Віолетта провела рукою по прохолодній поверхні нової кавомашини – черговий ґаджет, що з’явився на їхній кухні, поки вона валялася з грипом.
Ця металева коробка з кнопками тепер займала місце, де раніше стояла стара турка – та сама, в якій вона варила каву ще до появи Кирила.
Тиша вдома тиснула на барабанні перетинки. Ігор поїхав на нараду до ночі. Кирило з однокурсниками в Харкові. Ганна на змаганнях десь під Дніпром. Близнюки у своєму таборі в бабусі. Уперше за двадцять два роки материнства Віолетта опинилася на самоті на цілий тиждень.
Вона машинально відкрила холодильник і втупилася на майже порожні полиці. Не було сенсу готувати на всю сім’ю. Не було сенсу складати меню на тиждень. Її мозок, заточений на управління маленькою армією родичів, раптом опинився без роботи.
У телефоні пілікнуло сповіщення з батьківського чату. Збір на нові шафки в роздягальні. Віолетта автоматично потягнулася за калькулятором, прикидаючи, що можна викроїти з бюджету. Цифри розпливалися перед очима.
– Та яка різниця, – раптом сказала вона вголос, і власний голос у порожній кухні здався чужим.
Погляд упав на газету, яку Ігор залишив на столі. Розділ вакансій. Червоним маркером обведено оголошення – видавництво “МедіаПрінт” шукає коректора. Віолетта хмикнула. Хто зараз читає паперові оголошення? Усе в інтернеті. У тому самому інтернеті, де вона регулярно читає статті і виправляє помилки в коментарях, навіть не замислюючись.
Серце кольнуло щось смутно схоже на тугу. Або надію.
– Філфак КНУ, червоний диплом, – жінка за столом ковзнула поглядом по резюме, – і двадцять три роки чистої перерви. Ви серйозно?
Віолетта відчула, як долоні починають пітніти. Уранці ця затія здавалася їй розумною, зараз – майже божевільною.
– У мене четверо дітей, – вона намагалася говорити твердо. – А ще я всі ці роки вела шкільну газету. На волонтерських засадах.
– Шкільну газету, – повторила директорка з персоналу з неприхованою іронією. – І ви вважаєте, що це підготувало вас до роботи в сучасному видавництві? Ми навіть календарі верстаємо в спеціальних програмах.
Віолетта відчула, як зрадницьки починає смикатися повіка. Варто було вдягнути лінзи замість окулярів. І туфлі натирали – незвично після вічних кросівок.
– Я здатна до навчання, – сказала вона. – І вмію викроювати час. Спробуйте нагодувати чотирьох дітей, розвезти їх по секціях і допомогти з трьома різними домашніми завданнями за один вечір.
Жінка навпроти поправила модні окуляри і зітхнула:
– Розумієте, нам потрібна людина, яка може приходити на планерки о восьмій і затримуватися до ночі, якщо горять дедлайни. Ви готові до цього з вашими… зобов’язаннями?
Віолетта відкрила рот, щоб випалити звичне “у мене ж сім’я”. Але раптом осіклася. Яка сім’я? Кирило живе своїм життям, приходить додому переночувати. Ганна з ранку до вечора на тренуваннях, удома тільки відсипається. Близнюки у свої дванадцять уже заявили, що маминому куховарства віддають перевагу – доставці піци. А чоловік… Коли вони востаннє вечеряли разом? Місяць тому? Два?
– Готова, – сказала вона, дивуючись власній рішучості. – У мене якраз звільнився час.
Запах гару Віолетта відчула, тільки коли молоко в каструльці зашипіло, вихлюпуючись на плиту. Вилаявшись, вона відставила сковорідку і почала відтирати пригорілу пляму. Через цю дурну книжку з комп’ютерної верстки вона вперше за двадцять років шлюбу зіпсувала вечерю.
Грюкнули вхідні двері.
– Що в нас горить? – Ігор виник на порозі кухні, на ходу послаблюючи краватку. Від нього пахло вулицею, втомою і чимось квітковим. Парфуми цієї секретарки, не інакше. Як її… Зої? Віолетта стиснула губи, але промовчала.
– Трохи відволіклася, – вона кивнула на розкриту книжку. – Як пройшла нарада?
Ігор мигцем глянув на сторінку й насупився:
– Це ще що за хрінь? Освоюєш нове хобі?
Момент істини. Віолетта випросталася, мнучи в руках кухонний рушник.
– Мене взяли в “МедіаПрінт”. Ну, на випробувальний термін. Я тепер працюю.
Вона очікувала чого завгодно – здивування, невдоволення, радості. Але Ігор розсміявся. По-справжньому розсміявся, закинувши голову.
– Вибач, ти серйозно? – він похитав головою. – ти хоч розумієш, що таке сучасне видавництво? Це не газетки, які ми в універі випускали. Там молодняк із профільною освітою, який знає англійську і п’ять комп’ютерних програм.
Віолетта з силою смикнула рушник, немов бажаючи його розірвати. Усередині піднімалася хвиля образи і злості.
– А з чого ти взяв, що я нездатна розібратися в комп’ютерній програмі? – голос дзвенів, видаючи нервозність. – Я, між іншим, усю бухгалтерію сім’ї веду в екселі. І сайт класу адмініструю.
Ігор підняв руки в примирливому жесті:
– Слухай, це круто, якщо тобі хочеться чимось зайнятися. Але навіщо стрес, дедлайни? Запишись на курси малювання або кулінарії. Займися йогою.
– Йогою, – луною відгукнулася Віолетта. – Ти пропонуєш мені стати однією з цих жінок, які “знайшли себе” у випіканні капкейків?
– А що в цьому поганого?
Вона відчула, як починають горіти щоки.
– Те, що я – філолог! У мене червоний диплом! Я вміла писати, до того як почала складати списки покупок і рахувати калорії в твоєму обіді!
Ігор стомлено потер перенісся:
-Віолетта, давай начистоту. Ти двадцять років просиділа вдома. Тобі сорок шість. Зараз молодь у тридцять п’ять вважається старою для нової роботи. Зрозумій, я просто не хочу, щоб ти наступила на граблі.
– А може, я хочу на них наступити? – уже тихіше сказала Віолетта. – Може, це мої граблі. І мені набридло вічно стояти осторонь і дивитися, як ви всі живете.
У дверному отворі з’явилася заспана Ганна. Її каштанове волосся стирчало на всі боки після душу.
– Ви чого кричите? У мене змагання завтра.
Вони обидва здригнулися, ніби їх спіймали на місці злочину.
– Вибач, золотко, – Віолетта натягнуто посміхнулася. – Просто трохи не зійшлися в думках.
– Мама влаштувалася на роботу, – буркнув Ігор, відкриваючи холодильник. – А в нас згоріла вечеря.
– На роботу? – Ганна прошльопала до столу босими ногами. – Навіщо? Ти ж завжди казала, що ростити нас – найважливіша робота.
Віолетта зітхнула. Із цим аргументом вона боролася й сама: чи зрадила вона своє материнське покликання? Але погляд упав на телефон Ганни, де відкрився чат. Дівчинка жила своїм, уже майже дорослим життям. Може, час було почати і їй?
– Замовимо піцу, – сказала вона, демонстративно закриваючи книжку. – А про це поговоримо потім.
Пізніше, засинаючи в їхній спальні, Віолетта відчувала спиною холодну порожнечу. Ігор ліг у гостьовій кімнаті, пославшись на ранній підйом.
– Ви знову все переплутали, – Євген, щуплий редактор із модною борідкою, похитав головою. – Файли потрібно завантажувати спочатку в загальну папку “Чернетки”, потім робити коміт і тільки потім надсилати повідомлення.
Віолетта моргнула, намагаючись стримати пекуче бажання заплакати. Лише година роботи, а вона вже почувалася прибульцем, який випадково потрапив на чужу планету.
Комп’ютер із трьома моніторами, незрозумілий інтерфейс, словник термінів, у якому вона розуміла дай Бог третину слів. Що таке, чорт забирай, “коміт”?
– А можна просто електронною поштою надсилати? – запитала вона, ненавидячи тремтіння у власному голосі.
Євген застогнав, закочуючи очі:
– Ви й пошту мабуть через Safari відкриваєте? Це робочий процес, у нас наскрізний контроль версій, інтеграція з корпоративним порталом…
Побачивши її розгублений погляд, він зітхнув і заговорив повільніше:
– Послухайте, о восьмій у нас планерка. Сьогодні я вам допоможу, але до завтрашнього дня постарайтеся розібратися самі. Вам учора мали надіслати навчальні відео та тестові доступи.
– Я не отримувала, – пробурмотіла Віолетта, відчуваючи, як від сорому починають горіти вуха.
– Перевірте папку “Спам”, – Євген нахилився до її монітора, змушуючи Віолетту втиснутися в крісло. Від нього пахло енергетиком і чимось цитрусовим. – Ось тут, ліворуч.
До обіду голова тріщала. Віолетта виявила, що, крім неї, ніхто не ходить на кухню – усі їли просто за робочими місцями, не відриваючись від екранів. Вона почувалася старою черепахою серед зграйки вертких ящірок.
Взявши телефон, вона виявила повідомлення від Ігоря: “Як воно на новій роботі? Ти точно цього хотіла?”
Образа сколихнулася з новою силою. Він явно чекав, що вона визнає його правоту, розплачеться і кине все. Вона вперто написала: “Відмінно. Вчуся новому”.
Додому Віолетта приповзла розбита, з головою, що гуде, і мрією про гарячу ванну. Але замість очікуваної самотності її зустріли голоси на кухні. Ігор біля плити – настільки незвичне видовище, що вона на секунду завмерла в дверях. Ганна розкладала прилади. А за столом сидів Кирило, нарізаючи овочі для салату.
– Це що, кінець світу? – вирвалося в неї. – Кирило, ти ж у Харкові маєш бути.
– Скасували кілька лекцій, – він знизав плечима, підморгнувши. – А вдома вечеря не готова. Ось викручуємося як можемо. Тато погуглив рецепт пасти карбонара.
– Не дивись на мене так, – Ігор помішував щось у каструлі. – Я не збираюся тебе підміняти. Просто незвично приходити в порожній будинок. Без запахів їжі.
Віолетта повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як тремтять коліна. Вона внутрішньо приготувалася до битви, до докорів, до “я ж казав”. Але не до цього…
– І як успіхи в… Де ти там працюєш? – запитав Кирило, продовжуючи нарізати огірок тонкими скибочками.
– У видавництві “МедіаПрінт”, – Віолетта зняла туфлі, відчуваючи, як пульсують натерті мозолі. – Вірніше, намагаюся там працювати. Поки що я освоїла, як вмикати комп’ютер і де знаходиться туалет.
– Так, важко, напевно, у твоєму віці починати з нуля, – простодушно зауважила Ганна.
– Дякую,люба, – процідила Віолетта, – від твоєї підтримки прямо тепліше стало.
Ігор хмикнув, але промовчав, викладаючи спагеті на тарілки. Віолетті раптом стало прикро до сліз. Вони всі зараз над нею посміюються. Бідолашна мама вирішила пограти в кар’єристку, а сама тільки те й уміє, що кашу варити та пелюшки міняти.
– Кавомашину тільки не чіпай, – раптом сказав Кирило, простягаючи їй тарілку. – Я приніс тобі каву з роботи – справжню італійську, зернову. Навчу варити правильно, щоб ти всіх колег здивувала.
Віолетта моргнула. Жодної поблажливості в його голосі не було.
– А ще, – важливо продовжив він, – надішлю тобі посилання на курси верстки. У нас у кав’ярні один хлопець якраз працює віддалено дизайнером. Сказав, за місяць тебе навчить основ.
Ігор і Ганно переглянулися. А потім Ганна раптом сказала:
– Знаєш, мамо, це навіть круто. Ніхто з моїх подруг не може похвалитися, що його мати в сорок шість років раптом вирішила стати цим… коректором. Я навіть сторіс запилю.
З очей Віолетти покотилися сльози, поки вона давилася сміхом і макаронами.
Через два тижні Віолетта сиділа за своїм робочим столом і тихо ненавиділа винахідника комп’ютерів. Гаразд, можливо, не всіх комп’ютерів, а конкретно ось цього монстра з трьома екранами. Що більше вона дізнавалася про верстку, то більше розуміла, як мало знає.
– Не зависайте, – Євген торкнувся її плеча, змусивши здригнутися. – Погляньте сюди. Вирішив показати вам оффтопік.
– Оффщо? – втомлено перепитала Віолетта.
– Неважливо, – він повернув до неї свій планшет. – Пам’ятаєте, ви виправляли статтю про батьківське вигорання? Автор вніс правки, але мені здається, він зіпсував стиль. Треба вичитати без оглядки на комп’ютерні штуки. По-старому.
Віолетта взяла планшет і начепила окуляри – з лінзами вона так і не подружилася.
– “Стереотипи про материнство як джерело виснаження”, – прочитала вона заголовок. – А що, добре.
– Ага, тільки в другому абзаці він пише “мами впадають в останню стадію відчаю”. Стадія – це про рак, а не про відчай. Краще “глибокий ступінь”, ні?
Віолетта моргнула. Двадцять років вона виправляла шкільні твори і статті для батьківських зборів. І зараз, дивлячись на текст, вона миттєво бачила всі огріхи й нестикування. У цьому вона була асом.
– І ще тут тавтологія в третьому абзаці, – вона ткнула пальцем в екран. – Якщо замінити “матері” на “жінки”, буде краще.
Євген кивнув, забираючи планшет:
– Ось це мені й подобається. У вас око наметане. А наші молоді автори відмінки плутають і не бачать повторів. В універах, схоже, перестали вчити.
Після роботи Віолетта добрела до метро на ватяних ногах. Голова гуділа від нової інформації. Але всередині розливалося дивне тепло. Уперше за два тижні вона відчула, що не просто займає чуже місце, а справді може бути корисною.
Удома знову пахло їжею, хоча й не зовсім звичною. Ігор освоїв п’ять страв – саме п’ять, і готував їх по колу. Сьогодні була черга запіканки з куркою. Вона вийшла сухуватою, але Віолетта була занадто голодна, щоб чіплятися.
– Я теж навчилася чогось нового, – похвалилася вона.
– Слухай, я маю вибачитися.
Віолетта завмерла з набитим ротом.
– Я поводився як козел, – продовжив він. – Ми ніколи не говорили про це, але… Я справді думав, що тобі подобається ось це все. Що твоє покликання – борщі та пелюшки. Що ти реалізувалася в дітях і… далі за списком.
Вона насилу проковтнула шматок:
– Так і було. Мені це подобалося. Я любила бути вдома, коли діти були маленькими.
– А зараз? – Ігор уважно дивився на неї.
Віолетта помовчала, добираючи слова:
– Знаєш, коли близнюки пішли до школи, у мене з’явилося дивне відчуття. Наче… я більше не потрібна. Ви всі розлетілися хто куди, а я залишилася. Як… як старий собака біля порожньої будки. Усе, що я вміла – піклуватися про вас. Але вам більше не була потрібна така турбота.
– Тобі не спадало на думку просто сказати про це? – у голосі Ігоря звучала гіркота.
– А тобі? – вона підняла погляд. – Ти коли-небудь запитував, чого хочу я? Що мені цікаво, крім вашої чистої білизни та свіжих котлет?
Ігор зітхнув і відклав виделку:
– У цьому й проблема. Я звик думати про тебе як про… частину будинку. Як про холодильник або пральну машину. Ти просто була. Завжди поруч, завжди готова вирішити побутові питання. Я забув, що ти колись була іншою.
– Я і зараз інша, – тихо сказала Віолетта. – Просто забула про це на двадцять років.
В останній день випробувального терміну Віолетта нервово смикала ремінець годинника, сидячи біля кабінету головного редактора. Усередині все стискалося.Спеціально для сайту Stories
Напередодні вона тричі переплутала папки під час завантаження файлів і напевно завалила останнє тестове завдання.
Двері відчинилися, і Антон Вікторович – представницький чоловік років п’ятдесяти – махнув їй рукою:
– Заходьте, Віолетто Геннадіївно. Не будемо тягнути кота за хвіст.
Вона увійшла в кабінет. За два тижні вона звикла до роботи, втягнулася, і вдома все налагодилося – навіть близнюки після повернення з табору якось непомітно почали самі завантажувати посудомийку. Але якщо її звільнять, що вона скаже родині?
– Скажу прямо, – Антон Вікторович зчепив пальці в замок. – Коли Соломія притягла ваше резюме, я був проти. “Кому потрібна домогосподарка з двадцятирічною перервою у стажі?” – ось що я сказав. Був неправий.
Віолетта затримала дихання.
– Ви двічі зірвали завантаження в дедлайн, – продовжив редактор, і її серце впало. – Але ще ви знайшли критичну помилку в тексті про благодійний фонд, яку пропустили три редактори і коректор. І Євген показав мені вашу правку статті про вигорання. Там майстерність.
Він помовчав, постукуючи пальцями по столу.
– У вас є те, чого немає у наших молодих співробітників, Віолетто Геннадіївно. Життєва мудрість. Досвід. Ви вмієте бачити текст об’ємно, відчувати неточності. Комп’ютерні програми освоїте не так складно. А от навчити людину відчувати слово набагато складніше.
Віолетта відчула, як щось стискається в грудях – не страх, а надія.
– Я пропоную вам постійну роботу. За однією умовою.
– Якою? – обережно запитала вона.
– Напишіть що-небудь самі. Я хочу колонку. Про те, як це – повернутися до роботи після двадцяти років удома. Думаю, багатьом жінкам було б цікаво.
Віолетта розгублено посміхнулася:
– Але ж я не письменник. Я тільки виправляю тексти…
– Та облиште, – він махнув рукою. – У вашому шкільному волонтерстві ви явно не тільки коми розставляли. У мене нюх на людей, які пишуть.
Дорогою додому вона подумки крутила в голові перші рядки майбутньої колонки. Про страх виявитися непотрібною. Про невпевненість людини, яка випала з часу. Про те, як змінюється сім’я, коли звичний центр зміщується.
У метро вона дістала телефон і набрала повідомлення в сімейний чат:
“Відзначимо ввечері моє працевлаштування?”
Відповідь від Кирила надійшла миттєво:
“Замовимо піцу чи нам пощастить із маминою вечерею?”
Ігор додав: “Піцу. Мама заслужила вихідний”.
Ганна надіслала селфі з піднятим догори великим пальцем.
А потім їй прийшло особисте повідомлення від Ігоря:
“Пишаюся тобою. Без жартів. І ти мала рацію”.
Віолетта посміхнулася. Навіть якщо вона нічого не напише, навіть якщо вона виявиться найгіршим коректором в історії “МедіаПрінт”, навіть якщо начальник передумає… Вона вже отримала головний приз. Її побачили. Не як функцію або придаток будинку, а як людину зі своїми страхами і надіями.
“Мама знову в грі”, – подумала вона, виходячи з метро і мружачись на весняне сонце.Спеціально для сайту Stories
