– Юлю, у садочку свято скоро, а у Віки костюма немає. Ну не йти ж дитині другий рік в одному й тому ж костюмі. Ти зарплату отримала? Дай грошей, я тут у магазині такий костюм пригледіла, Вікуся якраз такий хотіла.
-Мамо, ти на роботу взагалі збираєшся виходити? Он, у школу прибиральниця потрібна, у садок нянечка потрібна. Там усе поруч, і дітлахи в тебе на очах будуть, і зарплата, нехай і невелика.
Всяко краще, ніж удома сидіти. Хоч тобі та Віці на одяг вистачатиме. Ну не можу я одна нас усіх прогодувати. Вам же постійно щось треба, то сукні, то туфлі, я вже забула, коли собі щось купувала. Я дітям своїм рідше обновки купую, ніж сестрі.
– Юлю, а сенс мені на роботу йти? Я що так без грошей живу, не працюючи, що на роботу вийду, все одно зарплати не побачу. Картку заблоковано, я і буду горбатитися на борги! Та й не хочу я прибиральницею йти працювати.
– А ким ти хочеш працювати, якщо в тебе ні освіти, ні досвіду ніякого немає? Та й борги твої все одно віддавати доведеться, не будеш же ти все життя від приставів ховатися!
– Я за дітьми стежу, якщо що, і по дому все роблю, ти приходиш на все готове!
– На яке готове, мамо? Ти подивися, на що будинок перетворився! Тут же свинарник моторошний, і не скажеш, що жінка в домі є. Я щовихідних тільки й роблю, що порядок наводжу, та їжу на тиждень наперед готую.
На що готове я приходжу, мамо? Те, що ти мною приготований суп у мікрохвильовці розігріла – це не все готове, розумієш! А за дітьми – що за ними стежити? Вранці я Віку з Миколою в садок відводжу, попутно Оленку до школи, а сама на роботу біжу, ти-то в цей час спиш ще.
Оленка сама на автобусі додому добирається, зустрічати її не треба, а ввечері я так само дітей сама забираю. Де ти встигаєш за ними стежити? Тільки й чути – дай, дай, дай.
Загалом, або ти шукаєш собі роботу, або їдеш у село, у свій будинок. З мене досить. Я втомилася, мамо. Ти ж сама на мою шию сіла, ще й Віку посадила.
* * * *
– Юлю, ми в кафе збираємося, ти з нами? Пішли, хоч раз на рік відпочити треба.
– Марію, та яке кафе? Мені і йти-то нема в чому , та мати ще сказала, що Віці костюм на свято купити треба. Я б пішла, та грошей і так обмаль.
– Юлько, та гони ти її на роботу! Скільки ще ти будеш одна всю сім’ю тягнути? Ти в дзеркало давно себе бачила? Від тебе ж скоро одна тінь і залишиться. Вона ж молода ще, що вдома сидіти, на тебе сподіватися? І взагалі, у неї ж будинок у селі, чому вона в тебе живе?
– Так не хоче вона працювати. Вона звикла вдома сидіти і нічого не робити, навіщо їй зараз працювати йти? Та з одного боку мені й простіше, нехай удома сидить, за дітьми дивиться, за порядком стежить. Я, скільки себе пам’ятаю, вона толком ніде й не працювала.
То за бабкою моєю доглядала, ми на її пенсію жили, потім із Вікіним батьком зустрічатися почала, він одружений був, але їй завжди допомагав, та мій батько аліменти платив. Так і жили. Потім я заміж вийшла, у нас Оленка з’явилася, а слідом Микола. Того ж року мати Віку у світ привела.
Ми в місто перебралися, у селі будинок продали, капітал додали та свій будинок купили, а мати в селі залишилася, свій будинок продала, купила інший. А потім Вікін батько пішов з життя, вона одна залишилася. Ти ж сама розумієш, що в селі без чоловіка нікуди.
Будинок на очах розвалювався, роботи особливо немає, у неї ні дров, ні вугілля на зиму не було, ось ми і покликали її до нас, перезимувати. Зиму прожила, на літо залишилася, а там і прижилася.
У мене з Вадиком якраз розлад починався, він загуляв, я на розлучення подала. Думаю, нехай мати живе зі мною, мені все легше, я після декрету вже працювала, а мати вдома сиділа, з дітлахами. Вона ж допомагала мені, на лікарняний з Оленою і Миколою ходила замість мене.
Сама знаєш, не люблять у нас працівників, які на лікарняні часто ходять, а з маленькими дітьми по іншому ніяк.
– Так діти-то виросли, Юлю. Старша твоя вже в школі, а сестра та син уже не малюки, часто не хворіють.
– Ну так то так, тільки в неї ж за кредитами борг великий, усі картки заблоковано. Вона в садок тимчасово виходила працювати, так жодного разу зарплати й не отримала, одразу все списують із карти за борги. Вона і пенсію на Віку не оформила, там батьківство доводити треба, вони ж не жили разом.
– Почекай, який кредит, якщо вона не працювала, як ти кажеш? Хто їй його дав?
– Ну, хтось дав. Вона ще в селі жила, то одну кредитку взяла, то іншу, одна П… банк, друга навіть не знаю, чия. Там сильно й не перевіряли доходи тоді, вона й хапнула їх. Ну і витратила.
У неї зараз загальна сума боргу понад 200 тисяч, а платити нема з чого. Так і вирішили, що я працюю, а вона будинком займається.
– Так а борг-то нікуди не дінеться, його платити все одно доведеться. А якщо з матір’ю твоєю щось трапиться, то борг вам перейде, тобі і Віці. Ти відправляй її працювати, нехай хоч борги гасить, нічого їй вдома сидіти. Вона ж молода ще, 48 років – ще не вік.
Та розмова з подругою міцно засіла в голові у Юлі, і дедалі частіше вона почала придивлятися до матері.
Перегляд серіалів допізна, пізній підйом, різноманітні косметичні процедури – і мама в її 48 років поруч із Юлькою мала максимум вигляд старшої сестри.
Готуванням і прибиранням жінка себе не надто обтяжувала, уроки з донькою робила Юля, саморобками до садочка теж займалася вона.
Першу розмову з матір’ю Юля завела ніби випадково, але мама, зробивши вигляд, що натяку не зрозуміла, від цієї розмови пішла.
Наступна розмова не змусила себе довго чекати, але мама знову не захотіла розмовляти на цю тему, сказавши, що вона займається домом і стежить за дітьми.
Останньою краплею стала розмова про костюм на свято для сестри, який просто необхідно купити. Юлька так кричала на матір, що та, образившись на весь білий світ, пообіцяла після нового року зайнятися пошуком роботи.
– Ну що, Юлю, напрацювалася мати? Ненадовго її вистачило, я дивлюся. Ти її до нас-то влаштуй, у нас же тітка Катя скоро на пенсію йде, от і нехай посуд миє.
– Ти що, Марію! Я не буду червоніти за неї, нехай сама собі роботу шукає. У мене поки, слава Богу, з начальством стосунки хороші, не потрібна тут мати. Надовго не затримається, а мені червоніти потім.
Їй же скрізь усе не так. У школі їй галасливо, у садку діти маленькі, втомлюється, важко, у магазині покупці туди-сюди ходять, смітять, та начальство не дає сидіти. Їй і в нас у їдальні не сподобається, теж знайде причину, щоб не працювати. Начебто з наступного тижня в кіоск виходить, не знаю, що далі буде.
А що далі буде? Так і буде мама бігати з місця на місце, поки здоров’я дозволяє. Тільки терпіння у Юлі закінчилося. Ще й нова проблема виникла – почалися перевірки з приводу цього напівзруйнованого будинку в селі, тепер він для житла непридатний.
Вже не знаю як, чи сльозами, чи благаннями, але домовилася та мама з важливою тіткою з опіки, що продасть будинок у селі, і купить будиночок тут, у місті.
Пішли їй на поступки, нехай хоч так, та буде житло у Віки, та тільки ніхто не хоче купувати руїни будинку за ту суму, що просить мама.
Знайшовся покупець на будиночок, маленьку суму дає, мама противиться, що я на ці гроші купити зможу? 100 тисяч навіть на розвалюху не вистачить.
Юля запропонувала мамі купити будиночок на сусідній вулиці. Кімната-кухня. Просять за нього 200 тисяч, ціна нормальна, Юля навіть кредит згодна взяти, допомогти мамі, тільки мамі хороми подавай, не хочеться їй від доньки з’їжджати, там добре, комфортно на всьому готовому.
Юля мамі сказала, що думати тут нічого, іншого варіанта немає. Якщо зараз не продати за ці гроші, потім зовсім нічого не виручити за нього. Чекає тепер мама, коли видадуть їй дозвіл на продаж будинку. Чекає, та на доньку ображається.
Цю історію мені розповіла моя знайома.
Знаєте, іноді й сама дивуюся – невже так буває? А потім подивишся навколо, послухаєш, і розумієш, що ще й не так буває.
От що це? Лінь? Егоїзм? Популярний нині пофігізм чи просто споживацтво?
Молода жінка, працюй, живи, радій, доньку молодшу виховуй, живи окремо, собі особисте життя налагодь і доньці старшій не заважай, але ж ні, їй, ймовірно, так зручно.
І чомусь не впевнена я, що буде мама жити в цьому купленому маленькому будиночку. Знову щось трапиться, і повернеться вона назад, до доньки.
