Старенька заплакала. Сльози градом котилися по щоках, зморшкуваті руки безуспішно намагалися знайти щось у сумці, пошарпаній і місцями перемотаній ізоляційною стрічкою.
Шаль, стоптані дутиші, пальто з облущеним коміром. Несподівано палиця, за допомогою якої старенька пересувалася, з гуркотом впала на підлогу. І черга немов ожила, заколихалася, загуділа.
– Можна швидше, га? Мені ось ще на автобус треба встигнути! Вже п’ять хвилин слухаю ці голосіння, – гордовито промовила перегідрольна блондинка з щедро підведеними бровами в норковій шубі.
– Воно й правда. Довго стоїмо. Я і так після вчорашнього ще не відійшов. А ти, Коля? Добре посиділи! Ну та зараз похмелимося, нормально буде! Бабця тільки чогось довго копається! – гостроносий, молодий чоловік з жаданням подивився на три пляшки міцного, що лежали в його кошику.
– Так неможливо вже стояти. Ось чого по магазинах ходити, якщо грошей немає! – його товариш з червоно-синім носом, судорожно витирав піт з чола.
– Слухайте! Ви людей затримуєте! Алло! Бабуся, йдіть в кінець черги чи що! Мені он за дитиною ще в садок треба! – перекочуючи в роті жуйку, ліниво простягнула брюнетка в лимонному пуховику, перетягнутому поясом, немов оса.
Я стояла після них усіх. Була година пік. Кінець робочого дня. Супермаркет, куди всі забігли за продуктами. Гул голосів, яскраві упаковки товарів, привабливі дивовижні фрукти.
У моєму кошику лежала кісточка для собаки, шматок вирізки і пачка печива. Такого, з апельсинками і корицею. По приходу додому планувала подивитися кіно і попити чаю.
Тим часом біля каси тривала хвиля обурення. Залишивши кошик, я протиснулася ближче.
– Люди добрі, у мене в гаманці грошей немає! Як же так… були і немає, – продовжувала плакати бабуся.
Шаль сповзла набік, стало видно білосніжне волосся. Губи її тремтіли, а погляд… Так дивляться малюки, коли їм страшно або їх хтось образив. Недарма кажуть, що старі і діти схожі – вони однаково беззахисні і довірливі. Вони однаково потребують захисту і підтримки сильних здорових людей.
У кошику у бабусі лежав шматочок ковбаски, крупа, пакет молока, дешеві карамельки і блискуча коробочка з чаєм.
– Дивись, стара, чай дорогий бере. Я собі такого не дозволяю, та ще й скаржиться, що грошей немає! – процідила дама в норці.
– Мені, може, недовго залишилося. Особливо нічого їсти не беру, але ось одна радість – чайку такого попити. Рідко купую, розтягую, п’ю з блюдця, воно у мене червоненьке, в біленький горошок. Чай смачний дуже! – прошепотіла бабуся.
– Зараз заплачу, скільки там? Порахуйте! – рішуче минаючи тих, хто стояв попереду, я підійшла до старенької.
– Дівчино, ну це ви даремно. У неї, може, є гроші? Навіщо платити за неї? Мабуть, прикидається, що гаманець порожній, – простягнула рукавицю блондинка.
– Ви ж бачите, що їх немає! Раптом загубила, забула або ще щось. Давайте кошик, бабуся! – піднявши палицю і підтримуючи стареньку, я підійшла до касира.
– Так рахувати? – відгукнулася та.
– Звичайно.
Вибач мене, пес. Ти сьогодні без вирізки і кісточки. Але я не можу інакше.
Сплативши і як і раніше тримаючи стареньку за лікоть, підійшла до столиків, щоб скласти покупки.
– І грошей не шкода, видно, легко дістаються, – прошипів хтось ззаду.
Та ні, шановні. Нелегко. І вони були останні. А це означає, що з роботи і на роботу тепер доведеться ходити пішки. Харчуватися морквою і буряком (ну і нічого, овочі корисні). І віддати собаці свої котлетки. Тому що зарплата тільки через п’ять днів. Але це так страшно, коли плаче літня людина. А всі роблять вигляд, що нічого не відбувається.
Невідомо, як повернеться колесо фортуни і де опиниться вишукана байдужа дама в норковій шубці. Не можна хизуватися тим, що маєш, і не звертати уваги на чужий біль. Це якось неправильно, чи що.
– Дякую тобі, люба. Дай Бог тобі здоров’я. Дякую! Ось твоїй бабусі пощастило з онукою! – бабуся погладила мене по руці.
Ми вийшли на вулицю. Сніг кружляв, була легка заметіль.
– Можна я вас поцілую? – запитала я.
– Звичайно! – беззубо посміхаючись, зраділа старенька.
Я, прикривши очі, поцілувала. І на хвилину уявила собі таку ж хуртовину. І мою бабусю Сіму, яка завжди проводжала мене, махала рукою і все соромилася, коли я намагалася її поцілувати. Мовляв, чого ти мене стару обіймаєш та цілуєш.
Уявила другу бабусю, Марію (з боку тата). Вона теж обожнювала дорогий чай в таких ось дивовижних коробочках. Потім віддавала їх мені, і я там ховала намистинки, ґудзики, мушлі та інші скарби.
А ще була прабабуся Люся, вона одягала на мене леопардову курточку і смугасту шапку, кокетливо пов’язувала собі хусточку, і ми вирушали збирати восени листя.
Потім сідали на лавочку біля будинку, сортували їх. Робили чудовий гербарій. На мить повернулися чудові відчуття, як мої старі гойдали мене на руках, дули на розбиті коліна, намагаючись побалувати смачненьким, діставали листи з гарячими пиріжками, з капустою, повидлом, цибулею і рисом.
Згадалися і дідусі – імпозантний дід Діма в довгому пальто, який дістає з коробки величезного німецького пупса, веселий дід Толя з боку тата, який невідомо де роздобув ляльковий сервіз з 40 предметів і з’явився мене вітати о сьомій ранку з днем народження з величезним букетом півоній.
З ними було відчуття затишку, спокою, причалу. Їхні історії я могла слухати годинами. Тепер мені залишається тільки цілувати фотографії. Всі мої бабусі і дідусі пішли з життя, залишивши порожнечу всередині…
Та й взагалі. Погляньте навколо. Справжніх стареньких зараз побачиш мало. Таких, у хустках, пальтах і з сумочками, яких вже немає у продажу. Або дідусів у капелюхах і пальтах, з тростинами. Якщо мені вдається їх побачити, я завжди зупиняюся, дивлюся. І радію. Не знаю, чому. Напевно, просто тому, що вони є.
– Ой, зачекайте, будь ласка. Ось, візьміть печиво! Якраз з чаєм попиєте, – виринувши зі спогадів, я висипала бабусі в сумку жменю солодощів.
Нічого, вдома є сушки. А солодкого треба в міру їсти! Бабусі це корисніше буде!
– Чого ти мене все пригощаєш! Не можу я взяти! А ти сама як же? – похитала головою старенька.
– Просто згадайте моїх. Всіх п’ятьох. Прабабусю, бабусь і дідусів, – попросила я.
– Ось як. Ти хороша людина. Добра. А твої бабусі і дідусі тебе дуже люблять. Пам’ятають. Допомагають тобі. Пам’ятай це, – пильно дивлячись на мене, раптом вимовила бабуся.
А очі у неї виявилися дивними. Немов поєдналися в них всі кольори: синій, зелений, фіолетовий. І вони здавалися такими молодими, ці очі.
– Звідки ви знаєте? – прошепотіла я.
У цей момент ми майже підійшли до пішохідного переходу. Несподівано ззаду пролунав якийсь гуркіт. Я мимоволі обернулася. Два вантажники, жартома лаючись, намагалися підняти ящики, що впали з фури.
– Аби тільки нічого не розбили, – промайнуло в голові.
– А хочете, я вас додому проведу, – розвернувшись, сказала я.
І натрапила на здивований погляд чоловіка, що стояв поруч.
Бабусі не було! Минули хвилини, але вона просто зникла. Її не було на іншому боці дороги, поблизу ще одного магазину, біля входу в парк. Даремно я бігала і вдивлялася очима в перехожих. Старенька немов розчинилася в повітрі…
Додому я повернулася вже коли стемніло.
– Вибач, песику. Кісточки ми купимо пізніше, зате багато! М’яса не взяла, немає на що поки, зате будеш їсти котлети! А поки – гуляти! – собака виляв хвостом, радіючи зустрічі і, здається, анітрохи не засмучувався від таких перспектив.
Побродивши півгодини, ми поверталися додому. Де і виявили біля дверей з величезним пакетом старого знайомого Дмитра Вікторовича.
– Дзвоню, ніхто трубку не бере. Стукаю – ніхто не відкриває! – буркнув він.
– А, телефон вдома залишила, в сумці. Проходь, – відповіла я.
У квартирі він поставив на підлогу гігантський пакет і, сяючи, повернувся до мене зі словами:
– Ну, пробуйте. А я пішов. Потім подзвониш, скажеш.
– Що пробуйте? – здивувалася я.
– Ну як же! Ось, дістаю. Так, тут корм для собак, це новомодні кісточки, це рубець, це м’ясо теляти і ягняти. Коротше, тут всього повно. Твоєму собаці сподобається. Я ж магазин для собак відкриваю! Ось, взяв на пробу.
Думаю, дай твого песика пригощу. Я ж тобі його привозити допомагав, він хрещеник мій! Ну, бувайте! – надівши шапку, Дмитро Вікторович спритно вислизнув за двері.
Чи варто говорити, що у собаки був бенкет. Та й у мене, до речі, теж. У пакеті ще знайшлися цукерки (явно не для тварин) і коробка з печивом. Дива!
Ось як буває – поділишся – воно і повернеться. Хоча в той момент, в магазині, я звичайно, ні про що таке не думала.
Ну а ви, якщо підете і побачите бабусь, які продають шкарпетки, колготки, купіть, будь ласка. Візьміть у них варення, головки часнику, солону капусту і… та що завгодно! Краще не беріть здачу. Їм допомога, пенсії-то невеликі.
Побачите в магазині – пригостіть. Просто так. Як часто дивишся і бачиш літніх людей, у яких крім хліба, молока і крупи нічого в кошику немає. Ми молоді, ми ще зможемо. А їм хочеться смаколиків! І допомогти буває нікому. Діти або далеко, або вже немає. А може, їх взагалі не було.
Звичайно, бабусі і дідусі можуть відмовлятися. Вони горді. І це правильно. Тоді попросіть пом’янути родичів, це працює, перевірено. Вони будуть молитися про рабу Божу Марію і т.д.
Ще побажайте здоров’я, погладьте. Вони розквітнуть! Тому що хочуть спілкуватися, хочуть знати, що як і раніше в строю і потрібні! Подаруйте свою турботу, увагу, подаруночок. Згадайте, раптом живе поруч дідусь-сусід, який дуже зрадіє тарілці пиріжків або шматочку пирога?
А якщо є в живих свої бабусі і дідусі, але немає часу, тому що робота, кар’єра, новий бойфренд, посиденьки з подружкою, киньте все. Хоча б на один день. З’їздіть до своїх, обійміть, сходіть з ними погуляти або в кафе.
Скільки радості ви їм принесете цим! Я б все віддала за таку можливість, але це нереально. Бережіть старих, поки вони з вами і живі…
Нехай нитка поколінь довше не рветься, вона і є те саме, справжнє, заради чого варто жити…
Спеціально для сайту Stories
