Христина вийшла з операційної і швидким кроком попрямувала до робочого кабінету. Руки тремтіли, обличчя вкрилося пітними краплями, а з очей мимоволі котилися сльози.
— Христино Петрівно, з вами все гаразд? Вам щось потрібно? — злякано подивившись на завідуючу хірургічного відділення,запитала старша медсестра. — Ви тільки скажіть.
— Ні, Аллочка, я в повному порядку. Але дякую за турботу! — жінка натягнуто посміхнулася, з вдячністю подивившись на співробітницю. — Там пацієнт… якого я щойно оперувала. Як тільки він прийде до тями, повідомте мене. Домовилися?
— Добре, як скажете! Може, вам каву зробити? Або обід у ресторані замовити? Уявляю, як ви вимоталися. Операція була дуже складною.
Ніхто б не впорався з подібним випадком, крім вас. По суті, ви врятували чоловікові життя! Не втомлююся захоплюватися вашим професіоналізмом.
— Не перебільшуй! — завідуюча відділення знову напружилася і нервово затремтіла руками. — Я просто виконала свою роботу. Ситуація непроста, але не критична. І не з таким справлялися!
Алла підозріло подивилася на начальницю! Ні, з цією жінкою точно щось не так! Вона сама на себе не схожа.
— Звари мені каву і принеси епікриз пацієнта з тридцять другої палати, — не дочекавшись відповіді, Христина Петрівна швидко розвернулася і майже побігла коридором.
Увірвавшись до кабінету, жінка впала в крісло і закрила обличчя руками. Найбільше їй хотілося розридатися і плакати, не перестаючи, годину-дві-три…
Її душа розривалася на частини. Те, чого вона боялася найбільше, раптово увірвалося в її життя. Страшні кошмари, які мучили її практично щоночі, перетворилися на реальність.
Цього просто не могло бути! Не повинно було статися! Молячись Богу, вона просила його більше ніколи не зіштовхувати її з цією людиною. Але Вищі сили розпорядилися інакше.
Сьогодні, в день відходу її матері, на операційному столі опинився рідний батько. Чому саме в цей день? Чому саме в її операційній? На її зміні? Питань було більше, ніж відповідей.
Жінка відкрила шухляду столу, дістала таблетки валеріани і прийняла відразу дві штуки. У голові стукали «барабани». Христина зробила кілька глибоких вдихів, злегка натиснула на скроні і втупилася в монітор комп’ютера.
У двері постукали. Через секунду в кабінет увійшла Аллочка, тримаючи в руках чашку ароматної кави.
— Зварила вашу улюблену. З пінкою! — урочисто оголосила старша медсестра. — І так, щодо пацієнта, якого ви оперували. Він почав приходити до тями. Показники хороші. Думаю, його життю більше нічого не загрожує.
Завідуюча хірургічного відділення повільно похитала головою:
— Чудово. Значить, ми знову впоралися.
Аллочка трохи завагалася і, опустивши погляд на підлогу, невпевнено запитала:
— А ви знаєте цього чоловіка? Це ваш знайомий?
— З чого ти взяла? — суворо запитала Христина Петрівна підлеглу.
— Ну… ви, звичайно, завжди боретеся за життя кожного хворого, але сьогодні у ваших діях і рухах було щось особливе… ви дуже хвилювалися.
— Тобі здалося! Я не знаю цього чоловіка. Мабуть, важкий день, — різко відповіла жінка. — Досить розмов. Давай за роботу!
***
Перед очима одна за одною пробігали картинки минулого…
Рівно тридцять років тому в цей же день від важкої хвороби пішла з життя мати Христини. Хоча дівчинці на той момент було всього тринадцять років, вона пам’ятала кожну деталь того кошмару, який їй довелося пережити.
Кілька місяців вона не могла прийти до тями. Дні були пронизані скорботою, сумом і риданнями.
Батько спочатку переживав, щось нерозбірливо бурмотів собі під ніс і практично ніколи не був присутній вдома.
Христина питань не задавала, але була впевнена, що він зустрічається з жінкою, про яку постійно говорила мама. Так, у її батька була інша.
Бабуся стверджувала, що саме пригоди зятя стали причиною хвороби її дочки. Подробиць про це Христина дізнатися так і не змогла, бо серце бабусі не витримало. Через три місяці дівчинка втратила ще одну близьку людину.
Якщо Христина розривалася від болю і переживань, то чоловік навпаки піднявся духом. І зовсім скоро стало зрозуміло чому.
Не минуло й року, як він вирішив одружитися вдруге. Але не це стало головним сюрпризом. Виявляється, у тітки Зіни вже було двоє дітей. Дочка від першого шлюбу і син… від батька Христини.
З того дня, як нова сім’я тата заселилася в квартиру, життя дівчинки перетворилося на кошмар.
«Брат і сестра» її ігнорували, батько не помічав, а мачуха намагалася знайти будь-який привід, щоб насварити і покарати. Жінка навіть не намагалася приховувати своєї зневаги і роздратування.
Будучи спокійною і тихою дитиною, Христина з усіх сил намагалася заслужити любов «нової мами». Вона не розраховувала на те, що її будуть любити як Антона і Настю. Вона мріяла лише про одне — крихітну увагу, просту посмішку, тепле обійми. Але так нічого і не дочекалася.
В один із днів, коли дівчинці виповнилося чотирнадцять років, до неї в кімнату зайшов батько і байдуже заявив:
— Христино, так склалися обставини, що ми змушені віддати тебе в дитячий будинок. Там добре, тобі сподобається. Хороші вчителі, багато дітей.
— Але чому? — заливаючись сльозами і тремтячи від страху, запитала дівчинка. — Що я зробила, тату? За що ти мене караєш? Я буду слухатися, тільки не віддавай мене нікому. Я не хочу. Будь ласка!
— У нас немає грошей на тебе. Тітка Зіна чекає на дитину. Ми не потягнемо чотирьох дітей. Ти вже доросла, швидко звикнеш. І припини ридати!
Дівчинка на колінах просила тата і мачуху не віддавати її в дитбудинок. Обіцяла, що буде їсти одну вівсяну кашу, попросить старий одяг у сусідів і нікому не буде заважати.
Але її благання ні до чого не привели. Батько зібрав речі в сумку і відвіз її туди… в сіру, холодну, бетонну будівлю, яка стала для неї справжньою «в’язницею».
Вона стукала у вікно, просила, кричала, плакала. Але батько пішов, навіть не обернувшись. Назавжди. Жодного разу за тридцять років він не з’явився, не подзвонив, не запитав, як справи.
А сьогодні ця людина опинилася у неї у відділенні.
***
…Минуло два тижні з дня операції. Чоловік мав міцне здоров’я, тому відновлювався досить швидко. На щоденні огляди Христина відправляла колег, але сьогодні вирішила відвідати хворого особисто. Вона зрозуміла, що готова подивитися в очі людині, яка заподіяла їй стільки душевного болю і мук.
— Все-таки прийшла, — тихо промовив Петро Олександрович, як тільки лікарка увійшла до палати. — Думав, що ти не наважишся. Або не захочеш розмовляти зі мною.
Від несподіванки жінка завмерла. Звідки він знає, хто вона?
Батько ніби прочитав її думки і спокійно відповів:
— Я все про тебе знаю, донечко. Навіть якщо ти про це ніколи не здогадувалася. Наприклад, знаю, як ти готувалася до вступу в медичний університет, як любила допомагати вчительці перевіряти контрольні роботи учнів.
А ще як наділа на голову тарілку з кашею хлопчикові, який посмів тобі зізнатися в коханні.
— Ти стежив за мною? — здивовано запитала жінка.
— Завжди. Я навіть на твоєму весіллі був, за рогом РАЦСу ховався. Бачив твої щасливі очі і безмежно радів твоїй удачі. Ти — велика молодець. Розумна і сильна жінка. Я пишаюся тобою, своїм зятем і онуками!
Христина сумно подивилася на батька і зневажливо запитала:
— Ти думаєш, мене цікавить твоя думка? Якщо так, то мені доведеться тебе розчарувати. У моїй реальності тебе давно не існує.
Петро Олександрович посміхнувся.
— Тоді навіщо ти врятувала мені життя? Навіщо намагалася і боролася? Чому просто не залишила мене?
— Це мій професійний обов’язок. Не більше того.
— Це неправда. Я відчуваю! — у голосі чоловіка звучала стовідсоткова впевненість у власних твердженнях. — Просто ти дуже ображена. І знаєш, донечко, це справедливо. Я тебе розумію. Але повір, у мене теж є своя правда.
— Яка мене не цікавить! — різко перебила батька Христина.
Чоловік не звертав уваги на грубість дочки і продовжував твердити свою правду:
— Я не хотів тебе залишати в дитбудинку. Почуй мене! Але тітка Зіна наполягала. Грошей ні на що не вистачало. Мені не було що протиставити її словам. Це складно!
— Замовкни! — відчайдушно прошипіла Христина. — Батьківську любов потрібно доводити діями, а не словами. Мені не потрібні були твої гроші. Я просила любові і турботи. Я благала не залишати мене одну. А що зробив ти?
Петро Олександрович мовчки дивився в одну точку на стіні, не наважуючись подивитися дочці в очі.
— Я стояв перед складним вибором — втратити тебе або всю сім’ю. Я не хотів, але…
— І де ж твоя сім’я? — єхидно посміхнувшись, запитала жінка. — За два тижні тебе ніхто не відвідав. Більше того, жодна людина не зателефонувала до відділення і не запитала про твоє здоров’я. Куди поділися твої близькі люди?
На мить Христині здалося, що чоловік завагався. Ніби розмірковував над тим, чи варто дочці говорити правду.
— Їх немає, — ледь чутно промовив чоловік. — Точніше, вони є. Але я їм більше не потрібен. Зіна два роки тому пішла з життя, її дочка вийшла заміж за кордон і поїхала.
Сини переконали переписати на них квартиру, а потім вигнали з дому. Я залишився ні з чим. На вулиці. Мені нікуди йти, крім як під міст.
— Як це? — жінка не могла повірити власним вухам. — Невже в наш час таке можливо? Бути настільки дурним!
— Краще б моє життя два тижні тому закінчилося. Тобі не варто було мене рятувати.
Дочка розгублено подивилася на Петра Олександровича. Сиве волосся, змарніле сіре обличчя, пониклий погляд. Тільки зараз вона звернула увагу на те, як сильно схуд чоловік.
— Тобі не варто переживати. Життя суворо покарало мене і за тебе, і за твою матір. Я лише одне тобі скажу, донько. Я завжди любив тебе і буду любити.
Христина нічого не відповіла. Сльози самі покотилися по щоках. Щоб Петро Олександрович нічого не помітив, вона швидко вибігла з палати і попрямувала до кабінету.
***
Жінка розуміла, що ще тиждень-два і вона випише батька з лікарні. Але куди піде ця людина і де вона буде жити? Чи вистачить у неї сміливості відправити його на вулицю?
Христина поділилася своїми роздумами з чоловіком, але почула зовсім не ту відповідь, яку очікувала.
— Кохана, я розумію твій біль від дитячих травм. Але ми виросли, минув час. Не можна жити під впливом емоцій від минулих подій. Ми всі робимо помилки і маємо право на прощення.
Хіба тобі стане легше, якщо ти залишиш рідного батька на вулиці? Тобі це принесе задоволення? Не думаю. Будь вище своїх образ!
Христина розуміла, що чоловік у чомусь правий. Але пробачити, забути… ні, вона не могла!
Розглянувши в голові різні варіанти, вона нарешті знайшла той, який її повністю влаштовував.
***
Наступного дня з самого ранку жінка пішла до палати до батька.
— Як ти себе почуваєш, Петре Олександровичу?
— Дякую, з вашою допомогою чудово! — невимушено відповів чоловік.
— Я прийшла з гарними новинами. За кілька днів ми можемо тебе виписувати.
— Ось як? — в очах батька промайнув ледь помітний смуток. — Зрозумів.
— Але це ще не все. Ти сказав, що у тебе більше немає дому, тобі нікуди йти. Я думала про те, як можна вирішити це питання.
Обличчя чоловіка засяяло, а в очах з’явилася надія.
— Ти дбаєш про мене, донечко?
— Можна і так сказати. Все ж тридцять років тому ти не викинув мене на вулицю. Проявив доброту! Ти віддав мене в дитбудинок, а я відправлю тебе в будинок престарілих! — впевнено заявила дочка батькові.
— Там хороші доглядальниці, багато дідусів і бабусь. Буде весело, віриш?
Чоловік завмер. Він, не відриваючи погляду, уважно дивився на дочку.
— Ти впораєшся. Ти ж сильний! Правда?
Петро Олександрович мовчав. Не дочекавшись відповіді, Христина вийшла з палати. На душі було неприємно, але змінювати своє рішення вона не збиралася. З якого дива? Батько отримав те, що заслужив!
***
У день виписки чоловік втік. Ніхто не знав, коли і куди. На прощання він залишив їй маленьку записку, яку передав через медсестру:
«Дякую за життя. Ніколи не забувай. Я люблю тебе і любитиму до кінця своїх днів».
Більше вони ніколи не бачилися, чому Христина була дуже рада.
Спеціально для сайту Stories
