— Ти просто не вмієш себе подати, — Христина ліниво помішувала коктейль трубочкою, на її зап’ясті виблискував браслет з розсипом каменів.
Вона говорила це з тією легкою, майже недбалою поблажливістю, яка була її візитною карткою.
— Справа не в подачі, — тихо відповіла Оля Єрмоленко, розглядаючи тріщинку на своїй чашці з дешевим чаєм. — У мене немає необхідного досвіду для цієї вакансії.
— Досвід, досвід… Яка нудьга, — Христина театрально зітхнула. — Головне — це блиск в очах і дорогі туфлі. А у тебе ні того, ні іншого.
Христина Бельчук окинула її оцінюючим поглядом, від якого Олі захотілося згорнутися. Немов її просканували і винесли вердикт: «брак, утилізувати».
— Послухай, я ж допомогти хочу, — Христина нахилилася вперед, змовницьки знизивши голос. — Ти моя найкраща подруга. Хто тобі ще скаже правду?
Оля мовчала. Найкраща подруга. Слово застрягло десь у горлі, колюче і чуже.
— Ти зрозумій, у нашому світі зустрічають по одягу. А проводжають по зв’язках. Ти — сіра миша без грошей. І поки ти це не усвідомиш, так і будеш ходити на копійчані співбесіди.
Кожне слово влучало точно в ціль. Не в брову, а прямо в сонячне сплетіння, вибиваючи залишки повітря.
— Я зараз запущу один проект, — продовжила Христина, явно насолоджуючись ефектом. — Потрібні будуть люди на найпростіші завдання. Папірці перебирати, кур’єрів зустрічати.
Вона зробила паузу, даючи Олі можливість усвідомити своє щастя.
— Можу тебе взяти. На перший час, звичайно. Поки не знайдеш щось «до душі», — останнє вона вимовила з ледь помітною усмішкою.
Оля підняла очі. Її погляд був напрочуд спокійним, немов всередині щось завмерло, перетворилося на гладенький, холодний камінь.
Вона дивилася на Христину— на її ідеальну зачіску, на презирливо вигнуті губи, на браслет, вартістю в її річну зарплату.
Вона бачила не подругу. Вона бачила хижачку, яка впивалася своєю владою.
— Дякую за пропозицію, — повільно промовила Оля. — Але я, мабуть, відмовлюся.
Христина здивовано підняла брову. Вона явно не очікувала такої відповіді.
— Відмовляєшся? Ти? Від моєї пропозиції? — в її голосі прорізалися зарозумілі нотки. — Ну, як знаєш. Тільки потім не прибігай до мене в сльозах, коли платити за оренду квартири буде нічим.
Вона демонстративно дістала з сумочки кілька великих купюр і кинула їх на стіл, з запасом покриваючи свій рахунок.
— Пригощаю, — кинула вона і, не прощаючись, попрямувала до виходу, цокаючи підборами по мармуровій підлозі.
Оля залишилася сидіти на самоті. Вона не торкнулася ні грошей, ні напою. Вона просто дивилася у вікно, на дорогі автомобілі, що пролітали повз.
І в цей момент вона вперше в житті відчула не відчай, а азарт.
Цей азарт не випарувався наступного ранку. Він перетворився на холодну, дзвінку енергію. Оля завжди була непомітною. Але вона вміла слухати і бачити те, чого не помічали інші. Деталі, зв’язки, приховані мотиви. Це був її єдиний, неконвертований капітал.
Вона сіла за старенький ноутбук і склала план.
Вона запропонувала свої послуги на біржі фрілансу — «пошук і аналіз неструктурованої інформації». Звучало туманно, але Оля знала, що за цим стоїть.
Перші місяці були пеклом. Дрібні замовлення, прискіпливі клієнти, оплата, якої ледь вистачало на їжу і оренду.
Кілька разів вона була на межі того, щоб зателефонувати Христині і здатися. Але образ її презирливої посмішки зупиняв краще за будь-яку стіну.
Прорив стався через півроку. Невелика юридична фірма замовила їй зібрати інформацію про конкурентів перед складним судовим процесом. Оля вчепилася в цю роботу.
Вона працювала тиждень без сну. Знайшла не тільки публічні дані, але й слабкі місця, внутрішні конфлікти, приховані активи.
Її звіт допоміг юристам виграти справу.
Вони не просто заплатили потрійний гонорар. Вони стали її постійними клієнтами і порекомендували її своїм партнерам.
Так у Олі з’явився свій, нехай і крихітний, струмочок замовлень. Через два роки вона змогла зняти маленький офіс на околиці і найняти першого помічника.
Іноді дзвонила Христина. Її життя, судячи з голосу, було вічним святом.
— Олю, привіт! Я тут з партнерами на яхті в Монако. А ти як, все в своїй будці сидиш? Не набридло?
— Привіт. Ні, не набридло. Працюю, — відповідала Оля, переглядаючи фінансову звітність для нового клієнта.
— Працюєш? — Христина протягнула слово. — Не соромся, кажи. Моя пропозиція зробити тебе дівчинкою на побігеньках ще в силі. Будеш каву моєму новому помічнику робити.
Раніше Оля б згорнулася від приниження. Зараз вона відчула лише легке роздратування.
— Дякую, не потрібно. У мене є своє агентство.
— Агентство? — на тому кінці дроту пролунав відвертий сміх. — Агентство з миття підлог?
Оля, не сміши мене. У тебе немає ні хватки, ні грошей. Що ти можеш створити? Подзвони, коли твоє «агентство» закінчиться разом з грошима на їжу.
Вона повісила трубку. Оля відклала телефон. Вона ще не знала, що за блискучим фасадом життя Христини вже почали з’являтися тріщини.
Що її «проект» тримався на грошах одного дуже впливового інвестора, який починав втрачати терпіння.
Минуло чотири роки з тієї розмови в кафе. Агентство «Єрмоленко і партнери» займало стильний офіс у центрі.
У штаті було п’ять аналітиків. Оля стала фахівцем з корпоративної розвідки та аналізу ризиків. Її клієнтами були компанії, які цінували не блиск, а суть.
Саме тоді Христина завдала удару.
Все почалося з дзвінка від найбільшого клієнта — інвестиційного фонду «Горизонт».
— Ольго, добрий день. Це Вороненко. У нас проблема. Конкуренти отримали доступ до вашого останнього аналітичного звіту.
Оля завмерла. Цей звіт був вершиною її роботи.
— Як… як це можливо? — тільки й змогла вимовити вона. — Доступ був тільки у вас і у моєї команди.
— Нам щойно надійшла «комерційна пропозиція» від консалтингової фірми «Белькович Груп», — голос Вороненко був крижаним. — Вони пропонують нам «поглиблений аналіз» того ж активу.
І як приклад надіслали кілька ключових слайдів з вашого звіту. Якщо інформація про угоду витече на ринок, ми втратимо мільйони.
Бельчук Груп. Христина.
Оля поклала слухавку. Повітря в кабінеті стало густим. Вона не піддалася паніці. Насамперед вона розпочала внутрішнє розслідування. Через кілька годин вона знайшла прогалину.
Один з її молодших аналітиків, молодий хлопець з великими боргами, зізнався, що до нього звернулася «чарівна бізнес-леді», яка спочатку закрутила йому голову, а потім, дізнавшись про його проблеми, запропонувала «просте рішення».
Христина не зламувала сервери. Вона зламала людину.
Христина не просто вкрала її працю. Вона використала її ж співробітника.
Вона не плакала. Сліз не було. Було тільки дзвінке, порожнє місце всередині. Те саме, де раніше мешкав страх.
Все. Досить.
Це був не емоційний порив. Це був висновок. Сухий, математично точний.
Оля сіла за свій робочий стіл. Вона відкрила на комп’ютері порожню папку і назвала її «Проект. Бельчук». Наступні три доби вона майже не спала. Вона копала. Не як ображена подруга, а як професіонал.
Вона знайшла все. І про «стратега» Родіона, звільненого за промислове шпигунство. І про вкрадений бізнес-план. Але головне — вона знайшла фінансові дірки в «Бельчук Груп».
Христина жила не за коштами, витрачаючи гроші інвестора на розкіш, а не на розвиток. Компанія була на межі банкрутства. Крадіжка звіту Олі була її останньою, відчайдушною ставкою.
Оля упакувала все це в бездоганний аналітичний звіт. Без єдиної емоції. Потім вона написала короткий лист інвестору Христини. І, не вагаючись, натиснула «Відправити».
Телефонний дзвінок пролунав через день. Він був схожий на вереск пилки.
— Що ти наробила, стерво?! — кричала в трубку Христина. — Ти все зруйнувала!
— Я просто надала твоєму інвестору звіт про ризики, — спокійно відповіла Оля. — Це моя робота. Ти ж сама казала, що в мене немає хисту. Я просто послухалася твоєї поради.
— Ти мені все життя зламала! — верещала Христина. — Аркадій Борисович подає до суду за шахрайство!
— Які неприємності, — рівно промовила Оля. — Але ж головне — це блиск в очах, а не якісь там контракти. У тебе з цим ніколи не було проблем.
Вона завершила дзвінок.
Минуло ще два роки.
Ресторан на даху потопав у вогнях. Оля Єрмоленко святкувала свій ювілей.Вона спеціально вибрала це місце — найдорожче і найпафосніші в місті, недавній клієнт її агентства.
У якийсь момент до їхнього столика підійшла офіціантка. Вона рухалася невпевнено, намагаючись не піднімати очей. На ній була стандартна уніформа.
Один із гостей попросив води. Дівчина підняла голову, і її погляд зустрівся з поглядом Олі. Це була Христина. Час не пощадив її. Від колишнього блиску не залишилося і сліду.
Вона завмерла з підносом у руках. Впізнання в її очах змінилося жахом, а потім — хвилею безсилої ненависті.
Оля дивилася на неї. Спокійно, без зловтіхи. Вона лише злегка кивнула, приймаючи її присутність як належне. І відвернулася, продовжуючи розмову.
Цей жест був страшніший за будь-який ляпас. Він означав, що Христина для неї більше не існує. Вона — просто функція.
Христина зблідла, прикусила губу і, розвернувшись, майже бігом попрямувала до службового виходу.
Оля проводжала її поглядом. Вона зрозуміла, що світ влаштований дуже логічно. Іноді той, хто вважає тебе мишею, просто не помічає, як сам опиняється в мишоловці. І це не помста. Це просто баланс.
Епілог
Минуло ще півроку. Бізнес Олі вийшов на міжнародний рівень. Одного вечора, розбираючи пошту, вона натрапила на повідомлення від спільної університетської знайомої.
«…Уявляєш, бачила недавно Христину Бельчук. Працює адміністратором у фітнес-клубі на околиці. Кажуть, з того ресторану її звільнили того ж вечора, влаштувала скандал…
Намагалася позичити у мене грошей, скаржилася, що всі її зрадили, що світ несправедливий…»
Оля дочитала лист і закрила ноутбук. Не було ні задоволення, ні жалю. Історія Христини перестала бути її історією.
Наступного дня, проходячи повз вітрину, Оля побачила своє відображення. Впевнена жінка, яка дивилася прямо.
Вона згадала слова Христини про «блиск в очах і дорогі туфлі». Туфлі на ній дійсно були дорогі. Але блиск в очах з’явився не від них.
Він з’явився від усвідомлення власної сили. Від розуміння, що справжня цінність — це не те, що на тобі одягнуто, а те, що ти створив сам.
Вона зайшла до свого офісу. На столі на неї чекав новий складний проект. Вона сіла в крісло, і на її губах з’явилася легка посмішка.
Сіра миша не перетворилася на хижу кішку.
Вона стала тією, ким завжди була, але боялася собі в цьому зізнатися — розумним і непомітним мисливцем, який знає ціну інформації і вміє чекати свого часу.
І цей час настав…
Спеціально для сайту Stories
