Моя рідна мама пішла засвіти, коли мені було близько двох років. Я її не пам’ятаю. Є, звичайно, фотографії, але мало, всього три: дві з весілля і тільки одна, де мама тримає мене, ще зовсім маленьку, на руках.
Дякую мамі Ірині, що зберегла їх для мене. Дякую… Адже я ніколи не говорила їй слова подяки. Вважала, що нема за що. А тепер я сама мама, яка виховує чужу дочку.
Але про все по порядку.
Мій тато, залишившись вдівцем, одружився досить швидко. Він був гарним чоловіком, ще дуже молодим, йому було всього двадцять п’ять років.
Ірина, моя мачуха, потім розповідала мені, що вийшла за нього тільки через мене. Я була дуже гарненька, балакуча і весь час шукала, яку б шкоду накоїти, вона мене полюбила з першої зустрічі.
Тато з Іриною навіть не були знайомі, йому про неї розповіла Зіна, перша сваха в селищі. Тато трохи подумав, а потім просто прийшов до батьків Ірини і сказав, що хоче на ній одружитися.
Батько Ірини відразу йому відмовив, мовляв, дочка – красива молода дівчина, знайде собі холостяка і свої діти в неї будуть. Та й кохання ще ніхто не скасовував. І виставив його.
Наступного дня тато прийшов разом зі мною і знову попросив руки Ірини. Її батько хотів знову його виставити, але Ірина одяглася, і ми пішли гуляти.
Ірина розповідала мені, що ми тоді пішли в поле, було літо, багато кульбаб і ми дмухали на них, змагаючись, у кого далі полетить. Всі, звичайно, поступалися мені, а я реготала від щастя!
Потім вона сплела вінки з ромашок мені і собі, а тато сказав, що ми дуже схожі і мені потрібна саме така мама, красива і весела.
Ірина зніяковіла і запитала тата, чи дійсно він так сильно хоче на ній одружитися? Він став на коліно прямо на кульбабовому полі і зробив Ірині пропозицію. Вона подивилася на мене і погодилася.
Батьки Ірини все одно були проти їхнього одруження. Але вона вже через кілька днів переїхала жити до нас.
Скільки пам’ятаю, мачуха, але я називала її, звичайно, мамою, була дуже добра до мене. Вона читала мені казки перед сном, із задоволенням готувала мої улюблені страви, організовувала для мене свята.
Навіть шила мені сукні, простенькі, але красиві. Подруги навіть питали мене, де купила? А я не говорила, що це вона пошила, соромилася, боялася, що висміють.
Коли мені було одинадцять років, Ірина привела на світ хлопчика, Єгорку. Тільки тато, чомусь не зрадів, а, навпаки, став ще рідше бувати вдома.
Забула розповісти про тата. Він завжди працював водієм. У нього була своя вантажівка, велика, не пам’ятаю, як називалася. Ось на ній він і возив різні вантажі по всій країні.
Вдома тато бував дуже рідко, може, днів п’ять на місяць. Ми з Іриною дуже сумували за ним, тільки він поїде, а ми вже починали придумувати, чим його пригостимо, коли він повернеться, що цікавого розповімо.
Але тато якось не радів нашим сюрпризам, тільки просив, щоб не заважали йому відпочивати. Може, тому він не хотів другої дитини, щоб не було шуму?
Я бачила, що батько не любить Єгорку і теж вирішила, що брат мені не потрібен. І взагалі, він мені не зовсім рідний. Подумаєш, один батько, але матері ж різні.
Мені здавалося, що батько побачить, як я схожа на нього, що так само, як і він, не сприймаю Єгорку і буде любити мене більше за брата.
Але тато нічого не помічав і ніколи не виявляв до мене особливої любові, втім, так само, як і до малюка. Він і Ірину не любив, на мою думку.
Принаймні, я ніколи не бачила, щоб він поцілував її або просто обійняв. Ні, він не сварився з нею, просто був холодний, як чужий.
Іноді, коли тато вкотре їхав, я чула, як Ірина плакала у своїй кімнаті, але при мені вона намагалася тримати себе в руках. І ніколи не сказала ні слова поганого про тата.
Розбіжності у нас почалися, коли я вперше закохалася. Вовка був старший за мене на чотири роки, він уже закінчив школу і чекав повістку.
Вступати він нікуди не поїхав, вчився погано, а у батьків таких грошей не було, щоб за нього все платити. На першому ж побаченні Вовка поцілував мене, прошепотівши, що прийде зі служби і ми одружимося.
Я повірила. Тому що, як я думала, такі слова не можна говорити просто так. Це говорять тільки тим, кого по-справжньому кохають.
Я, наприклад, відразу в нього закохалася. Наступного вечора я знову втекла до нього на побачення.
Ми пішли на край селища і на старій лавці з захватом цілувалися. До півночі. Коли я повернулася, Ірина стояла біля хвіртки і схлипувала:
– Валюшка, як я злякалася! Я вже думала, щось сталося! Де ти була так довго? З тобою все добре? – вона обмацувала мене, обіймала, а я відштовхнула її і мовчки пішла в будинок.
Ірина намагалася поговорити зі мною, але я твердо вирішила не ділитися з нею.
Наступного дня вона все ж дізналася, з ким я зустрічаюся, і змусила мене її вислухати:
– Валюша, моя люба, він погана людина, не треба з ним зустрічатися. Знаєш Свєту Марченко? Вона чекає дитину від нього. Їхні батьки навіть домовилися, що Свєта буде у них жити, поки він не прийде з армії.
– Ні! Ти брешеш! – закричала я. – Ти це спеціально! Ти мені просто заздриш! Тебе ніхто не любить, хочеш і мені життя зіпсувати? І взагалі, ти хто така, щоб мене контролювати? Мати? Ні! Ти просто мачуха! Чужа тітка!
Зрозуміло? Тебе навіть батько не любить, а я що, зобов’язана? І не лізь до мене! Буду робити, що хочу!
Пам’ятаю, Ірина тоді зблідла, навіть похитнулася, а потім тихо сказала:
– Дівчинко моя, ти колись згадаєш цей день, ці твої слова. І я дуже сподіваюся, що з жалем, інакше ти ніколи не будеш щаслива, бо злість і невдячність – нелегкий тягар.
Я пирхнула, втекла до своєї кімнати, лягла на ліжко і накрилася з головою ковдрою.
А ввечері я втекла через вікно. Прибігла до тієї лавки і з ходу запитала Вовку, який вже чекав на мене:
– Це правда, що Свєтка чекає від тебе дитину?
Він пересмикнув плечима, скривився, а потім посміхнувся:
– Мала, хто тобі таке сказав? Я ж тебе кохаю, йди до мене, ніхто мені крім тебе не потрібен, ти моє щастя, – він притягнув мене до себе і так пристрасно поцілував, що я забулася і не звернула увагу на те, що він, загалом, нічого і не заперечував.
Того вечора він був особливо наполегливий, говорив, що для нашого кохання залишилося всього кілька днів, тому не можна втрачати час.
Він повів мене в якийсь сарай, ми лягли на свіже сіно, і він почав розстібати на мені блузку. Я схопила комір рукою, але він зашепотів про свою любов, про те, що я повинна довести йому і свою, він говорив, цілував мене, я затремтіла від хвилювання і рука розтиснулася.
Але тут двері сараю зі скрипом відчинилися, і я побачила Ірину і маму Вовки.
Що тут почалося! Мама Вовки кричала, який він негідник, що однієї йому мало, вирішив всьому селищу дітей завести, та ще й до в’язниці сісти за неповнолітню.
Вовка огризнувся, мовляв, я сама до нього лізла, а він взагалі ні при чому, і втік. Ірина нічого не сказала, вона хотіла обійняти мене, але я знову відштовхнула її.
На другий день вона ні словом не обмовилася про нічну подію. Але я не забула. Мені було соромно, прикро і я її ненавиділа.
Чому саме її? Напевно, тому що себе ненавидіти не хотілося, а Вовку я ще любила і думала, що дочекаюся його, а там видно буде, з ким він буде жити.
До речі, Вовка не повернувся після армії, він одружився з дочкою командира і залишився в тому місті, де служив. Довелося Свєтці з синочком повернутися до своїх батьків.
Татові Ірина нічого не розповіла. А взагалі, і не до того було. Коли тато приїхав, він відправив мене в свою кімнату і заявив Ірині, що йде від неї. Сказав, що в іншому районі у нього давно є сім’я, дружина і два сини. Що він більше не збирається жити на два будинки, тому що пообіцяв тій жінці законно зареєструватися.
Тому він подає на розлучення і залишає мене з Іриною.
Я, звичайно, все підслухала, але, почувши останні його слова, не витримала і забігла до них в кімнату:
– Татку, забери мене з собою, будь ласка, я ж твоя дочка, я дуже тебе люблю!
Але він стиснув губи і підняв вгору долоню:
– Так, тихо! Катя не хоче, щоб ти жила з нами, зрозуміло?
Мені не було зрозуміло. Я хотіла поїхати з ним, а не жити з ненависною мені Іриною. А вона подивилася на мене очима, повними сліз, і тихо попросила:
– Валюшка, не кидай мене, будь ласка, я тебе дуже люблю.
– Та потрібна ти мені зі своєю любов’ю! – закричала я і заплакала.
Тато поїхав, а я залишилася з Іриною та Єгоркою. Не скажу, щоб ми жили дружно. Але й великих скандалів у нас більше не було. Коли я закінчила школу, то зібрала речі і все ж поїхала до батька.
Його Катя виявилася владною неприємною жінкою, не розумію, чим вона йому сподобалася. Вона дозволила мені пожити у них тільки доки не влаштуюся на роботу і не орендую собі житло.
А батько взагалі мовчав. Ірина часто дзвонила мені, переживала, надсилала гроші, але я сама не зателефонувала жодного разу.
І ось минуло кілька років. Я познайомилася з Сашком. І закохалася. Вже по-справжньому.
Він був розлучений. Дружина зраджувала йому. Він навіть пробачив її кілька разів, але, коли знайомі чоловіки почали ховати від нього очі, а їхні дружини висловлювати Сашку, щоб він приструнив свою дружину, він подав на розлучення.
Їхня шестирічна дочка спочатку залишилася з мамою, але одного разу сусідка зателефонувала йому пізно ввечері і сказала, що Софія плаче вдома одна.
Сашко поїхав і забрав її. Цікаво, що дружина почала її шукати тільки наступного дня. А коли дізналася, що Софія у тата, то з полегшенням сказала:
– Забирай її зовсім, тільки проблеми з нею. Набридло.
Тому, коли Сашко зробив мені пропозицію, він відразу сказав, що Софія буде жити з нами, звичайно, якщо я погоджуся вийти за нього. Я погодилася.
Сьогодні я вперше вкладала дівчинку спати.
Я прочитала їй книжку, заспівала пісеньку, з посмішкою поправила золотисте волосся, що впало на обличчя, і раптом згадала. Все своє життя, Ірину і ті свої слова.
Мені стало страшно. Невже і Софія колись мені скаже те ж саме? Я буквально відчула весь біль, який я заподіяла Ірині. Адже вона любила мене, так само, як рідного сина, якщо навіть не сильніше.
Вона була мені справжньою мамою, не мачухою, а я тільки відштовхувала її і ображала.
Я подивилася на сплячу дівчинку, вийшла з дитячої і взяла свій мобільний.
– Мамо, ти як там? – запитала я несміливо, коли Ірина відповіла мені: – У мене все добре. У нас з Сашком весілля двадцять п’ятого, ти приїдеш? Так, мамо, я тебе запрошую, і Єгорку теж.
І ще, – я завагалася, але все ж сказала:
– Вибач мене, ти, напевно, пам’ятаєш за що. Я дуже винна перед тобою. Не плач, будь ласка, мамочко. Я люблю тебе.
Коли я вимкнула телефон, то відчула таку легкість на душі, немов, і справді, зняла з себе важкий тягар, який носила стільки років. Я вирішила, що обов’язково познайомлю Софією з Іриною і розповім їй, якою чудовою і люблячою мамою вона мені була.
Нехай не рідною, але все ж справжньою.
Спеціально для сайту Stories
