Петро ріс у багатодітній родині. Батько, любитель прикластися до чарки, літав з роботи на роботу, а мати ґарувала на пошті і вдома по господарству з останніх сил, щоб прогодувати трьох дітей.
Петро був старшим у родині, тому допомагав матері, доглядав за молодшими сестрами, носив воду і дрова, а коли дівчатка підросли, то стали теж помічницями по дому.
Правда, на той час батька вже не стало, він отруївся, коли відпочивав з товаришами.
Легше родині не стало. Мати голосила, жаліючи непутящого чоловіка:
– Хоч гуляв, а тихий був, не скандалив. І грошей хоч мало, але приносив… Ех, дурна твоя голова, Василю.. На кого ти нас залишив…
Петро, щоб не чути голосіння матері, йшов з дому, швидко зробивши свої справи. Він йшов до хлопців на вечірні посиденьки. Діти збиралися біля старого будинку на краю села. Там кілька років ніхто не жив, а ґанок – вільний, з широкими міцними сходами служив лавками.
Діти сідали як горобці і починали гризти насіння і розповідати по черзі всілякі історії – вигадані і справжні випадки.
У Петра не було грошей на насіння, і мати його ніколи не купувала, економлячи на всьому. Але подружка і сусідка Оленка завжди пригощала Петра насінням. Причому, вона робила це тихо, не вигадливо, а майже потайки, все підсипаючи йому і підсипаючи в кишеню або долоні ароматне, солодке і маслянисте насіння…
Петро тихо шепотів «дякую» і їв із задоволенням насіння, як і решта компанії. Йому здавалося, що Оленка і сідала спеціально з ним ближче, щоб пригощати Петра. Спочатку він соромився трохи, а потім звик і сам вже сідав поруч з доброю і щедрою дівчинкою.
Але брати що-небудь, просто так, Петру не дозволяла совість. Він почав приходити до Оленки після обіду, коли дівчинка працювала на городі. Привітавшись, він завжди запитував одне й те саме:
– Твої на роботі?
– Так, де їм бути. Завжди в цей час працюють.
І Петро сідав біля грядок і вміло та швидко виполював бур’яни, розмовляючи про те, про се з подружкою.
Оленка не відмовлялася від допомоги, любила поговорити, а з Петром їй було веселіше.
Після допомоги вона виносила в сад гарячий чайник і вазу з цукерками та пирогами. Петро відмовлявся для порядку, але дівчинка не відпускала його, поки не пригостить солодощами.
Цукерки в будинку у Петра були рідкістю, хіба що на свята. Тому він в душі був вдячний дівчинці за її привітність.
Петро старався і в навчанні, щоб не бути гіршим за всіх. Але науки давалися йому нелегко. Тільки в спорті він був кращий за всіх. Тому і пішов він після школи в коледж на відділення фізкультури і спорту. Оленка ж стала медсестрою.
Ставши дорослими, вони тепер рідше зустрічалися. Лише коли приїжджали з міста на свята додому.
Петра було не впізнати. Худенький в дитинстві хлопчик перетворився на м’язистого хлопця. А Оленка була все такою ж синьоокою і миловидною дівчинкою, стрункою, худенькою і усміхненою.
Заміж вона вийшла рано, тому що рано втратила батьків, які потрапили в аварію. Дівчина шукала розраду в коханні, хотіла швидше створити сім’ю, щоб забутися від свого горя.
Коли Петро дізнався, що Оленка буквально «вискочила» заміж за Івана, розкутого і балакучого хлопця з їхнього села, то був вражений. Йому здавалося, що вони зовсім не підходили одне одному. Але молоді почали жити сім’єю і через рік у них народився синок.
Петро не поспішав влаштовувати своє особисте життя. Він, на подив матері, показав на роботі в спортивній школі хороші організаторські здібності і незабаром його призначили директором спорткомплексу в місті.
Сестри Петра вже створили сім’ї і поїхали в місто. А у Оленки життя не склалося з чоловіком.
– Ось у неї яка картина, – розповідала Петру його мати. – Чоловік Олени – вилитий наш батько за поведінкою. Вживає, тиняється невідомо де… Ні дитина, ні дружина йому і не потрібні. Ось сумно. Як я її розумію!
Петро вдарив кулаком по столу.
– Ось козел, і навіщо вона за нього вийшла? Раніше була в достатку. А з ним вистачить горя. Пам’ятаю я нашого батька… Біда та й годі.
– Ось-ось, – продовжувала мати, – він у неї з дому тягне все на пляшку. І магнітофон, і одяг свій, і кришталь батьків Оленки, і до рушників дістався. І купують. Розуміють же, що на пляшку. А беруть…
– Напевно, вона потребує? Позичати приходить? – прямо запитав у матері Петро.
– Ні, не позичає, але з грошима у неї туго, дуже туго. Заробіток у неї не великий, копійки. І від чоловіка – нічого. Біда…
Петро встав, походив по кімнаті, явно щось обдумуючи, а мати, зрозумівши, що розповіла зайвого, попросила:
– Ти не втручайся в їхнє життя, Петре. Це не наша справа. Раз вона живе з ним, значить – кохає.
Тоді Петро сів перед матір’ю і розповів їй, як дівчинка все дитинство годувала його насінням, пирогами і пригощала чаєм та цукерками. І що він не може жити спокійно, знаючи, що його колишня подружка дитинства так страждає зараз, та ще й з малюком на руках.
– Що ти збираєшся робити, Петре? – злякано запитала мати. – Тільки цього … не чіпай. А то тебе в поліцію ще засунуть. Краще грошима допоможемо.
Петро кивнув і поїхав до міста. А через пару днів повернувся на своїй машині і вивантажив матері в будинок два мішки, кілька ящиків і коробок з продуктами і пакети з речами.
– Що це? Ти що, переїжджаєш до мене, Петре? Ось радість.
– Та що ти, мамо. У мене робота в місті. І житло там є. А привіз я тобі продуктів. Дивись сама, побачиш. На мішки насіння не дивуйся. Оленка зрозуміє. Самому мені вручати їй продукти, і тим більше насіння, не зручно. Хто знає, що подумають. А ти розпоряджайся як знаєш. І сама їж, і їй допомогай
– Петре, а як же твої рідні сестри, їм хіба не треба…
– Ти ж знаєш, що я їм до кожного свята гроші надсилаю. Вони у нас вже не ображені. Тим більше, що обидві мають нормальних чоловіків. Слава Богу.
– Так, дякуючи Богу, – відлунням повторила мати.
– Я зараз у місто. Не скупися, допоможи Олені, носи, щоб сусіди не дуже бачили, потроху, але постійно. Коли закінчаться частування, я ще привезу. Чого-чого, а ситі ви у мене будете. Бувай.
Петро обійняв матір, поцілував і поїхав. А жінка пішла в комору. У двох мішках було велике добірне насіння.
– Ух ти, ось насмажу… Смакота буде, – зраділа як дитина Ніна Петрівна.
У коробках були згущене молоко, тушонка, крупи, макарони і пачки борошна. В окремому пакеті лежали пакетики з різними цукерками. Мати перенесла їх у кімнату і поклала в буфет. Вона охала і ахала від щедрості сина.
Він і раніше привозив їй продукти з міста. Балував і цукерками в коробках, і свіжою морською рибою, яку мати дуже любила.
Але сьогоднішній привіз був особливо багатим.
– Ех, Петре, хороший ти у мене хлопчик. Тільки от, де твоя доля заблукала?
Жінка зробила все, як просив син. Вона стала заходити до Олени щотижня вечорами і приносила згорток, який ховала під курткою.
Спочатку Оленка не брала частування, але коли справа дійшла до відра насіння, Олена здогадалася, з чиєї подачі йдуть всі подарунки.
Вона заплакала, дивлячись на насіння, опустила в нього руки, перебираючи блискучі насінини. А потім сказала Ніні Петрівні:
– Привіт Петру передавайте. Треба ж… Скільки років минуло. А він пам’ятає. Я йому дуже вдячна. Тільки нехай більше не переживає за нас. Я на розлучення подала вже два тижні тому. Так що скоро моє нещастя закінчиться. Я сподіваюся.
Ніна Петрівна кивнула і пішла додому. Вона не знала, що й подумати. Тепер Оленка буде вільною жінкою. А її син неодружений…
– Ось справи, так справи… – бурмотіла жінка.
– Що тепер буде? Невже мій Петро надумає одружитися з нею?
Але час минав. Ніна Петрівна слухняно носила подаруночки Олені, вони пили чай, Олена щоразу з вибаченнями брала продукти, обіцяючи з часом повернути борг.
Але Ніна Петрівна втихомирювала її словами:
– Не тобі, а твоєму синочку. Якщо ти гребуєш маленькими підношеннями, то не позбавляй дитину Божої допомоги. Адже Господь допомагає руками інших людей. Значить, так треба…
Олена розлучилася з чоловіком і вже рік жила одна. Вона стала веселішою, в будинку з’явилися нові штори на віконцях, синок ходив до садочка і був копією мами.
Ніна Петрівна іноді сиділа з Віталиком, а він називав її бабусею. Петро приїжджав до матері і завжди привозив Віталику нові іграшки.
Вони зустрічалися з Оленою у матері, пили чай, згадували дитинство, юність і ні слова не говорили про невдале заміжжя Олени. Немов і не було цих чотирьох років у її житті.
Петя став частіше приїжджати . І звичним питанням у нього вже було:
– Оленка давно приходила? А Віталик у тебе сьогодні?
– Синку, ти б спочатку для пристойності про моє здоров’я запитав… – посміхалася мати.
– Вибач, мамо… Як ти? – запитував Петро і сам поглядав у вікно.
– Та годі тобі. Вже йди, сходи. Вона вихідна, вдома. Теж, мабуть, чекає. Досить вам грати. Всі вже давно шепочуться про вас. Іди вже…
– Вічно у нас так, – засміявся Петро, – не встигнеш подумати, а люди вже й посватають.
Він підійшов до матері і раптом обійняв її.
– Що ти, синку? – здивувалася мати.
– Дякую тобі, мамо. Ти така… все розумієш. І все приймаєш як є. Дякую.
Ніна Петрівна перехрестила сина і пішла до ікони. А Петро вже вибіг на ґанок. Потім повернувся в сіни і витягнув з пакета букет білих хризантем.
Нікого не соромлячись, він пішов до будинку Олени. «Шепочуться вони. Ох, вже ці жінки… Я вам покажу, як шепотітися…»
Він підходив до знайомого з дитинства ґанку, не знаючи, що Оленка, затамувавши подих, стоїть у темній кімнаті і дивиться крізь тюль, як він несе їй квіти…
Спеціально для сайту Stories
