Микита звільнився в середу. Просто написав заяву, поклав її на стіл начальнику й вийшов. Без скандалу, без грюкання дверима. Ніби так і має бути.
У рюкзаку — зарядний пристрій, зім’ята футболка та недочитана книжка, яку він не відкривав уже три місяці. Більше нічого. Бо брати було особливо нічого. Або не було потреби.
Електричка о 19:47. Людей – по самі вуха. Запах дощу, чужої вечері у фользі, втоми. Звичайний вечір звичайних людей, які їдуть додому. Микита теж їхав додому – у порожню квартиру, де його ніхто не чекав. Ні кіт, ні дружина, ні син.
Особливо син.
Він сів біля вікна, заплющив очі. За склом миготіли ліхтарі – розмиті, жовтуваті. Він подумав, що треба б поїсти. Потім подумав, що не хочеться. Потім перестав думати взагалі.
На станції двері розчинилися зі звичним видихом. І ось тоді в електричку заскочив пес.
Рудий, з білою грудкою, з вухами, що стирчали. Без повідка. Без господаря поруч. Він увійшов у вагон спокійно, не бігаючи, пройшов по проходу між ногами та сумками, дістався до вільного сидіння навпроти.
І сів.
Саме сів. По-людськи – на сидіння. І втупився у вікно.
Микита не відразу зрозумів, що на нього дивляться з відкритим ротом. Поруч хихикнула студентка. Хтось потягнувся за телефоном – знімати. Пес не звертав уваги. Він дивився у вікно серйозно, зосереджено, ніби шукав там щось важливе.
Як людина, яка їде на зустріч і боїться запізнитися.
Микита відкинувся назад. Протер обличчя долонями.
– Ти взагалі звідки взявся? – тихо запитав він. Не чекаючи відповіді.
Пес поглянув на нього одним оком, коротко, і знову втупився у вікно. Зрозуміло. Зайнятий.
Люди у вагоні спочатку розважалися.
– Дивись, як зручно влаштувався! – засміявся чоловік у будівельній куртці, тикаючи пальцем у бік пса. – Квиток купив?
Пес не реагував. Сидів рівно, дивився у вікно, ніби за склом розгорталося щось, видиме лише йому. Електричка хитнулася, набираючи швидкість. Руді вуха ледь здригнулися.
Студентка все знімала на телефон, шепотом коментуючи подрузі в трубку:
– Ні, ти не розумієш, він справді сидить, як дядько в метро.
Микита дивився на пса і не сміявся. У цьому було щось таке, зворушливе. Пес явно кудись їхав. Не просто забіг погрітися, ні. Він знав, що робить. І робить не вперше.
На наступній станції двері відчинилися. Пес різко встав, напружився весь, витягнув шию, втупився у платформу. Мимоволі й Микита теж подивився. Люди заходили, виходили, штовхалися з сумками. Звичайна юрба. Потім двері зачинилися, електричка смикнулася, і він знову сів. Знову втупився у скло.
Чекає на когось, – зрозумів Микита. – Шукає.
Літня жінка з картатою сумкою дістала з пакета бутерброд і простягнула його собаці:
– Ось, хороший, ось, поїж…
Пес поглянув на бутерброд. Понюхав повітря. І відвернувся.
Жінка ображено прибрала руку:
– Вибагливий.
Він не вибагливий. Просто йому не хотілося їсти. Микита чомусь одразу це зрозумів.
На наступній зупинці з’явився кондуктор — молодий, у форменній жилетці, з видом людини, яку життя вже нічим не здивує. Але пес його здивував.
— Що це ще таке?
– Пасажир, – серйозно сказав чоловік у будівельній куртці.
– Дуже смішно. – Провідник із сердитим виглядом підійшов до пса. – Все, давай, виходь. На наступній зупинці висадимо.
Пес спокійно поглянув на нього, без страху, і відвернувся до вікна.
– Гей. – Провідник простягнув руку, щоб схопити його за шкірку.
– Не треба.
Микита сам не зрозумів, як це вирвалося. Просто вирвалося.
Провідник обернувся:
– Що?
– Не треба його чіпати. – Микита зустрів його погляд. Голос вийшов рівним – спокійним, але з якоюсь дивною впертістю всередині. – Він нікому не заважає. Сидить тихо.
– Чоловіче, є правила.
– Він же їде.
Пауза. Провідник подивився на пса, потім на Микиту, потім знову на пса.
– Це ваш?
Микита завагався на секунду.
– Мій.
Сам не знав, навіщо сказав. Провідник знизав плечима й пішов. Пес поглянув на Микиту. Просто подивився. Оцінив. І знову – у вікно.
Ну й гаразд, – подумав Микита. – Я теж нічого не скажу.
Зупинки слідували одна за одною. На кожній одне й те саме: пес вставав, напружувався, обшукував поглядом платформу. Не знаходив. Сідав.
Микита спіймав себе на тому, що теж дивиться на платформи. Теж шукає – не розуміючи, кого.
Потім у вагон увійшов чоловік років п’ятдесяти, у старій куртці, з авоскою. Сів через прохід, кинув погляд на пса і раптом завмер.
– Ти як тут…
Тихо сказав. Майже до себе. Але Микита почув.
– Ви його знаєте?
Чоловік перевів погляд на Микиту.
– Це Буян. – Замовк. – Живемо в одному дворі. Його господар, Іван, молодий хлопець – потрапив у аварію. Два дні тому. Зараз у лікарні. – Він кивнув кудись у темряву за вікном. – Вони щодня їздили разом на цій електричці – Іван на роботу, Буян із ним. Просто так, за компанію. А потім аварія.
Микита мовчав.
– Мабуть, шукає його, – сказав чоловік просто. – Не розуміє, куди він подівся.
Микита дивився на собаку і відчував, як щось стискається в горлі. Адже це просто пес. Просто тварина, яка не розуміє, що таке лікарня, що таке аварія, що таке «почекай, все буде добре».
Він просто чекає. Кожен день чекає.
Микита опустив очі. З звички, дістав телефон. Екран засвітився. Останнє повідомлення від сина три місяці тому:
«Тату, ти прийдеш на виступ? 15-го, о 18:00».
Микита тоді відповів: «Буду намагатися».
Не прийшов.
І більше нічого. Ні від нього, ні від сина. Тиша.
“Він теж чекав, – раптом подумав Микита. – Максим. Чекав на мене і не дочекався.”
Електричка їхала вперед. Буян сидів на лавці й дивився у чорне скло спокійно, вперто, терпляче. Ніби хотів сказати щось, для чого у собак немає слів.
Микита прибрав телефон. Закрив очі.
За вікном миготіли вогні чужих будинків.
Кінцева зупинка наближалася непомітно – так буває, коли їдеш і не стежиш за зупинками. Просто в якийсь момент електричка почала сповільнюватися, вогні за вікном стали густішими, платформа — довшою. Микита оговтався від своїх думок і побачив: Буян уже стояв біля дверей.
Двері відчинилися, і Буян зіскочив.
Микита встав, підхопив рюкзак і сам не зрозумів, навіщо, але просто пішов за ним.
Буян біг швидко. Він знав, куди. Повз кіоск із шаурмою, повз стоянку таксі, через дорогу — водій маршрутки коротко просигналив, — потім у двори. Микита ледь встигав.
Ноги промокли відразу – калюжі, темно, ліхтарі через один. Він важко дихав і думав: ну і навіщо я це роблю?
Але ноги несли.
Буян різко зупинився біля залізних воріт. Микита ледь не наскочив на нього. Попереду – сіра будівля, освітлений вхід. Швидка біля в’їзду. Лікарня.
Буян сів біля воріт. Подивився на вхід. Потім на Микиту.
І все.
Просто сидів і дивився. Спокійно. Наче дістався туди, куди треба, і тепер чекає, що далі зробить людина поруч.
Микита стояв, упершись руками в коліна, і дихав. Серце калатало – від бігу, не тільки від нього. У грудях було щось тісне, незручне. Наче там занадто довго лежало щось важке – і раптом зрушилося з місця. Ще не пішло. Але зрушилося.
Він випростався. Подивився на освітлені вікна лікарні.
Десь там Іван. Лежить і не знає, що його пес приїхав до нього на електричці.
Микита подумав: цікаво, Іван взагалі молодий? Чоловік у купе сказав – молодий. Можливо, одноліток Максима. А може, трохи старший.
Максим.
Він дістав телефон. Пізно. Син, напевно, вже спить. Або робить уроки. Або сидить у своїй кімнаті й слухає музику в навушниках, як завжди робив, коли не хотів ні з ким розмовляти.
Він не захоче говорити.
Микита дивився на контакт – «Максим» – і прокручував у голові все відразу. Шкільний виступ у травні: Максим грав на сцені щось на гітарі – вперше в житті на публіці, Микита це знав. Писав за тиждень: «Тату, ти прийдеш?» Тоді Микита думав – приїду, звичайно приїду, ще цілий тиждень попереду. Потім навалилися справи, потім відрядження перенесли, потім він просто… не приїхав. Написав «постараюся» – і не приїхав.
А в жовтні Максим надіслав фото – якийсь похід з класом, гори, рюкзак більший за нього самого, посміхається. Підписав: «Ми в горах. Красиво». Микита побачив повідомлення в машині, подумав – відповім ввечері. Ввечері забув.
Потім було ще кілька повідомлень – з перервами в тижні. Кожне коротше за попереднє. Наче Максим щоразу трохи менше вірив, що йому прийде відповідь.
Останнє прийшло в грудні: просто смайлик. Один. Микита тоді навіть не відкрив – лише сповіщення промайнуло по екрану.
Один смайлик.
Це ж треба було додуматися – відповісти на мовчання батька одним смайликом. Це ж не байдужість, це остання спроба. Це: я ще тут, тату. Я ще чекаю.
Микита притулився спиною до холодного паркану. Закрив очі.
Потім подивився на пса. Буян сидів біля його ніг, близько, майже торкаючись, і дивився на нього знизу вгору. Терпляче. Як вміють дивитися тільки собаки і дуже втомлені люди.
“Ти шукаєш господаря, їдеш у електричці, – подумав Микита. – Навіть не знаючи – знайдеш чи ні. Навіть не розуміючи, чи побачиш його чи ні. А я три місяці не можу натиснути одну кнопку.”
Горло стиснулося. Він не заплакав – не вмів цього, давно відвик.
Максим ще чекає?Микита не знав. Він подивився на телефон. Палець завис над екраном. Пізно. Він спить.
Зате ти ні. Натиснув.
Довгі гудки, один, другий, третій. Микита вже майже вирішив скинути, і раптом:
– Так?
Голос сонний, хрипкий.
Микита відкрив рота і нічого не сказав. Просто стояв у темряві біля воріт лікарні, а поруч сидів рудий пес, який шукав свого господаря і знайшов його.
– Тату? – голос у слухавці став трохи гострішим.
Наче боявся помилитися.
– Так, – вичавив Микита. – Це я. Вибач, що так пізно. Я просто…
Він замовк.
За нього договорив Буян, тихенько ткнувся носом у його руку. Холодний ніс, тепле дихання.
– Я просто давно не дзвонив, – сказав Микита. – Давно. Це було неправильно. Зовсім неправильно.
У слухавці – тиша. Довга. Микита рахував секунди й не дихав.
– Ну так, – сказав Максим. – Давно.
Микита міцніше стиснув телефон.
– Можна я приїду цими вихідними?
Знову тиша. Потім:
– Звісно.
У порожню квартиру Микита повернувся не один – поруч крокував рудий пес.
У суботу він уже зранку стояв біля під’їзду колишнього будинку, того самого, де прожив вісім років, і не міг змусити себе натиснути кнопку домофона. Просто стояв. Буян сидів поруч, тягнув повідець у бік газону, там явно було щось важливе, але Микита тримав міцно.
Він натиснув.
Максим відкрив двері сам. Значить, чекав. Значить, дивився у вікно.
Вони стояли один навпроти одного, батько і син, і мовчали. Максим виріс. Плечі розширилися, погляд прямий.
Буян вирішив усе за них. Кинувся до Максима, поставив лапи на груди й діловито обнюхав підборіддя.
Максим несподівано засміявся, коротко, і цей сміх розрядив атмосферу.
– Це хто?
– Буян, – сказав Микита. – Довга історія.
– Розповіси?
– По дорозі. Пішли з нами.
До лікарні йшли пішки хвилин двадцять. Микита розповідав про електричку, про пса на сидінні, про чоловіка з авоською. Максим слухав мовчки, іноді поглядав на Буяна – той крокував між ними з виглядом істоти, яка все робить правильно і знає про це.
Івану виповнилося двадцять три роки. Він вийшов у двір лікарні (з собакою їх, звісно ж, у приміщення не пустили) — рука перебинтована, але очі живі, здивовані. Буян вився, як лоза, від радості, не зводив очей з господаря. Той поклав одну руку собаці на голову, іншою змахнув сльози.
Микита дивився на це і думав: ось і все. Знайшов.
Вони пробули там недовго – годину, може, трохи більше. Говорили ні про що: Іван питав про електричку, Максим відповідав за батька – швидко, точно, з деталями. Микита пообіцяв доглянути за собакою.
Коли вийшли за ворота лікарні, вже на вулиці Максим запитав:
– Ти до нас завітаєш?
Микита задумався.
– Це залежить від тебе.
Максим помовчав. Штовхнув шишку на асфальті – по-дитячому, як робив у віці восьми років.
– Ну, тоді з тебе щось до чаю.
Буян подивився на Микиту знизу вгору – спокійно, як тоді біля воріт лікарні.
“Давай. Чого стоїш.”
Микита посміхнувся і попрямував до найближчого гастроному.
