Павло, який вже безліч разів тікав із дитячих притулків, тут, у дитячому будинку, нарешті здався й заспокоївся.
Він, як робот, виконував усі встановлені правила, і ніхто не міг припустити, що в його затуманеній голові вже визрів план помсти. Він казав собі:
— Ось тільки підросту, ось тільки м’язи накачаю, ось тільки математику підтягну, хай їй грець!
З математикою у нього справді не ладилося.
Ця математичка — справжня дуре.а! То старша дочка приходить до неї на перерві, і вони потихеньку про щось шепочуться. То молодшу приводять до неї наприкінці останнього уроку, і вона йде з нею додому, по дорозі заходячи на гойдалки, у кіоск за пиріжками, або грає з нею на галявині в м’ячик.
Павло вчився добре, тільки з математикою не ладилося, і, коли вчителька підходила до нього, щоб дізнатися, у чому в нього труднощі, він ставав як дикобраз, що виставив ліс голок.
—Не потрібна мені ваша допомога!
Він сам не усвідомлював, у чому справа, але все частіше і частіше проводив паралель між вчителькою математики та своєю матір’ю, яка підкинула його, шестирічного, непутящій бабусі, а сама поїхала кудись із черговим залицяльником.
Вони з бабусею жили на межі голоду, ходили в лахміття. Жалісливі сусідки приносили старі речі, дівчата обзивали його недоношеним, хлопці взагалі не вважали його за людину. І він, отримавши одного разу двійку з читання, йшов, розмазуючи сльози по щоках, і повторював: «Ось навчуся, стану вчителем, всім буду ставити двійки!»
А потім раптово пішла з життя його бабуся. Ох, як же він мучився! Але ніяк не хотів жити в дитячому будинку! Де тільки він не тулився, з ким тільки не ділив нічліг! І навіть зараз, лягаючи спати, він уявляв себе то на горищі, то в підвалі, то в каналізаційному люку…
Як тільки щоденні турботи відходили на другий план, одразу ж приходили думки про матір. Він ніяк не міг відповісти собі на питання: «Чому вона його покинула?»
Він пам’ятав матір нечітко, але уявляв її молодою, високою, красивою і пахнучою парфумами. Вона міцно-міцно притискає його до своїх грудей, потім погладжує по щоках і каже: «Почекай, синочку, ще трішки, і я тебе заберу». Але час минав, а вона його навіть не шукала!
— Як можна забути про свою дитину? — думав Павло, і уявляв себе зовсім маленьким хлопчиком, і йому цього хлопчика ставало нестерпно шкода, і прикро за нього, і хотілося помститися за зневажене й розтоптане почуття надії на любов, справедливість. Може, у неї вже є інші діти, як у нашої математички, і він, Павло, їй більше не потрібен?
Сьогодні знову була сутичка на уроці математики! Вона, «Квочка», знову підійшла зі своєю допомогою!
«Як вона не розуміє? – виходив із себе Павло. – Мені не потрібна її допомога! Ненавиджу математику, ненавиджу жінок! І буду їм усім мститися!»
Він тільки ще не знав як, але палко бажав помсти. Він навіть із співчуттям дивився репортажі про злочинців і всіх їх виправдовував. Адже там часто говорили, що їх ображали в родині, їм не було з ким поговорити, у них не було справжніх друзів. Все як у нього. Він уже приміряв на себе долю ув’яз.еного, адже після помсти, можливо, йому доведеться жити в колонії.
Ось і сьогодні, після закінчення уроків з такими ж важкими думками, він взяв ранець і зібрався йти до дитячого будинку. Раптом хтось окликнув його. Він озирнувся і побачив її, «Квочку».
Вона стояла, тримаючи під пахвою стос зошитів, це була їхня контрольна робота. «Невже двійка? — промайнуло в голові Павла. — Ну, і нехай!» — але він неохоче зупинився.
Вчителька сказала: «Зачекай, Павло!» Її голос був настільки домашнім, що міг привернути до себе навіть дерево, не кажучи вже про підлітка, який не знав ласки.
Він зупинився і від хвилювання проковтнув слину, яка з’явилася невідомо звідки і заважала зосередитися. Його погляд був настороженим і колючим.
Вчителька підійшла, доторкнулася до плеча Павла й сказала:
— Павле, мені з тобою треба поговорити, сядь, будь ласка. Павло смикнув плечем і заперечив математичці:
— Ставте свою двійку, мені ваші поблажки не потрібні!
На обличчі цієї красивої й доброї жінки відбилося співчуття, яке здивувало підлітка. У своєму середовищі він звик на грубість отримувати ще більшу грубість. Але вчителька терпляче перечекала його спалах і, ласкаво посміхнувшись, сказала:
— Та ні, у тебе не двійка виходить, а тверда четвірка! Проблема в тому, що я бачу, що ти міг би вчитися на «п’ятірку» і обігнати багатьох у класі, якби трохи позаймався додатково. В інститут зможеш вступити на бюджет. Хочеш в інститут?
Павло здивовано кліпав своїми довгими віями, не розуміючи, хто платитиме за ці додаткові заняття, а вчителька сказала:
— Ну, ось, і добре, завтра після уроків прийдеш до мене додому, і почнемо.
Павло чув, що вчителька математики давала приватні уроки, але щоб він — до неї?!
— Ні, я до вас не піду, — Павло почав відступати до стіни, тоді Маргарита Федорівна сказала:
— Даремно! Математика дуже потрібна при вступі, а хто ще тобі запропонує безкоштовні заняття? Тож вирішуй!
— А навіщо я вам потрібен, щоб ви мене безкоштовно вчили, з жалю, чи що? Мені ваша жалість не потрібна!
— Ну, Павле, це вже інша історія. Сідай, я тобі щось розповім.
Вони сіли за першу парту, і «Квочка» розповіла:
– Моя мама була сиротою. Її батьки, мої бабуся з дідусем, потрапили в аварію. Вона вчилася непогано, але один вчитель помітив у неї музичний талант і почав займатися з нею, не шкодуючи ні сил, ні часу! І вона стала дуже хорошою піаністкою. Ось і я хочу допомогти тобі так само.
Павло не очікував такого повороту подій, тепер відмовлятися якось незручно. Виявляється, це більше потрібно вчительці, ніж йому. І він погодився.
Математичка в перший же день сказала йому:
— Ти ж, Павле, знаєш, у мене немає синів, а чоловік весь час у відрядженнях, тож якщо я попрошу тебе в чомусь допомогти, ти ж мені не відмовиш?
— Звичайно, ні! Я й сам хотів запитати, може, якось віддячити Вам за уроки?
— Ні, не віддячити, а просто допомогти по-людськи, як я тобі.
Павлу стало ніяково за свої слова, і він поспішно запевнив вчительку, що вона завжди може на нього розраховувати.
— Ну, ось і добре.
Вони займалися, роблячи перерву на чай, а ввечері він повертався в дитячий будинок, але вже не відчував себе зовсім покинутим.
Хлопці йому говорили: «А ти хотів би, щоб математичка стала твоєю мамою!» Він повертався до співрозмовника і крутив пальцем біля скроні. Але ці питання бентежили душу підлітка.
А потім, коли настали канікули, і багато дітей роз’їхалися до своїх родичів, Павло жив у Квочці на дачі, грав з її дівчатками, ходив з ними в ліс по ягоди.
Він уже не дратувався, як раніше, і йому все більше й більше не хотілося думати про свою вчительку математики як про «Квочку», бо її ніжна турбота про доньок, яка раніше дряпала його самолюбство, перейшла й на нього.
Коли він розв’язував незліченні рівняння, викреслював синуси й косинуси, вона підходила до нього, обіймала за плечі й, заглядаючи в зошит, схвально кивала з посмішкою: «Який ти молодець!», сердечко Павла огортала тепла хвиля ніжності, і йому хотілося притиснутися до її фартуха, що пахнув пиріжками, і сказати: «Мамо», але ж він не божевільний, він же пам’ятав, хто є хто.
Зі старшою дочкою Квочки Любою у них були напружені стосунки, здавалося, що дівчинка ревнує Павла до матері, а Павло при кожній нагоді намагався її запевнити, що він тут лише до осені, а потім його тут не буде.
Спілкуючись зі старшою, він завжди пам’ятав, що математичку звати Маргарита Федорівна. З малечею все було інакше: вона з найменшого приводу чіплялася за його руки і тягла то грати в м’ячик, то запускати змія, то просила почитати їй казку: «У мами немає часу», — і Павло вже майже відчував себе членом родини.
Але одного разу грім пролунав серед ясного неба.
Закінчивши заняття, поївши оладки з медом і напившись ароматного чаю, Павло чекав, чим же займеться родина і яка роль буде відведена йому. Він би із задоволенням пограв у волейбол зі старшою, але маленька Ліля, піднявши свої ангельські оченята, з повною впевненістю розпещеної дитини запитала матір, яка не очікувала такого повороту: «А можна ми з братиком підемо на гойдалки?
Павло зніяковів, розгубився і витріщився на вчительку. До того часу він перестав бути колючим, його покинули думки про помсту, у нього з’явилася крихітна надія, що він комусь потрібен, що він хоч зрідка, у свята, зможе без проблем приходити в цей теплий дім.
А вчителька дивилася то на Павла, то на свою малечу.
Павло сильно почервонів і почав бурмотіти:
– Ну, який я тобі братик, у тебе ж сестра є, а я скоро знову піду в дитбудинок, у свою кімнату, — і, втягнувши голову в плечі, безпорадно подивився на свою вчительку.
А Ліля пояснила:
— Це сусідки мене весь час запитують: «А це твій братик?», а я їм і кажу:
— Поки ще не братик, але скоро буде братиком.
Павло, почервонівши до коренів волосся, хриплим від хвилювання голосом вимовив:
— Так не буває, — а сам чекав, що скаже вчителька.
А вона раптом і каже:
— Ти нам, Павле, став як рідний, ми навіть і не уявляємо, як ми жили без тебе. Скоро наш тато приїде з відрядження, він, напевно, буде радий, що в домі з’явився ще один чоловік, а то якесь дівоче царство, хоч буде з ким у шахи пограти.
Згадка про шахи стиснула серце Павла, адже він навіть не знав, як називаються фігури, а перспектива грати вечорами з дорослим чоловіком була дуже привабливою, і він, оговтавшись від незручної розмови, почав міркувати, де б йому навчитися цій непростій грі…
У дворі, де був дитячий будинок, стояла лавочка, і вечорами там сиділи літні дядьки, такі поважні, пересували різнокаліберні фігури.
Все, він піде до них і навчиться, а потім, коли приїде їхній «тато» — це слово теж солодко тануло у Павла в свідомості й відгукувалося теплою хвилею в серці, він сяде з ним за шахову дошку, і вони гратимуть, а жінки ліпитимуть пиріжки.
Але тут його думки перервала старша, запитавши:
– А ти в шахи-то грати вмієш?
Ось є ж такі люди, які можуть легко і без жалю зрубати на корені будь-яку, найквітучішу мрію!
—Навчуся!
— Ну добре, біжіть на гойдалки, — сказала Маргарита Федорівна Лілі та Павлу, — а ти, Любо, залишися зі мною, допоможеш посуд помити.
Павло кинувся:
– Давайте, я помию, а потім піду з Лілею на гойдалки!.
Маргарита Федорівна безапеляційно махнула рукою: «Ідіть, ми самі впораємося!» — і посміхнулася. Коли за Павлом та Лілею зачинилися двері, а їхні постаті промайнули у вікні, Люба підійшла, притиснулася до мами й, піднявши голову, заглянула матері в очі:
— Ми відповідальні за тих, кого приручили?
— Так! Я думаю, що тато мене зрозуміє, і ви теж!
— Я боюся, що Павло тільки зараз такий послужливий і поступливий. Згадай, яким він був колючим до занять у нас вдома.
— Мені здається, — сказала, посміхнувшись, Маргарита Федорівна, — що він давно вибрав мене мамою і ревнував вас до мене. А його колючість — це всього лише захисна реакція на безвихідь.
— Боже мій, мамо, ти невиправна мрійниця! Якби він був старшим, то захищав би мене, а так ще й за нього доведеться заступатися.
— Стоп! Ти вже його теж у братиків записала? Але, взагалі-то, у нас немає вибору! У кожної людини має бути шанс мати сім’ю, рідних. Як же ми його тепер назад відправимо? Його хлопці в дитячому будинку не зрозуміють, скажуть: «Ти просто не сподобався». Адже вони в кожному зближенні бачать шанс. А для Павла це буде удар.
Хлопчик-то добрий, розумний. Ну, а якщо щось погане проявиться, виховуватимемо на власному прикладі.
Через шість років у вагоні поїзда їхала сім’я: мама й тато, з ними дві доньки, та 18-річний син, який щойно закінчив школу із золотою медаллю й вступив до інституту.
Вони їхали з Києва з весілля старшої дочки. Ніхто б не подумав, що син у них прийомний, якби не жінка з сусіднього купе, сестра мами цієї дружної родини!
Вона й розповіла мені цю історію, можливо, тому, що я привернула її до себе піснями під гітару, а маленька Ліля розповіла мені на ніч новорічну казку власного авторства про нещасного, обшарпаного й безпритульного підлітка, якого тато знайшов у густому лісі і який виявився благородним принцом…
Спеціально для сайту Stories
