Марія дуже образилася на маму, коли та, поглянувши на її малюнок, сказала:
— Таку роботу на конкурс віддавати не можна. За такий малюнок не голосуватимуть. Якби це був чесний конкурс, то ти б перемогла. Але потрібні чіткіші лінії… Може, якщо трохи підправити…
Мама взяла ручку й почала виправляти готовий малюнок. Аркуш ще був вологим від фарб. Чорнило розпливлося, і вийшла пляма.
Марія не відразу розплакалася. Вона, немов зачарована, дивилася, як мама руйнує її роботу, над якою вона сиділа весь ранок.
Від перемоги в конкурсі залежало багато чого. А саме — поїздка в літній табір. Мама дуже хотіла, щоб Марія виграла.
Нарешті, коли мама зрозуміла, що малюнок остаточно зіпсований, вона взяла аркуш і зім’яла його, ніби це був просто папір.
— Все-таки мені доведеться малювати.
Ось тоді Маріч вибігла з кімнати й розплакалася. Замкнулася у туалеті й якийсь час сиділа на підлозі, обійнявши коліна.
Мама стала іншою після того, як тато пішов. Раніше вона сміялася з малюнків Марії, вішала їх на холодильник. А тепер дедалі частіше плакала, дратувалася через дрібниці й ходила по квартирі з таким виглядом, ніби їй усе набридло.
Марію вже давно не обіймали. Навіть коли у неї боліло горло або вона отримувала п’ятірку. І хоч мама все ще готувала сніданок, прасувала одяг і заплітала Марії волосся, здавалося, що її серце кудись пішло разом із татом.
А ще у Марії з’явилася дуже страшна думка, від якої буквально розривалося серце: «Мама її розлюбила».
Марія дуже любила малювати. І хотіла вчитися в художній школі. Але мама казала, що в неї немає грошей. А потім з іронією додавала: «Спробуй попросити тата. Мені важко все тягнути на собі. Може, у нього прокинеться совість?»
Після таких слів Марія мовчки опускала очі й сиділа у своїй кімнаті, дивлячись у стіну. Тато ж на прохання доньки завжди відповідав згодою, але ніколи не виконував своїх обіцянок.
Марія більше не просила записати її до художньої школи. Лише іноді, коли залишалася вдома сама, вмикала на телефоні відео, де художники малюють гуашшю море чи зимовий ліс, і повторювала за ними, тремтячою рукою виводячи лінію за лінією.
Ще Марія часто малювала в альбомі різних лісових звірів. У них були добрі мами, вони ніколи не псували малюнки, а якщо щось не виходило, то просто обіймали своїх дитинчат.
Коли Марія вийшла з туалету й повернулася до кімнати, мама продовжила говорити, ніби нічого не сталося.
— Конкурс треба виграти. На кону — путівка до табору. У мене немає грошей, щоб її купити. Твій татусь не дасть ні копійки. У нього нова дружина, яка шепоче йому на вухо всяке. Вважає, що я витрачаю аліменти на себе, — мама посміхнулася.
— Ну, кожному відзначиться… Тож не ображайся. Я просто не хочу, щоб ти все літо просиділа вдома. Даремно спробувала виправити… І зім’яла малюнок. Я не подумала…
Марія не чула маму, у голові лунала інша думка. Слова, які вона давно хотіла сказати, але не наважувалася. Тим часом мама продовжила…
— Напевно, я просто втомилася від усього. Грошей ні на що не вистачає. Ще й ця іпотека… Хай їй грець.
Ніколи не думала, що всю зарплату буду віддавати на те, щоб було де спати. Чому світ такий несправедливий? Гаразд, чоловік, зрадник. Але моя власна мати… У неї взагалі є совість?
Мама розмовляла сама з собою. Цю звичку вона набула після того, як пішов тато. Вона злилася на бабусю, на тата, на колег по роботі, на ціни в магазині, на життя — але не на Марію.
Марія зазвичай сиділа десь поруч, тихо, як мишеня, і думала: а якщо обійняти, чи не розсердиться? А якщо принести чай, чи не скаже «не до тебе»? Але не наважувалася.
Бо найчастіше мама хотіла не підтримки, а тиші. І тоді Марія просто малювала. Себе й маму. Вони посміхалися. Таких, якими вони колись були…
З бабусею мама теж не спілкувалася. Бабуся віддала свою квартиру старшому синові, і мама через це дуже образилася на неї. Вони сильно посварилися й ніяк не могли помиритися.
Нарешті мама перестала нарікати на життя й подивилася на Марію:
— Ми просто зобов’язані виграти цей конкурс, люба. А ще в мене для тебе є гарна новина. Розповім, як закінчу.
Марія навіть не поглянула на мамин малюнок, а лише задала питання, яке її давно мучило.
— Ти мене більше не любиш? Через те, що мій тато пішов? — прошепотіла вона.
Мама на мить завмерла, а потім подивилася на доньку.
Марія знизала плечима, намагаючись не заплакати. Але тремтячий голос все одно її видав:
— Ти перестала мене обіймати. Ти часто злишся. Ти зіпсувала мій малюнок.
Мама поклала пензлик у баночку з водою й сіла поруч із Марією.
— Я тебе дуже люблю. Просто втомлююся… дуже.
— Я дуже старалася, правда, — прошепотіла Марія
Мама на мить заплющила очі, а потім обійняла доньку.
— Я знаю… І я все бачу, — тихо сказала вона.
Марія про це не здогадувалася, але мамі було страшно. За них. За майбутнє. Виграти путівку до творчого табору означало дати доньці можливість побувати в чудовому місці, де Марія могла б отримати безцінний досвід.
Мама часто сердилася на саму себе, на те, що поклала надії на чоловіка. На те, що не може дозволити собі зайвого. Що вічно доводиться в чомусь себе обмежувати, щоб зарплати вистачило не тільки на іпотеку, а й на їжу.
Марія відчувала цей гнів. Тепер мамі стало соромно за саму себе.
Нарешті вона перевела подих і сказала.
— А знаєш що? Нехай вони всі йдуть у ліс гриби збирати. Давай разом намалюємо для конкурсу?
Марія радісно кивнула. Відразу ж встала, взяла новий аркуш паперу. Мама змінила воду для пензликів.
— Почнемо з неба? — запитала вона, посміхаючись.
Марія кивнула й сіла ближче, взявши свій найтонший пензлик. Вони мовчки почали малювати — хтось додавав хмари, хтось дерева, хтось просто колір. Робота йшла повільно, але цього разу — по-справжньому разом.
Ідея була не найоригінальнішою. На малюнку мати обіймала доньку, вони посміхалися новому літньому дню. Коли робота була закінчена, мама раптом тихо сказала:
— Ти у мене дуже талановита. Пам’ятаєш, я обіцяла розповісти новину? Мені обіцяли підвищення, тому з наступного року ти ходитимеш до художньої школи.
Марія опустила пензлик і, не стримавшись, обійняла маму за плечі й розплакалася. Цього разу від радості. Мама у відповідь обійняла її.
На конкурсі з усіх малюнків виділялися лише малюнок Марії та ще якоїсь дівчинки. Усі інші картини вийшли надто «правильними». Було видно, що над ними працювали дорослі, а не діти.
Голосування проводили в інтернеті. Переміг хлопчик, мама якого намалювала капібару в басейні. Та й саме голосування було не зовсім чесним. Дорослі просили знайомих, накручували голоси за допомогою різних програм в інтернеті, щоб посісти перше місце.
Коли мама зрозуміла, що у них з Марією не було жодного шансу перемогти, у неї в роті з’явився гіркий присмак. Не варто було ображати доньку й у пориві безсилля м’яти той малюнок.
Марія ж, дізнавшись, що не стала переможницею, анітрохи не засмутилася. Лише міцніше стиснула маму за руку. Вона раділа, що мама тоді зім’яла її малюнок, а потім вони разом намалювали новий.
З того дня ніби щось змінилося. Марія знову відчула мамину любов. А мама перестала дратуватися через дрібниці. Почала обіймати свою дівчинку без приводу.
Той спільний малюнок вони повісили на стіну. Він став нагадуванням про те, що справжній приз не вимірюється голосами та перемогою. Він вимірюється підтримкою та любов’ю, яку дарує родина.
