чоловік здаватися перед мамою годувальником — шкода їй, чи що?

Як з’ясувалося сьогодні біля хвіртки — дуже навіть шкода. Чи зустрічали ви таких людей, які в чужу поступливість в’їжджають, наче у власний рай?

— Яка ще молода дружина, Олександра Трохимівна? — Валентина опустила баул на тротуарну плитку.

— Про що ви взагалі говорите? І з якого дива ви чіпали мої речі?

— А з того, що тобі не личить одній розкошувати в таких маєтках! — свекруха гордовито підняла підборіддя, блиснувши великими золотими кільцями у вухах.

— Віталік у мене — видатний чоловік, у розквіті сил! Йому потрібні спадкоємці, а не твої примхи!

— Тож, поки я лежала під крапельницями, ви мені тут заміну підшукали?

— Не ми підшукали, а доля звела! — повчально підняла палець Олександра Трохимівна.

— Іди-іди до бічного в’їзду, не затримуйся. Я твої речі в картонні коробки розкидала. Віталік уже й причіп до машини підігнав, щоб твоє добро до тітки в селище відвезти!

— Причіп підігнав?! — Валентина зробила крок до бічної стулки воріт.

— Оце так, яка турбота!

Робітники зранку виносили з двору будівельне сміття й не засунули нижній штир до кінця. Валентина штовхнула ковану решітку плечем. Стулка легко відчинилася всередину.

— Стій! Куди побігла по свіжому розчину?! — вискнула свекруха.

Але Валентина вже швидко крокувала двором до ґанку. Біля відкритого гаража й справді стояла машина чоловіка з причепленим залізним візком.

У кузові причепа темніли картонні коробки, перетягнуті скотчем, і улюблене бабусине крісло-гойдалка.

До речі, у палаті з Валентиною лежала літня гардеробниця з районної поліклініки.

Та ще в перший тиждень поглянула на порожню тумбочку сусідки й із сумною усмішкою зауважила: якщо чоловік до стаціонару не ходить і трубку бере через раз — чекай вдома на перестановку меблів.

Валентина тоді лише відмахнулася. А старенька, виходить, як у воду дивилася.

Дерев’яну веранду, яку ще дід Валентини обшивав різьбленою вагонкою, знесли дощенту. Натомість там зяяв широкий отвір із панорамними вікнами.

Тут на поріг випливла дівчина років двадцяти п’яти в рожевому халатику та пухнастих хутряних капцях. Вона сонно потягнулася й незадоволено скривилася.

— Олександра Трохимівна, ну хто там знову галасує з самого ранку? — примхливо промовила дівчина.

— Адже майстри обіцяли приїхати за розрахунком лише після обіду!

— Усе гаразд, Софіє, йди до спальні! — одразу ж защебетала свекруха, змінюючи тон на медовий.

— Це колишня мешканка заскочила за своїми коробками. Зараз завантажиться й поїде!

— Цікаве кіно! — Валентина пильно поглянула на дівчину в капцях.

— І давно ти, Софіє, господарюєш у моїй спальні?

— У якій ще вашій? — Софія гордовито змахнула рукою з довгими рожевими нігтями.

— Цей будинок Віталік будував! А ваш жіночий колгосп із дурнуватими фіранками та старим буфетом ми ще минулого тижня винесли. Тут взагалі все довелося міняти, який жах!

— Винесли буфет прадіда?! — Валентина зробила крок до нижньої сходинки.

— Та йому сто років з гаком, його прадід своїми руками з дуба вирізав!

— Ой, не плач за своїм мотлохом! — втрутилася Олександра Трохимівна, ставши між невісткою та ґанком.

— У гаражі стоїть твоя шафа, біля задньої стінки! Софія наказала відвезти на звалище, та вантажники полінувалися тягнути!

— І хто ж вам дав право в чужому домі стіни ламати?

— Чому це в чужому?! — свекруха впирала руки в боки.

— Я в цей будинок вклала свої кровні!

— Які ще кровні, Олександро Трохимівно? Звідки у вас такі кошти?

— А я свою двокімнатну квартиру продала! — з викликом випалила свекруха.

— Так-так, люба, продала й не пошкодувала! Навіщо мені самій у старій панельці сидіти, коли у єдиного сина така ділянка простоює? Ми з Віталіком і Софією тепер однією дружною родиною заживемо!

— Ви продали свою єдину квартиру? — Валентина остовпіла.

— І вкладаєте гроші в ремонт цього будинку?

— Не цього, а синового! — розлютилася свекруха й притупала ногою по новій плитці.

— Я тут капітальну перебудову затіяла! Підлоги на першому поверсі зняли, італійську плитку поклали! Кухонний гарнітур глянцевий під стелю замовили, стіни венеціанською штукатуркою оздобили!

— І коли ж ви встигли?

— А мені хлопці-шабашники за два тижні все звели! — гордо заявила Олександра Трохимівна.

— Я за терміновість втричі заплатила! Усе, що виручила за квартиру, прямо бригадиру в руки готівкою віддала!

— Прямо готівкою? — перепитала Валентина.

— Без жодного договору та розписки?

— А навіщо мені зайві папірці? — пирхнула свекруха.

— Щоб дармоїдам податки переплачувати? Ми з виконробом по-людськи домовилися, щоб якраз до твоєї виписки встигнути!

— Зайчику! — раптом занила Софія, заглядаючи у передпокій.

— Ну виходь ти вже! Тут твоя колишня!

На порозі неохоче з’явився Віталій. На ньому красувався новий бордовий спортивний костюм, а борідка була ретельно підстрижена. Побачивши дружину біля ґанку, він завагався й нервово ковтнув слину.

— Віталік, іди сюди! — покликала Валентина.

— Ти нічого не хочеш пояснити своїй мамі й цій панянці?

— Валю, ну зрозумій ти по-людськи… — плутано почав Віталій, ховаючи очі за спиною Софії.

— Так склалося життя. Ми з Софією кохаємо одне одного, у нас усе серйозно.

— Кохайте — на здоров’я, — відрізала Валентина.

— Тільки чому твій табір стоїть на моєму ґанку? І хто тобі дозволив ламати веранду та завантажувати мої речі в причіп?

— А чого ти кричиш? — примхливо надула губи Софія.

— Віталік обіцяв мені панорамні вікна. Я не звикла жити в темряві!

І тут Віталій зрозумів, що в присутності матері та молодої коханки відступати не можна. Інакше його висміють прямо тут. Він надувся, випнув груди й заговорив з натиском:

— А ти не підвищуй голос на маму й Софію, Валя! Мама заради нас продала свою єдину двокімнатну квартиру!

Стільки коштів у цей ремонт вкинула! Не можна ж мені тепер виганяти рідну матір і наречену на вулицю? Совість у тебе взагалі є?

— Тобто це я маю після стаціонару на вулицю піти?! — остовпіла Валентина.

— Чому на вулицю? — Віталій розвів руками з удаваною турботою.

— Поживеш поки що у своєї тітки в селищі. Або орендуєш кімнату. Я тобі зі зарплати на перший час трохи докину.

— З твоєї зарплати? — гірко посміхнулася Валентина.

— Не прикидайся бідною! — прикрикнув чоловік.

— Мама ось скільки сил сюди вклала, для нашої нової родини старалася! Змирися вже, Валя, не влаштовуй базар! Сідай до мене в машину, я тебе до селища довезу!

— Ось саме! — тріумфально підхопила Олександра Трохимівна.

— Чула, що тобі господар сказав? Забирай своє старе барахло й забирайся геть! Тебе сюди все одно ніхто не пустить!

Софія за спиною нареченого розреготалася й з виском зачинила стулку панорамного вікна.

У Валентини після лікарняного ліжка від цього дружного натиску занилі плечі. Вона опустилася на край мармурової сходинки й поклала холодні долоні на коліна.

П’ять років вона берегла його смішне самолюбство. П’ять років мовчала на сімейних застіллях, коли Віталік поважно розмірковував про «свою заміську ділянку».

Жаліла свекруху, не хотіла ганьбити чоловіка перед ріднею… І ось тепер вони втрьох стоять на її ґанку й відправляють її до селища.

Минуло секунд десять. Валентина повільно підвелася зі сходинки, розправила плечі й поправила поли бежевого плаща.

— Тож, двокімнатну квартиру продали, Олександро Трохимівно? — дзвінким голосом запитала вона.

— І всю готівку шабашникам у руки, без жодного папірця, віддали?

— Віддала! Мої заощадження — куди хочу, туди й вкладаю! — огризнулася свекруха, хоча від тону невістки трохи знітилася.

— У будинок рідного сина вклала! А ви у свого синочка хоч раз за п’ять років запитали, чия це ділянка, перш ніж квартиру продавати? — Валентина ступила на верхню сходинку й пильно поглянула на чоловіка, у якого миттєво витягнулося обличчя.

— Ну що, Віталік? Сам мамі з нареченою розповіси, хто тут господиня, чи мені сусіда дядька Толю з будівельною бригадою покликати?

— Валю, ну не починай при всіх, ми ж домовилися… — жалібно вичавив із себе Віталій, відступаючи до порога.

— З ким це ти домовився?! — одразу ж насторожилася Софія й вчепилася нареченому в рукав.

— Віталік, про що вона взагалі базікає? Ти ж клявся, що сам цей котедж до весілля побудував!

— Та вона все бреше, Софіє! — замахала руками Олександра Трохимівна.

— Віталік цей будинок п’ять років тому купив, він мені особисто казав!

— П’ять років тому, Олександра Трохимівна, ваш син до мене на маршрутці з одним баулом приїхав! — чітко промовила Валентина.

— А цей будинок мені рідна бабуся за два роки до нашого весілля залишила! Тут від фундаменту до яблунь у саду — все моє!

— Брешеш! — верещала свекруха.

— Віталік, ну скажи їй! Чого ти мовчиш, наче води в рот набрав?!

Віталій втиснув голову в плечі й поглянув на розлючену наречену.

— Мамо… — ледь чутно пробурмотів він.

— Ну ти ж сама мене тоді дошкуляла, що я без свого куточка… Ось я й випалив, що будинок мій. Валя обіцяла нікому не розповідати…

У Олександри Трохимівни перехопило подих. Вона повільно повернулася до сина, хапаючи ротом повітря.

— Як це — її бабусі?! — прошепотіла свекруха.

— Синку, ти з глузду з’їхав?! Я ж двокімнатну квартиру продала! Я ж усе до копійки в чужий дім вклала!

— Мамо, ну я ж думав, що Валя поступлива, не стане влаштовувати скандал… — пробурмотів Віталій, прикриваючись ліктем.

— Я думав, вона переїде до тітки, а ми потім якось домовимося…

— Ти що, зовсім хворий?! — закричала Софія щосили й з усієї сили штовхнула нареченого в плече.

— Яке «домовимося»?! Ти мені три місяці локшину на вуха вішав, що ти господар садиби! Та я заради тебе звільнилася з салону й виїхала з орендованої квартири!

— Софіє, зачекай, я зараз усе вирішу! — кинувся до неї Віталій.

— Руки геть, негідник! — верещала Софія, відскакуючи до перил.

— У нього за душею дірка від бублика, матуся без квартири залишилася, а він мене в чужий дім привів!

У цей момент у відчинені ворота увійшов кремезний виконроб у робочій сорочці, а за ним — двоє широкоплечих хлопців з інструментами.

— Господарі, обід закінчився! — басовито вигукнув виконроб.

— Ми прийшли за розрахунком за вивезення сміття!

— Як вчасно ви зайшли, хлопці! — окликнула їх Валентина з ґанку.

— Я господиня цього будинку, Валентина. Знайомтеся, а це мої гості, вони якраз їдуть!

— Оце так! — майстер з примруженими очима оглянув трійцю.

— А ви, Олександра Трохимівна, за ремонт і меблі не переймайтеся, — з легкою іронією додала Валентина.

— Якщо ви бригаді готівкою, без жодного папірця, платили, значить, вирішили мені до виписки царський подарунок зробити. І плитка італійська, і гарнітур під стелю мені дуже знадобляться!

— Ах ти хижачка! — закричала свекруха, хапаючись за голову.

— Обікрали! На вулиці залишили! Я нікуди звідси не піду, я тут кожну плитку оплатила!

— Хлопці, — Валентина повернулася до виконроба.

— Занесіть, будь ласка, з причепа та гаража мої коробки, крісло-гойдалку й дубовий буфет назад у будинок.

А рожеві баули та пожитки цієї компанії завантажуйте прямо в причіп. Я вам понаднормові вдвічі оплачу!

— Та з радістю, господине! — пожвавився виконроб.

— Хлопці, швидше за справу!

Що тут почалося! Софія, лаючись, кинулася до спальні збирати свої ганчірки, поки робітники не розкидали їх навалом.

Олександра Трохимівна намагалася вхопитися за перила ґанку, але під суворим поглядом двометрових майстрів швидко знітилася й побігла рятувати свої каструлі.

Через пів години Валентина стояла на новому мармуровому ґанку. Віталій, багряний від сорому, разом із матір’ю завантажував у причіп баули Софії.

Сама молода наречена тупотіла до воріт босоніж, тримаючи хутряні капці в руках, і лаяла нареченого на всю вулицю останніми словами.

Коли старенький легковик із деренчливим причепом нарешті викотився за хвіртку, виконроб вручив Валентині зв’язку заводських бирок від нових засувок і зачинив ворота зсередини.

Через три дні Валентина дізналася від сусідки продовження цієї сімейної драми. Після продажу двокімнатної квартири їм виявилося нікуди податися.

Віталій орендував тісну кімнату з двома проваленими ліжками в старому гуртожитку за ринком. Софія протрималася в цьому «сімейному гніздечку» за ситцевою фіранкою зі свекрухою рівно три доби.

На четвертий ранок вона зібрала косметичку й поїхала до подруги, кинувши бездомного нареченого наодинці з матір’ю.

До вихідних Віталій зателефонував Валентині з чужого номера. Жалібно кашляючи в трубку, він просив дозволити їм з мамою пожити хоча б у гаражі до літа.

Мовляв, у гуртожитку сиро, мама зовсім розклеїлася й щодня зранку до ночі його пиляє за продану двокімнатну квартиру, а в будинку все-таки їхній ремонт.

Валентина без зайвих слів натиснула «відбій», заблокувала номер і пішла на нову глянцеву кухню натирати поліролем дубовий буфет, який повернувся на законне місце.

You cannot copy content of this page