— Подивися на цей готель, Аріна! П’ять зірок, перша лінія, величезний аквапарк і дитячий клуб з аніматорами.
Це ж просто казка, а не місце! — Оля з захопленням піднесла телефон майже до самого обличчя сестри, швидко гортаючи яскраві фотографії бірюзових басейнів і золотистих пляжів.
— Красиво, — Аріна втомлено відсунула телефон і зробила ковток холодної кави. — Але навіщо ти мені це показуєш?
Ти ж знаєш, у мене зараз завал на роботі, я навіть обідаю за монітором.
— Як це навіщо? — Оля здивовано підняла брови й присіла на край столу, відсунувши вбік стос робочих документів сестри. — Я вже все прорахувала.
Якщо брати путівку зараз, на чотирьох — я і мої дівчатка — виходить зовсім не так дорого, як у розпал сезону.
Ми полетимо в Шарм-ель-Шейх. Лідочці потрібно зміцнити імунітет, Катя постійно кашляє, а Марії просто необхідне морське повітря. Ти ж бачила, які вони бліді?
— Олю, я співчуваю, що діти хворіють, але причому тут я? — Аріна потерла перенісся. — У мене проєкт на стадії здачі, я сплю по п’ять годин.
— Ну як «причому тут я?» Ти ж наша єдина надія! — Оля склала руки на грудях і прийняла свій найпереконливіший вигляд. — Аріна, я хочу, щоб ти оплатила нам цей тур.
Нам усім чотирьом. Це буде твій подарунок племінницям. Ти ж їх любиш?
Аріна повільно поставила чашку на стіл. У кімнаті запала важка тиша, яку порушував лише рівномірний гул вентилятора в ноутбуці.
— Ти зараз серйозно? — тихо запитала Аріна. — Ти просиш мене віддати майже двісті тисяч за вашу відпустку в Єгипті?
— Ой, ну не починай відразу про гроші! — Оля нетерпляче махнула рукою. — Для тебе це просто цифри в банківському додатку, а для моїх дітей — це здоров’я, радість і спогади на все життя.
Ти ж у нас велика начальниця, отримуєш бонуси, їздиш на таксі бізнес-класу.
У тебе ж немає ні чоловіка, ні дітей. На кого тобі ще витрачати? На нові піджаки?
— Оля, те, що у мене немає дітей, не означає, що мої гроші падають мені з неба, — голос Аріни затремтів від стримуваного обурення. — Я працюю по дванадцять годин на добу. Я не була у відпустці три роки. Три роки, Оля!
І я тобі вже казала, що всі вільні кошти я відкладаю на ремонт маминої дачі.
Там дах тече, веранда скоро завалиться, мамі там страшно одній перебувати.
— Ой, та годі вже тобі з цією дачею! — Оля підхопилася зі столу й почала ходити по кімнаті туди-сюди. — Мама там тільки грядки поливатиме, їй і під дірявим дахом буде нормально, вона людина старого гарту.
А дітям потрібен розвиток! Ти розумієш, що для дитини означає побачити море? Це ж розширення горизонтів!
— А ти розумієш, що для мене означає заробити ці гроші? — Аріна теж встала. — Ти за все своє життя не пропрацювала жодного дня.
Твої чоловіки змінювали один одного, залишаючи тобі аліменти, які ти витрачаєш на салони краси та нові сукні, а тепер ти приходиш до мене й вимагаєш мій річний бонус?
— Я не вимагаю, я прошу ! — Оля миттєво змінила гнів на милосердя й підійшла ближче, намагаючись зазирнути сестрі в очі. — Аріночка, ну будь людиною. Ти ж багата. Ну що тобі це коштує? Тобі ці гроші ніякої ролі не зіграють, а для нас це мрія.
Дівчата вже сплять і мріють, як будуть пірнати в басейні. Я їм уже натякнула, що тітка Аріна, можливо, зробить їм сюрприз.
— Ти що зробила? — Аріна відчула, як до горла підкочується клубок. — Ти пообіцяла дітям відпустку за мій рахунок, навіть не запитавши мене?
— Я не обіцяла, я сказала «можливо». Але вони так зраділи! Лідочка навіть малюнок намалювала — море, пальми і ти з нами.
Ну як ти тепер дивитимешся їм в очі? Ти хочеш бути в їхніх очах злою тіткою, якій шкода грошей на рідних племінниць?
— Це маніпуляція, Оля. Причому найбрудніша, — Аріна підійшла до вікна, дивлячись на метушливе місто внизу. — Я не збираюся оплачувати твій каприз. Якщо дітям потрібно море — знайди роботу. Або попроси у своїх колишніх чоловіків.
— У кого просити? У Колі, який ховається від виконавців? Чи в Ігоря, який платить три копійки й каже, що більше немає?
Ти ж знаєш мою ситуацію! — Оля знову перейшла на підвищений тон. — Я мати-одиначка з трьома дітьми!
Весь світ повинен мені співчувати, а рідна сестра поводиться як бухгалтер у податковій!
— Ти не мати-одиначка, Оля, ти професійна утриманка. Тобі завжди всі винні: спочатку батьки, потім чоловіки, тепер я.
Але я не зобов’язувалася утримувати твою сім’ю. У мене є свої плани.
— Які плани? Ремонт сараю в селі? — Оля уїдливо розсміялася. — Це ж просто смішно!
Ти обмінюєш щастя трьох живих істот на дошки та шифер. Де твоя душа, Аріна?
Ти зовсім там, у своєму офісі, зачерствіла, перетворилася на робота з калькулятором замість серця.
— Моє «серце» оплачує мамі ліки, — холодно зауважила Аріна. — Моє «серце» оплачувало твої пол.ги в приватній клініці, коли в тебе не було грошей.
Моє «серце» купувало твоїм дочкам зимові комбінезони минулого року. Ти про це не хочеш згадувати?
— Це були подарунки! Подарунки не враховуються! — Оля тупнула ногою. — Якщо ти даруєш, значить, у тебе є зайве.
А раз є зайві гроші на комбінезони, значить, знайдеться й на Єгипет. Логіка ж проста!
— У мене немає зайвих грошей, Оля. У мене є зароблені. І я сама вирішую, куди їх витрачати. Цього разу мій пріоритет — мама та її комфорт. Крапка.
— Мама сама не зрадіє такому ремонту, якщо дізнається, що через нього її онучки все літо просидять у задушливому місті! — Оля дістала хустинку й театрально промокнула куточки очей. — Я їй усе розповім.
Розповім, як ти тремтиш над кожною копійкою, поки племінниці без вітаміну Д.
Це ганьба, Аріна. Справжня ганьба для родини. Сусіди будуть пальцем показувати: одна сестра в шовках і золоті, а друга дітей на море вивезти не може.
— Нехай показують, — Аріна повернулася до сестри. — Мені байдуже, що подумають сусіди.
І мамі, повір, важливіше, щоб під час дощу на неї не впала стеля, ніж твої селфі на тлі пірамід.
— Ах, ось як ти заговорила! Значить, ми для тебе — тягар? Значить, наші потреби — це просто «селфі»? — Оля викрикнула.
— Ти егоїстка, Аріна! Найсправжніша, закореніла егоїстка!Ти навіть не уявляєш, як мені важко впоратися з цим наодинці, як я виснажуюся з ними щодня. Мені теж потрібен відпочинок! Я на межі зриву, я ночами не сплю!
— Ти не спиш, бо до третьої ночі дивишся турецькі серіали, — спокійно заперечила Аріна. — А я не сплю, бо працюю. Є якась різниця?
Якщо ти так втомилася — віддай дітей бабусі на тиждень, а сама знайди підробіток. За три місяці можна накопичити на скромний відпочинок, якщо не купувати п’яту пару туфель за місяць.
— Підробіток? — Оля подивилася на сестру так, ніби та запропонувала їй стрибнути у багаття. — І куди я піду? Підлоги мити? З середньою медичною освітою? Ти хочеш мене принизити?
— У тебе є освіта, Оля. Ти могла б працювати медсестрою в приватному центрі, там непогано платять. Але ти волієш сидіти на шиї у всіх підряд.
— Я виховую твоїх спадкоємців! — урочисто проголосила Оля. — До речі, коли ти постарієш у своїй порожній квартирі зі своїми дипломами та медалями за трудові успіхи, саме мої доньки принесуть тобі склянку води.
Якщо я їм дозволю, звичайно.
— Знаєш, — Аріна гірко посміхнулася, — після таких слів мені здається, що я краще найму професійну доглядальницю.
Це вийде дешевше й надійніше, ніж розраховувати на твою вдячність.
— Ти просто зла, — Оля шморгнула носом і почала збирати свої речі, розкидані по дивану. — Зла й суха.
У тебе замість кр.ві — кофеїн, а замість почуттів — графіки в Екселі.
Я думала, ми рідні люди, а ти… Ти просто чужа людина, яка випадково виявилася моєю сестрою.
— Якщо я для тебе чужа людина, то чому ти прийшла саме до мене за грошима? — запитала Аріна, проводжаючи її поглядом.
— Тому що у тебе їх багато! — Оля обернулася у дверях. — І ти зобов’язана ділитися за правом народження.
Ти старша! Ти завжди мала допомагати молодшим. Тато так завжди казав.
— Тато говорив про взаємодопомогу, а не про паразитизм, — відрізала Аріна. — Допомога — це коли людина потрапила в біду. А коли людина хоче в п’ятизірковий готель за чужий рахунок — це нахабство.
— Ну то й живи на своїй дачі! — крикнула Оля, виходячи в коридор. — Живи зі своїми шпалерами та дахом! А ми якось виживемо.
Але не сподівайся, що дівчата забудуть, як ти позбавила їх єдиної радості за рік.
Я їм так і скажу: «Ваша тітка вирішила, що дошки в селі важливіші за вас».
***
Восени дача була готова. Новий дах виблискував на сонці, веранда пахла свіжим деревом, а в будинку стало тепло й сухо.
Мама була щаслива, вона ходила по оновленому будинку й раз у раз хотіла обійняти доньку.
— Ось бачиш, мамо, — сказала Аріна, сідаючи на нову лавку. — Тепер тут можна жити й взимку. Я поставлю хороший обігрівач, і тобі буде затишно.
— Дякую тобі, донечко, — мама погладила її по руці. — А Олечка… вона все-таки полетіла.
— Як це? — здивувалася Аріна.
— Знайшла якогось спонсора через свій інтернет. Сказала, що це «меценат», який вірить у її материнський талант. Полетіла на два тижні до Туреччини.
Дівчата на фото такі радісні… Тільки ось Марія там, здається, чимось отруїлася, Оля дзвонила, просила грошей на лікаря.
— І ти дала? — Аріна уважно подивилася на матір.
— Не дала, — твердо відповіла мама. — Сказала, нехай меценат і оплачує. А у мене тепер будинок, мені паркан фарбувати треба.
Аріна посміхнулася. Це була невеличка, але дуже важлива перемога.
Оля повернулася з Туреччини засмаглою й незадоволеною — готель виявився «лише» чотиризірковим, а меценат заблокував її номер одразу після оплати рахунків.
Вона ще довго намагалася апелювати до совісті сестри, але Аріна більше не реагувала на маніпуляції, вважаючи за краще витрачати власні гроші на подорожі разом із матір’ю.
