Лера стояла біля кухонного столу, спостерігаючи, як Катя в іншій кімнаті старанно розфарбовувала своїх улюблених звірят в альбомі. Її п’ятирічна донька занурювалася в цей процес із таким азартом, що нізащо не звернула б уваги на те, що робила мама.
Лера, усміхнувшись, повернулася до своїх думок.
Однак внутрішній голос раз у раз нагадував про страх – страх, який тягнувся з дитинства і знову заявляв про себе, щойно вона зважилася на серйозний крок і купила будинок. Спогади про її матір усе ще були важким тягарем у душі.
Їй згадалася одна з останніх розмов із матір’ю перед розривом стосунків.
– Ти знову думаєш про розставання? – мати тоді гнівно звузила очі, щойно Лера заговорила про це.
– Леро, це безглуздо! Люди і так косо дивляться, а ти хочеш ганьбу на нашу сім’ю навести. Твій батько б не схвалив цього.
Лера тоді насилу стримала сльози. Її чоловік, Вадим, давно перестав бути тією турботливою людиною, за яку вона колись виходила заміж. Він був холодним, вимогливим і частенько принижувався до криків, а часом навіть до погроз, щойно щось йшло не за його планом. Але мати, немов би ігноруючи це, твердила своє.
– Мамо, ти ж бачила, що відбувається… Ти ж знаєш, як він зі мною поводиться, як дивиться на Катю, немов вона для нього зайва, – Лера намагалася достукатися до матері, сподіваючись, що та зрозуміє її переживання.
Але у відповідь почула лише зневажливе:
– Леро, всі чоловіки такі. Ти що думаєш, твій батько був ангелом? Скільки мені довелося пережити через нього! Але я залишилася – заради сім’ї, заради тебе. І ти теж маєш думати не тільки про себе. Будь сильною, не ганьби нас!
“Залишилася заради сім’ї…” – це стало чимось на кшталт мантри матері. Лера ще тоді відчула холодну відстороненість, немов вона та її бажання зовсім не значили нічого для матері.
З кожним її словом Лера розуміла, що в очах мами вона залишалася тією дитиною, яку можна контролювати й звинувачувати, якщо та вирішить піти проти її заповітів.
Тоді, кілька років тому, Лера все-таки зібрала волю в кулак і пішла від Вадима, віддавши перевагу самотності з донькою, ніж життю в постійному страху й приниженнях.
Розірвання шлюбу пройшло важко, Вадим не втрачав шансу образити, і підтримка від матері, на яку Лера так сподівалася, так і не прийшла. Мати поводилася так, немов Лера завдала їй особистої образи, зруйнувавши сімейну ілюзію, і відтоді її образа зростала.
Лера вирішила, що більше ніколи не допустить, щоб хтось керував її долею. Вона занадто довго боялася відстоювати свої бажання, а тепер, нарешті, знайшла рішучість побудувати життя, де в неї і в Каті буде свій простір, де вони зможуть почуватися щасливими і спокійними.
Працюючи у фірмі з графічного дизайну, Лера поступово відкладала гроші на купівлю власного житла. Їй довелося пережити нелегкий рік, коли вона і Катя знімали маленьку однокімнатну квартиру в старому будинку. Стіни там були потріскані, вікна – затягнуті мережею протягів. Але Лера завжди знаходила спосіб прикрасити це тимчасове житло і створити затишок.
Вона купувала милі пледи, фіранки, змінювала штори, і навіть це робило простір трішки теплішим і радіснішим. Проте думка про те, що вони живуть “тимчасовим” життям, обтяжувала Леру. Вона мріяла про свій дім, про місце, де її дочка зможе рости спокійно, а не переїжджати з місця на місце, як вони робили відтоді, як Лера залишила Вадима.
І ось, через два роки після розірвання шлюбу, Лера внесла початковий внесок на невеликий будинок у передмісті. Це була не величезна заміська садиба, а затишний будиночок, але він одразу підкорив її серце.
У нього був невеликий сад із кущами жасмину біля паркану, простора, світла кухня і дві кімнати. Лера бачила, як Катя забігала будинком і радісно розглядала кожен куточок, захоплено вигукуючи:
– Мамо, у мене буде своя кімната? Правда-правда?
Лера посміхнулася і обійняла її.
– Так, кошеня. Тепер у тебе буде своя кімната, – пообіцяла вона.
З цього моменту її головним завданням став ремонт. Будинок дістався їй у старому стані: стіни були потертими, стеля – з тріщинами, а підлога давно потребувала заміни. Лера вирішила, що все зробить сама, наскільки це буде можливо.
Роботи було багато, але, взявши кредит у банку і відклавши відпустку, вона зайнялася ремонтом. Вечорами, вклавши Катю спати, вона фарбувала стіни, зашпаровувала щілини і приводила до ладу кімнати. Це була важка праця, але з кожним днем будинок перетворювався.
Лера уявляла, як незабаром вони сидітимуть тут на кухні за вечерею або як Катя читатиме казки у своїй маленькій затишній кімнаті.
Одного вечора Лера, взявши невеликий перепочинок від ремонту, вирішила зателефонувати своєму двоюрідному братові Сергію. Вони давно не бачилися, але Сергій завжди залишався для неї близькою людиною, до якої можна було звернутися по підтримку.
– Сергію, ти не повіриш, – почала вона, усміхнувшись, коли він узяв слухавку. – Я, здається, офіційно стала домовласницею.
– Серйозно? – Сергій щиро зрадів. – Леро, ну це ж чудово! Я дуже радий за тебе. Ти молодець, що зважилася на це. Як будинок?
– Якраз зараз роблю ремонт.
– Ти ж розумієш, що, коли закінчиш, мені доведеться заїхати і перевірити, який він у тебе, – сміючись, сказав Сергій.
– Обов’язково! Буду чекати, – засміялася Лера у відповідь. Вона майже відчувала, як Сергій киває, як завжди, коли обмірковує її слова.
Її серце зігрілося від думки, що принаймні в неї є хтось у родині, хто підтримує її, не засуджуючи за прагнення жити по-своєму.
Так минули ще кілька тижнів, сповнені роботою і турботами з облаштування будинку.
Лера була втомленою, але щасливою. Кімната Каті стала казковим куточком: рожеві штори, маленьке ліжко з пухнастими подушками, і навіть маленька полиця для книжок, щоб донька могла сама обирати казки на ніч. У передпокої вона повісила картину з квітами, яку давно мріяла поставити у себе вдома, коли жила ще з Вадимом.
Телефонний дзвінок витягнув Леру з потоку спогадів. Вона глянула на екран і, здивовано піднявши брови, побачила ім’я матері.
– Алло, мамо? – вона не знала, чого очікувати, особливо після такого тривалого мовчання.
– Леро, ти що, навіть мені сказати не могла, що купила будинок? – У голосі матері відчувалася незадоволена нотка.
Лера на мить застигла, не розуміючи, звідки мати дізналася про це. Вона не розповідала про купівлю будинку нікому, крім двоюрідного брата Сергія.
– Звідки ти знаєш?
– Сергій розповів, звісно, – сухо відповіла мати. – Знала б, що ти мене ось так за спиною залишиш. Добре, що в мене ще залишилися родичі, які пам’ятають про свою сім’ю.
– Я просто вирішила почати все з нуля, мамо, – спробувала пояснити вона.
– Ну-ну, а мене, виходить, ти в цьому своєму “з нуля” не бачиш.
Лера важко зітхнула, відчуваючи знайомий тиск і вже готуючись до неприємної розмови.
– Гарний ти будинок собі купила, коли я можу переїхати в нього – запитала мама
Лера відчула, як земля йде з-під ніг. Вона навіть не могла знайти слів – просто стояла з відкритим ротом, поки мати продовжувала, як ні в чому не бувало:
– Моя квартира однаково стара, а тьотя Наталка вже давно говорила, що їй ніде жити. Я віддам їй квартиру, їй потрібніше. Тож ось і вирішила – буду в тебе, все одно одній тобі стільки місця ні до чого.
Лера зібралася з силами і, нарешті, видавила:
– Мамо, а ти взагалі запитала, як я до цього ставлюся?
Мати важко зітхнула.
– Ой, не будь егоїсткою, Леро. Я – твоя мати. Я тобі і допомогти зможу, і з Катею буду. Адже ти одна, без чоловіка, ні сім’ї, ні нормального життя у тебе.
Лера, насилу стримуючи гнів, відповіла:
– Мамо, я не для цього купувала будинок. Я хочу побудувати нормальну сім’ю без твого тиску і без…
– Нормальну сім’ю? – перебила мати. Леро, ти себе чуєш? Ти – одиначка з дитиною! Яка сім’я? Хто на тебе подивиться? Тільки мати може підтримати і допомогти, але ти, мабуть, не хочеш цього зрозуміти.
Лера відчула, як тілом розливається тяжкість. Вона розуміла, що сказати “ні” означатиме поставити крапку в їхніх стосунках, але відчувала, що так далі жити не можна.
– Мамо, я не хочу, щоб ти переїжджала до мене, – сказала вона твердо. – Ми з Катею впораємося самі.
Мати важко зітхнула.
– Значить, так? Ну що ж, я все зрозуміла. Ти невдячна. Леро, ти пошкодуєш про це. З такими дітьми, як ти, і ворогів не треба.
Після цього мати кинула слухавку, не даючи Лері можливості відповісти. Усередині неї заклокотало – тяжкість змішалася з образою, а за ними піднімалася дивна суміш полегшення і злості. Вона знала, що розмова з матір’ю призведе до наслідків, але була впевнена, що вчинила правильно.
Минуло кілька тижнів. Лера відгородилася від телефонних дзвінків і рідкісних повідомлень від родичів, які надходили з підтекстом докорів. Їй вистачило одного повідомлення, щоб зрозуміти: мати почала розповідати всім, що Лера її “вигнала”.
Лера знала, що тепер по колу ходитимуть чутки про її “непорядну” поведінку, але хоч би як це було неприємно, вона була готова до такого розвитку подій.
Підтримкою в ці дні став Ігор, з яким вона познайомилася трохи більше місяця тому. Він був спокійним, надійним, людиною, яка вміла слухати і розуміти. Вони проводили разом вечори, і Лера не могла не помітити, як Ігор спілкувався з Катею – терпляче і з щирою теплотою. З ним вона відчувала, що знайшла нарешті куточок безпеки і підтримки, чого їй не вистачало багато років.
Одного вечора, коли Лера сиділа на кухні й перевіряла пошту, до неї прийшло повідомлення від двоюрідної сестри:
“Ти, звичайно, молодець. Маму свою вигнала, влаштувала особисте життя, а нас тепер усі засуджують. Ти взагалі думаєш, як тобі тепер із сім’єю спілкуватися?”
Лера важко зітхнула, розуміючи, що мати доклала всіх зусиль, щоб виставити її в поганому світлі. Почуваючись розбитою, вона лягла спати. Наступного ранку до неї приїхала бабуся. Вона сіла на стілець, дивлячись на онучку теплим поглядом.
– Лерочка, не переживай, – сказала бабуся, взявши її за руку. – Я знаю твою матір, як облуплену. Вона все життя намагалася жити напоказ, немов її життя – це сцена, де потрібно зіграти головну роль і виглядати правильно. Заради цієї картинки вона терпіла твого батька, його гулянки, його скандали, його ставлення до мене і до тебе… Але ти, дівчинко моя, так не повинна жити. Це її вибір, а ти тепер маєш право чинити так, як вважаєш за потрібне.
– Але бабусю, – Лера важко зітхнула, відчуваючи, як її охоплює відчай, – вони всі проти мене. Адже я не просила від неї багато чого, я просто хотіла жити спокійно з Катею, а тепер половина родичів вважає мене поганою, холодною дочкою…
– Родичі… – бабуся фиркнула. – Коли тобі потрібна була їхня допомога? Коли ти переживала розрив, коли одна ростила Катю, хтось із них допоміг?Твоя мати вміє гарно говорити…
Лера подивилася на бабусю з вдячністю. Тільки вона одна, мабуть, розуміла, як це – намагатися вирватися з-під вічного контролю матері. Бабуся була для неї, по суті, другою мамою, людиною, яка завжди підтримувала, слухала, а не засуджувала.
– Я іноді боюся, бабусю, – тихо зізналася Лера. – Боюся, що повторю її помилки, що, може, і моє життя одного разу стане таким самим… що Ігор раптом виявиться іншим. Я… я стільки років чула, що я роблю все не так. Напевно, я просто звикла почуватися винною…
Бабуся посміхнулася і знову погладила її по руці.
– Не бійся, Лерочка, – сказала вона м’яко. – Ти – інша людина. Ти вже довела собі й іншим, що можеш бути сильною. А мати твоя так і залишиться у своєму вигаданому світі. І якщо родичі повірили її словам – значить, ти й не повинна на них покладатися. Головне – хто поруч із тобою і хто підтримає тебе, коли важко. А ти вже бачиш, хто це.
Лера задумалася про її слова. Їй здавалося, що вона вперше за довгий час може дихати вільно.
Кілька днів потому Лера сиділа на кухні з чашкою кави, коли до неї знову прийшло повідомлення від матері. Цього разу текст був довгим і сповненим докорів. Мати знову писала, що Лера – невдячна, що її поведінка “всім родичам встала поперек горла”, що “ось так, мабуть, вона і з донькою своєю вчинить, щойно та виросте”.
Лера заплющила очі, намагаючись придушити в собі звичне почуття провини, яке так легко виникало після кожного слова матері. Раптом до неї підійшла Катя, обійняла її за ногу і притулилася, дивлячись своїми великими, серйозними очима.
– Матусю, що сталося? Ти сумуєш? – запитала вона, піднімаючи голову.
Лера посміхнулася, присіла поруч і обійняла її.
– Ні, кошенятко, все гаразд. Просто думала про дещо… Але тепер, коли ти мене обійняла, мені одразу стало краще, – сказала вона, і це було правдою. Катя стала для неї джерелом любові й опори, і Лера розуміла, що її щастя і безпека – головні в житті.
– Мамо, а можна я покличу Ігоря в гості? Ми хотіли з ним печиво зробити, – раптом нагадала Катя, викликаючи в Лери посмішку.
– Звісно, поклич, люба.
Коли Ігор приїхав, Лера зустріла його з посмішкою. Він, немов відчувши її настрій, м’яко торкнувся її плеча.
– Усе гаразд? – запитав він, уважно заглядаючи їй в очі.
Лера кивнула.
– Усе чудово.
У цю мить Лера усвідомила, що справді готова залишити минуле позаду і жити так, як завжди мріяла – з любов’ю, чесністю і без страху.
