За тиждень до Нового року Уляні зателефонувала мама.
–Улечко, привіт! Як ваші справи? Як Артем– не хворіє? Як Настуся?
Розпитавши дочку про всіх членів сім’ї, мама перейшла до того, заради чого, власне, і зателефонувала.
– Уля, тітка Оля звертається до вас з проханням: пустіть, будь ласка, Віку з чоловіком пожити у вашій квартирі на чотири місяці. Їхня квартира буде готова тільки до травня, а нинішня господиня вимагає звільнити квартиру відразу після новорічних свят – продаватимуть.
– Мамо, так у нас квартира теж не пустує – там живуть квартиранти. У нас з ними укладено офіційний договір. І, крім того, це дуже порядна сім’я – нам таких квартирантів потім і не знайти: і платять вчасно, і в квартирі порядок.
– Я все розумію, Уля. Але Ольга – моя рідна сестра, Віка – твоя двоюрідна. Ви ж з нею, вважай, разом виросли, – продовжувала переконувати Уляну мати.
– Мамо, ну нехай вони винаймуть собі квартиру. На чотири місяці їм здадуть. А раз на короткий термін, то немає сенсу шукати щось ідеальне. Адже це тимчасово, можна дешеву знайти. І гроші у Віки є, вони просто хочуть за наш рахунок заощадити.
– Звичайно, вони не хочуть витрачатися. Тим більше Ольга знає, що у вас є квартира, в якій можна цей час безкоштовно пожити, – пояснила мама.
– Гаразд, мамо. Я одна все одно це питання не вирішу. Треба з чоловіком порадитися, – сказала Уляна.
– А чого тобі з Вітькою радитися? Як сказала, так і буде! – заперечила мати. – Я завжди сама всі питання вирішувала, ніколи з твоїм батьком не радилася.
– Мамо, у нас в родині свої правила, – відповіла дочка, не бажаючи нагадувати матері, що батько майже двадцять років мовчав, а потім зібрав свої речі і пішов туди, де з його думкою рахувалися.
– Гаразд, порадься, тільки не тягни. Їм восьмого січня з’їжджати треба, – погодилася мама.
Увечері Уляна розповіла Віктору про дзвінок мами.
– Ну, і що ти думаєш? – запитав він.
– Те саме, що й ти. Нам ця родинна благодійність дуже дорого обійдеться. Я б ще погодилася допомогти, якби у них була якась форс-мажорна ситуація. Але тут все дуже просто: тітка Оля і Віка хочуть заощадити.
Гроші у них є – тітка моїй мамі недавно розповідала, які меблі та техніку вони збираються замовляти в нову квартиру. Нам така і не снилася.
– Заздриш? – запитав чоловік.
– Ні, просто пояснюю, чому не хочу мати через них купу клопоту: спочатку відмовляти квартирантам, потім чотири або п’ять місяців не отримувати плату за квартиру, потім шукати нових квартирантів. І, знаючи Віку з дитинства, я навіть не впевнена, що вона «дякую» скаже.
– Значить, відмовляємо, – підсумував Віктор.
Наступного дня Уляна зателефонувала мамі і повідомила їх з чоловіком рішення, пояснивши, чому вони не можуть піти назустріч родичам.
– Не очікувала я від тебе, донько. Я, звичайно, розумію, що гроші важливі. Але іноді все-таки треба поступитися. Тим більше не для сторонніх людей – для рідні.
– Мамо, але вони теж не голодують. Ти сама розповідала про їхні наполеонівські плани щодо обстановки квартири. Чому ми повинні відчувати незручності і фінансові втрати, щоб Віка змогла поставити у ванній джакузі з Італії? Пам’ятаєш, як тітка Оля хвалилася?
– Я зрозуміла вашу з Віктором позицію. Тільки тепер не дивуйтеся, що і до вас так само ставитимуться. Адже життя довге – в будь-який момент допомога може знадобитися, – сказала мама.
– Тобто ти, мамо, не допоможеш мені, тому що я відмовилася допомогти Віці заощадити сто тисяч за рахунок моєї родини? – запитала Уляна.
Але мама їй не відповіла.
Більш того, ніхто з родичів з боку Уляни, крім бабусі, не привітав їх з Новим роком. А мама скидала дзвінок, коли Уляна намагалася зателефонувати їй.
– Нам, здається, оголосили родинний бойкот, – сказала Уляна чоловікові.
– Не хвилюйся, це ненадовго. Як тільки комусь щось знадобиться, їх єдність відразу впаде, – заспокоїв Віктор дружину.
Але це сталося набагато раніше.
П’ятого січня мати Уляни зателефонувала зятю. Вона, мабуть, вирішила, що це він заважає дочці проявити благородство і щедрість і допомогти рідні.
– Вітю, привіт. Як Новий рік зустріли? Не нудьгували? – вона явно хотіла натякнути на те, що рідні не привітали їх зі святом.
– Дякую, Зоє Олексіївно. Все добре. Приїжджали мої батьки. Третього числа брат з родиною в гості приходив. Вчора з дітьми на ковзанку з’їздили – повеселилися від душі.
– Я рада за вас. А дзвоню з такого приводу: ви не передумали допомогти родичам? Може, все-таки пустите Віку з родиною до своєї квартири? Адже треба допомагати одне одному.
– Добре, Зоє Олексіївно. Давайте порахуємо. Квартира, яка не дає спокою вашим родичам, – іпотечна. Щомісяця ми отримуємо оплату від квартирантів у розмірі десяти тисяч. Потім додаємо до цієї суми дві тисячі і віддаємо всі ці гроші банку в якості щомісячного платежу. Поки що зрозуміло?
– Чого тут не зрозуміти.
– Отже, моя дорога теща, якщо ваша племінниця буде жити в цій квартирі, нам доведеться платити банку з сімейного бюджету. Але вже не дві тисячі, а дванадцять.
– Вітю, не принижуй себе, ви обоє працюєте. Можна ж трохи затягнути паски.
– Можна. Якщо Віка буде жити в нашій квартирі чотири місяці, то ми недоотримаємо за цей час сорок тисяч. А згадайте, скільки ми з Уляною обіцяли дати вам у травні на ремонт даху? Якраз ті самі сорок тисяч. Тепер не дамо.
– Чому? – здивувалася Зоя Олексіївна.
– Тому що ми планували зібрати їх для вас, трохи затягнувши паски. Вибачте, відразу і на кредит, і на дах ми заощадити не зможемо. Ви ж не пропонуєте перевести на хліб і воду ваших онуків?
Тож вирішуйте: або ваша племінниця економить за наш рахунок і живе в нашій квартирі, або ви отримуєте гроші на ремонт даху.
– Мені треба подумати, – сказала Зоя Олексіївна.
Думала вона недовго, вже наступного дня зателефонувала і повідомила, що сама поговорила з сестрою і пояснила їй, що Уляна з чоловіком не зможуть прихистити Віку на чотири місяці.
– Правда, тітка Оля на всіх нас дуже сильно образилася, – сказала Уляні мама.
– Нічого, – посміхнувся Віктор, нехай її заспокоїть думка, що в нашій новій квартирі немає італійського джакузі.
Як з’ясувалося пізніше, на орендованій квартирі Віці з родиною довелося жити близько року – будівельники на три місяці запізнилися з здачею будинку. А потім ще робили ремонт, так що в свою квартиру їм вдалося в’їхати тільки в листопаді.
Новий дах помирив Зою Олексіївну з дочкою і зятем, і вона вирішила більше з ними через рідню не сваритися, так як “своя сорочка (тобто дах) ближче до тіла.”
Спеціально для сайту Stories
