– Микита, сідай! Потрібно терміново поговорити! – дружина сіла за стіл, її обличчя висловлювало рішучість.
Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусткою мокрі очі:
– Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже ледве ходить. Цієї зими просто не виживе у своєму будиночку, він і так скоро розвалиться.
– І що ти пропонуєш?
– Кажу ж: не знаю.
– Оксана, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама і вирішувати тобі.
– Микита, до себе ми її взяти не можемо. У нас двокімнатна квартира і двоє хлопців, вже великих. Де ми маму розмістимо? – відчувалося, що дочка вже прийняла якесь рішення щодо своєї матері і тепер намагається, простіше донести це рішення до чоловіка.
– У нас в місті є платний будинок для людей похилого віку.
– Оксана, ти хочеш відправити свою матір до будинку для літніх людей?
– У нас немає виходу. Кажуть, там непогано.
– Але, як ти сказала, він платний, – чоловік скептично посміхнувся. – І скільки?
– П’ятсот гривень на день. Якщо платиш відразу за місяць, то тринадцять тисяч вийде. Там за нею і догляд буде, і медичне обслуговування. Для нас – сума чимала, але якось викрутимося.
– Оксана, якось це все підло. Мати нам завжди варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок престарілих.
– Микита, думаєш, у мене серце кров’ю не обливається? У нас немає виходу.
– Ох! – важко зітхнув чоловік. – Інших варіантів немає?
– Думала, будинок її продати. Мама ж його на мене переписала. Та хто його купить – зима на носі. Та й скільки заплатять за нього?
– Ти з матір’ю розмовляла?
– Ще ні. У суботу поїдемо, приберемо у неї все в городі, заразом, з нею і поговоримо.
– У городі я з синами все приберу, – чоловік похитав головою. – Але про будинок престарілих розмовляй без мене.
– Микита, до весни вона там поживе, а навесні щось придумаємо, якщо їй там не сподобається.
– Ні, Оксана, відчуваю, якщо ми відправимо матір в цей будинок, то це назавжди. Підло якось все це.
***
Тиждень вже Лідія Михайлівна в будинку для літніх людей. Розуміє, що у дочки не було виходу. Дійсно, і ходити вже важко, а не те, що одній жити у своєму будинку, восьмий десяток вже пішов.
Але ж не про таку старість мріяла. Хотілося останні свої роки серед рідних прожити, але кому вона тепер хвора потрібна.
Зайшла медсестра:
– Лідія Михайлівна. До тебе онуки прийшли.
Посмішка осяяла обличчя бабусі, коли ті зайшли. Вже і молодший, Стас, був вищий за неї, а Матвій вищий на цілу голову.
– Привіт, бабусю! Як ти тут?
– Нормально, годують тут добре. Медсестри і няньки за нами доглядають, – і як завжди заметушилася. – Сідайте, сідайте он за стіл!
– Ми не надовго. Ось тобі продукти принесли і речі теплі.
– Дякую! – і тут же запитала. – Як справи в школі!
– Нормально, – відповіли мало не хором.
– Давайте вчіться! Матвію, тобі останній рік. Надумав, куди підеш?
– У наш інститут.
– А батьки де? Вас послали, а самі не приїхали.
– Батько до тебе в дім поїхав.
– Ой, треба б йому сказати, щоб моркву всю викопав, а то на вулиці вже холоднішати починає, – заохала бабуся. – І капусту б зрізав.
– Зараз подзвоню!
Стас дістав телефон і набрав номер:
– Тату, бабуся каже, щоб ти моркву викопав і капусту зібрав.
– Гаразд, – пролунав голос батька.
– Дай! – бабуся взяла з рук онука телефон і почала давати вказівки зятю.
– Микита, моркву викопаєш, відразу в льох не опускай, нехай днів три посохне. Потім приїдеш, покладеш. Капусту зріж з качанами. Відразу поклади в льох. Там у двох відділах насипаний пісок, капусту встав качанами вниз, а в інший моркву складеш, тільки велику. Дрібнішу собі візьми!
– Зрозумів, зрозумів. Ти, мамо, не засмучуйся!
– Микита, ти там мою Марту знайди і нагодуй! Вона, бідна, одна залишилася.
– Знайду.
– Тримай! – віддала телефон онукові.
– Бабусю, ми підемо. Гаразд? – встав з-за столу старший онук.
– Зачекайте! – бабуся дістала гаманець. – Ось вам по тисячі. Купіть собі що-небудь.
– А тобі…
– Беріть, беріть! Мені тут гроші не потрібні.
– Дякуємо, бабусю!
Вони вийшли, а Лідія підійшла до вікна і довго дивилася услід онукам.
***
Микита залишив свою машину навпроти вікон своєї квартири. Поруч припаркував свій «Форд» сусід з крайнього під’їзду. Побачивши в руках Микити пакети з морквою і капустою, запитав:
– З дачі?
– Майже, від тещі.
– Ми з дружиною теж збираємося дачу купити або будиночок невеликий, десь недалеко. Діти дорослі, роз’їхалися.
– Слухай, Анатолій! – задумливо промовив Микита. – У тебе ж чотирикімнатна квартира.
– Так, на другому поверсі.
– Може, обміняєш її на мою двокімнатну, теж на другому поверсі. На додачу, будиночок з городом віддам. Теща стара, сил у неї немає за будинком доглядати.
– Ух ти! – сусід задумливо почухав потилицю. – Ідея цікава. Треба подивитися.
– То поговори з дружиною, і заходьте ввечері в гості.
– Поговорю.
***
Микита помився, поїв і завалився спати. Оксана пішла на кухню готувати вечерю, скоро прийдуть сини, молодший зі своєї секції, а старший… старший закохався.
«Вже час, сімнадцять років. Головне, щоб ніяких дурниць не наробили. Молодшого теж додому не заженеш. Цілими днями на вулиці…»
Пролунав стукіт у вхідні двері. Витерши руки, господиня кинулася туди. Відчинила двері. Сусіди з крайнього під’їзду:
– Оксана, ми до вас в гості!
– Заходьте! Віка, а що сталося?
– А хіба твій нічого не сказав?
– Ні, – Оксана була здивована.
– Чоловіки надумали квартирами мінятися.
– Віка, що ти кажеш? – схаменувшись, заметушилася. – Та ви проходьте, проходьте!
Кинулася в кімнату, штовхнула сплячого на дивані чоловіка:
– Микита, вставай! Гості прийшли.
Чоловік встав і кинувся у ванну кімнату:
– Я зараз!
А гостя почала ретельно оглядати квартиру.
– Хтось мені пояснить: що все це означає?
– Оксана, наші чоловіки хочуть вашу квартиру і будиночок твоєї матері обміняти на нашу чотирикімнатну, – ще раз озирнулася. – У вас гарна квартира.
У кімнату повернувся господар квартири і дружина відразу кинулася до нього:
– Що ти надумав?
– Якщо домовимося, переїдемо в їхню чотирикімнатну і візьмемо до себе твою маму.
Оксана замислилася, на її обличчі з’явилася загадкова посмішка:
– Ну, що? Давайте чаю вип’ємо і підемо вашу квартиру дивитися.
– Оксано, який чай? – посміхнувся чоловік. – З цього приводу, постав на стіл щось серйозніше.
***
Заснути цієї ночі Микита і Оксана довго не могли, все розмовляли, подумки уявляючи, що і як буде розташовуватися в їхній новій великій квартирі. Говорила в основному дружина, поки її чоловік не почав засинати.
– Ти вже спиш чи що? – вона штовхнула його в бік.
– Оксана, ти матері поки нічого не кажи, а то вона зовсім спокій втратить. Як влаштуємося, тоді і перевеземо її.
***
Цього дощового осіннього ранку Лідія Михайлівна тужливо дивилася у вікно зі своєї кімнати в будинку для літніх людей. Настрій був під стать погоді і думки такі ж:
«Три тижні я тут. Схоже, діти про мене забули. Я непотрібна мама. Онуки раз приїхали, і теж забули. Дочка пару разів дзвонила.
Першого разу повідомила, що мій будинок, чи то продала, чи то обміняла на щось, а голос такий щасливий. Гаразд! Хоч будуть за мене платити, тринадцять тисяч на місяць – гроші чималі. Адже тепер нікуди повертатися.
Другого разу сказала, що справ багато, як звільняться, приїдуть. Звичайно, у молодих завжди справ багато. Сьогодні субота, може приїдуть. Що ж я так і не придбала телефон. Та й користуватися ним не вмію».
Так і сиділа вона годину, другу, думаючи гіркі думки. І раптом біля воріт зупинилася машина зятя:
«Приїхали, не забули! – але тут же радість трохи зменшилася. – А що Микита один? І без сумок. Може, щось сталося?»
Лідія, не відриваючи погляду, дивилася на двері кімнати. Ось вони відчинилися. Зайшов зять, посміхнувся:
– Привіт, мамо!
– Привіт, Микита? Що сталося?
– Збирайся! – і знову посмішка на обличчі. – Поїдемо додому.
– Куди додому? В гості?
– Ні, назавжди. Збирай всі свої речі!
– Ну, що ти загадками говориш?
– Твої онуки не дозволили говорити. Сказали: бабусі буде сюрприз.
Бабуся занепокоїлася, відчула новий поворот у своїй долі. Тут сусідка по палаті, яка вже стала подругою, повернулася з процедур:
– Ліда, ти куди збираєшся?
– Валя, мене зять забирає, – сказала щасливим голосом. – Каже: назавжди!
– Ой, щаслива ти! Мої, схоже, до кінця днів мене сюди визначили.
– Валентина, заберуть і тебе. Дітям важко з нами, старими.
***
Дивилася Ліда у вікно і бачила, що везе її зять до себе додому, і важкі думки лізли в голову:
«Навіщо він мене забрав. У них дві кімнати, їм самим тісно. Куди вони мене покладуть? Буду у них під ногами заважати і вночі спати не давати. Все одно ж назад до будинку престарілих відправлять».
Доїхали до будинку зятя. Він залишив свою машину там, де зазвичай її залишав. Допоміг тещі вийти, взяв її речі і попрямували… до іншого під’їзду. Вона здивовано подивилася на зятя.
– Заходь, заходь мамо!
Піднялися на другий поверх і попрямували до дверей однієї з квартир. Ті відчинилися і вибігли її онуки:
– Бабусю, заходь! Тепер це наша квартира, – закричав молодший.
Зайшла вона в квартиру. Назустріч кинулася дочка, обійняла її:
– Мамо, тепер ти з нами житимеш. Ходімо, я тобі кімнату покажу.
Кімната, хоч і невелика, але така затишна, і шафа є, і ліжко нове. Просто не вірилося, що буде жити поруч з дочкою, зятем і онуками.
І тут, об її ногу потерлася і замурчала:
– Марта! – радісно скрикнула Лідія Михайлівна і заплакала від щастя.
Спеціально для сайту Stories
