– Макс, куди ти мою піну для гоління подів? – голос дядька Миколи прокотився квартирою, відбиваючись від кахельної плитки у ванній і вриваючись у тісну гостьову, де я лежав, уткнувшись у телефон.
Четвертий день моєї вимушеної “відпустки” в квартирі рідних , в Черкасах , випробовував на міцність мою нервову систему.
– Не чіпав я твою піну! – відгукнувся я, не відриваючись від екрана. – У тітки Галі запитай.
Дядько намалювався в дверному отворі – у домашніх треніках із бульбашками на колінах і в майці.
– Твоїй тітці Галі мої засоби ні до чого. Вона й так гладенька, як дельфін, – він притулився до одвірка й окинув мене своїм фірмовим поглядом, який я пам’ятав із дитинства: суміш хронічної втоми з нотками інспекторської прискіпливості.
– А де сама тітка? – я знехотя сів на диван. Дивна річ, у свої тридцять три я знову почувався школярем, від якого чекають пояснень за кожен чих.
– За продуктами втекла. Сказала, що тебе відгодовувати треба, а то столичне життя всю плоть із кісток стерло, – дядько хмикнув. – Ніби ти не в офісі штани просиджуєш, а вагони розвантажуєш.
Я мимоволі посміхнувся. Тітка Галя завжди вважала, що будь-яку життєву проблему можна вирішити правильним харчуванням.
Розлучення? Треба борщу наваристого. Проблеми на роботі? Котлети з пюрешкою та компот допоможуть. Екзистенційна криза? Їж холодець, у ньому колаген для мізків.
Рішення відсидітися у родичів спало на думку в момент глибокої кризи – компанія оголосила про скорочення, і я, керівник відділу маркетингу з восьмирічним стажем, раптово опинився за бортом із компенсацією, якої вистачить щонайбільше на три місяці.
Дзвінок батькам приніс несподівану звістку: вони щойно полетіли в тур Європою – першу велику подорож після татового виходу на пенсію.
– Максиме, ну що ти киснути-то будеш? Поживи поки що у дядька Колі з тіткою Галею. Я з ними вже пеговорила, вони тільки раді будуть, – мама винесла вердикт, що не терпить обговорень.
Сперечатися було безглуздо, та й фінансова яма вимагала економії. Так я й опинився в однокімнатній квартирі на околиці Черкас, де дядько Коля і тітка Галя якимось дивом уживалися разом уже тридцять п’ять років.
Тітка зустріла мене абордажем обіймів і голосінь:
– Господи, Макс, ти просто як жердина став! У Києві що, їжа за талонами? Або це все твої столичні дієти?
Дядько Микола лише потиснув руку, зміряв поглядом і видав:
– Ну, розташовуйся. Диван клинить трохи, смикай ось цю хрінь збоку, але обережно – вона норовиста.
До вечора третього дня я почав помічати, що шлюб дядька і тітки – це щось середнє між військовими навчаннями і театром абсурду. Вони існували в паралельних всесвітах, які перетиналися тільки в критичних точках побуту.
– Дай-но цю… як там її…для салату! – командував дядько за вечерею.
– Миколо, це називається “салатна пара”. І тримай її нормально, а то махаєш, як екскаваторник на будівництві, – тітка закочувала очі, передаючи прилад.
– Тридцять п’ять років живемо, а вона все мене дресирує, – підморгував мені дядько, ніби ми перебували в таємному чоловічому союзі.
У їхніх суперечках був свій, зрозумілий тільки їм код. За кожною реплікою відчувалася історія, кожна підколка віддавала чимось дуже особистим, не призначеним для чужих вух.
Третього вечора, коли дядько Микола пішов “на бокову” раніше, тітка Галя присіла зі мною на кухні. Поставила кухоль чаю і вазочку із саморобним печивом, яке завжди зберігала в бляшанці з-під датського печива – найбільший обман очікувань мого дитинства.
– Ну, давай, зізнавайся, – вона пильно подивилася на мене своїми карими очима.
– Про що?
– Макс, я тебе з трьох років знаю. За всі тридцять років ти жодного разу просто так до нас не приїжджав.
Я зітхнув. Від тітки ніколи нічого не приховаєш – вона наскрізь людей бачить. У дитинстві це дратувало, зараз чомусь принесло полегшення.
– Роботу втратив. І Ліза пішла. В один день, уявляєш?
– До іншого пішла? – тітка примружилася, як досвідчений слідчий.
– До мого колишнього шефа. Який мене і звільнив.
– Щоб їй гикалося, – несподівано видала тітка і стрибнула. – Прямо як у цих дешевих серіалах! Я б на таке не повелася.
Я не знайшов це особливо смішним, але її реакція дивним чином зняла частину тяжкості, яку я тягав у собі останні тижні.
– А дядько знає?
– Ні.
Тітка махнула рукою.
– І не кажи йому. У нього своя філософія щодо цього. Ти не готовий до таких глибин народної мудрості.
Уранці мене розбудив дотик до плеча. Був початок восьмої, і я ще плавав десь між сном про колишню роботу і кошмаром співбесід.
– Підйом, – дядько Микола стояв наді мною в потертій камуфляжній куртці. – Їдемо.
– Куди? – я насилу сфокусував погляд.
– На риболовлю. Галя все розтріпала. Нам треба поговорити по-чоловічому.
Через годину ми вже сиділи на березі річки. Я, зі шкірою білішою за молоко, не знав, куди подіти руки з врученою мені вудкою.
– Чого соваєшся? – запитав дядько, закидаючи свою снасть. – Карась цього не любить. Він вібрацію чує.
– Не звик я якось…
– До чого? До риболовлі чи до життєвих підстав?
Ми помовчали. Кльову не було, але, здавалося, дядька це зовсім не хвилювало.
– У нас із твоєю тіткою у вісімдесят сьомому така сама історія була, – несподівано промовив він. – Тільки там я був на місці твоєї Лізи.
Я мало не впустив вудку.
– У сенсі?
– У прямому. Відвів дівчину у свого начальника цеху, – дядько хмикнув. – Тільки не в такого хлюпика, як твій. Михалич був чоловік два на два метри, кулачищи як кувалди.
Я ошелешено втупився в дядька, намагаючись уявити його, худорлявого й довготелесого, у ролі підступного звабника.
– І що було?
– Та нічого. Потім Галя від мене до нього пішла. Через півроку. А потім назад повернулася, – він вимовив це буденно, немов розповідав про погоду.
– І ви… пробачили одне одному?
Дядька Микола подивився на мене як на дивака.
– Пробачати-то нічого було. Це життя, Макс. Люди приходять, йдуть, повертаються. Головне – самому розуміти, чого хочеш. Галя тоді зрозуміла, що зі мною їй краще, хоч я і без перспектив був. А Михалич за рік узагалі поїхав, на великі гроші.
Я дивився на воду, перетравлюючи почуте. Тітка Галя, ця домашня квочка, яка, здавалося, виросла з черпаком у руці і рецептами в голові, виявляється, була героїнею любовного трикутника.
– Думаєш, у вас із Галею тому все склалося? Тому що ви вибрали одне одного… усвідомлено?
Дядька Микола усміхнувся.
– Та ні. Склалося, тому що ми одне одному підходимо, як старі капці – натоптані, пошарпані, але свої. І ніколи не брешемо. Ні собі, ні одне одному.
– А постійно лаєтеся?
– Це не лайка, – дядько вперше за ранок усміхнувся по-справжньому. – Це розмова. По суті.
Поплавок на моїй вудці раптом пірнув під воду.
– Тягни! – скомандував дядько. – Не гальмуй!
Я смикнув так різко, що мало не полетів у воду. На гачку билася пристойних розмірів риба.
– Перший улов? – дядько допоміг мені витягнути здобич.
– Та в мене взагалі все перше останнім часом, – невесело пожартував я. – Перше звільнення, перша зрада…
– Ну ось і перша риба. Значить, життя налагоджується.
Увечері тітка смажила нашу рибу, періодично вимовляючи дядькові за неправильне чищення.
– Тридцять п’ять років рибалить, а досі луску зішкребти нормально не може, – вона демонстративно витягувала колючки з філе. – Хоч би в Максима повчився, у нього з першого разу краще вийшло.
Я дивився на них і відчував дивне тепло всередині. У їхніх постійних підколюваннях була якась затишна звичність, немов старий светр, який усі давно збираються викинути, але ніхто не наважується, бо він зберігає запах дому.
У кишені завібрував телефон. Я вийшов у коридор.
– Максиме Андрійовичу? Турбують із “НейроМаркетингу”. Ваше резюме нам порекомендували колеги. Чи не могли б ви під’їхати наступного вівторка на співбесіду?
Я погодився, відчуваючи, як усередині розливається щось схоже на надію. Коли я повернувся на кухню, тітка Галя домивала посуд, а дядько гортав пошарпаний фотоальбом.
– Дзвонили щодо роботи, – випередив я їхнє запитання. – У Черкасах пропонують.
Вони синхронно повернулися до мене з однаковим виразом здивування.
– Та жартую я, – розсміявся я. – У Києві, звісно. Але їхати тільки через тиждень. Тож ще потерплю ваші харчі, якщо не проженете.
Тітка і дядько обмінялися поглядами, і в них промайнуло щось невловимо спільне – полегшення навпіл із легким смутком.
– Яка розмова, – тітка сплеснула мокрими руками. – Я завтра шарлотку спечу. Яблука он уже перестигають.
– Тільки піну для гоління не чіпай, – проворчав дядько, але тон видавав, що він задоволений.
Я сів поруч із ним за стіл, і ми почали гортати альбом. На одному зі знімків молоді дядько й тітка стояли біля річки, тримаючи зв’язку риби. Вони посміхалися так щасливо і просто, що серце защеміло.
– Ось бачиш, – дядько ткнув пальцем у фото, – у мене твій улов був не першим. Але я не напрошуюся на компліменти.
Тітка Галя фиркнула і жартівливо стукнула його рушником.
– Ой, тільки не починай знову про той випадок із лящем.
Вони обмінялися поглядами, у яких читалася ціла історія. Я раптом відчув себе зайвим, ніби підглядав у замкову щілину за чимось дуже особистим.
– Знаєте, – сказав я, розглядаючи пожовклий знімок, – я, здається, починаю розуміти, що таке справжні стосунки.
Дядька Микола хмикнув, тітка Галя посміхнулася, і вони якось особливо синхронно похитали головами.Спеціально для сайту Stories
– Не поспішай із висновками, – сказав дядько.
– Може, ти просто об’ївся смаженої риби.
– Або це все моя шарлотка, яку я завтра спечу, – підхопила тітка. – Від неї завжди філософські думки приходять. Особливо про життя.
Ми розсміялися. За вікном згущувалися сутінки, у будинку навпроти запалювалися вікна, і я раптом спіймав себе на думці, що вперше за довгий час не думаю ані про роботу, ані про Лізу, ані про те, що було, і що буде. Я просто сидів на кухні з рідними людьми і гортав старий альбом, у якому кожна фотографія зберігала свою історію.
Історію, яку ніхто не поспішав розповідати, тому що попереду було ще багато вечорів.Спеціально для сайту Stories
