– Андрюшо, а що це ти робиш? – розімкнувши сонні очі, злякано запитала Катя, побачивши чоловіка, який схилився над нею в якійсь неприродній позі.
– Що-що? Спати лягаю.
– Твоя половина ліжка там, – Катя показала на вільний лівий бік.
– Знаю. Що тепер? Подумаєш, розбудив, теж мені трагедія, – невдоволено пробурчав Андрій, лягаючи на свій бік і вкриваючись ковдрою.
– Адрюшо, але я ж просила бути обережнішим. Мені рано вставати, я не висипаюся. Це ти вічно до четвертої ранку сидиш за своїм комп’ютером, а потім вранці все одно свіжий, як огірочок, – Катя зітхнула.
Скільки вже разів вона говорила на цю тему з чоловіком, а все по-старому. То він щось спалить на кухні, і доводиться вставати провітрювати, то розігріє якусь готову їжу з супермаркету, домашньої йому замало, а від неї запах, що не заснути, то, як сьогодні, ось ведмедем почне ворочатися.
Катя повернулася на правий бік і вже збиралася заплющити очі, як її погляд упав на зап’ястя лівої руки.
Вона навіть сіла від несподіванки.
– Андрію. А де мій браслет? – вона злегка потрясла чоловіка за плече.
– Чого тобі знову? – незадоволено пробурмотів він.
– Андрюшо, браслет пропав. Розумієш, його немає на руці, – у голосі Каті почулася паніка.
– Може, у ванні залишила? Спи. Уранці знайдеш.
– Ні. Я пам’ятаю, що лягала, і він був у мене на руці.
– Ну, значить, розстебнувся і закотився. Я ж сказав, вранці знайдеш, – Андрій із незадоволеним виглядом відвернувся від дружини і за хвилину захропів.
А ось Катя тепер не могла зімкнути очей.
– Андрію, немає його ніде, – вп’яте перетрушуючи ліжко, вранці сказала Катя чоловікові.
– У ванні подивися.
– Подивилася. Уже разів п’ятдесят подивилася. Усю квартиру перевернула. Немає його, – Катя була дуже засмучена. Браслет був подарунком сина . Хлопець сам заробив і сам матері купив.
Якщо чесно, у Каті взагалі не було золотих прикрас. Лише обручка, що чоловік колись давно на весілля купив і старі мамині сережки.
І ось наближалося її сорокаріччя. Вони йшли з сином повз ювелірний магазин. Катя мимоволі задивилася на золотий браслет на вітрині.
– Подобається? – запитав Стьопа.
Катя тільки кивнула.
– Так купи, – тут же запропонував син.
– Що ти, – Катя злякано відмахнулася. – Теж скажеш. Гроші тринькати. Ось, у тебе випускний у школі скоро, батькові на машині треба гуму міняти. А я буду на дурниці витрачатися.
– Мамо, але тобі ж хочеться. І гроші є. Ти ж керівник фірми, зарплата хороша, а собі нічого не купуєш.
– Чому це не купую? – образилася Катя. – Чоботи нові зимові купила, – сказала і засумувала. Згадала, як чоловік її за цю покупку відчитав:
– Знайшла на що гроші витратити! – забурчав Андрій, побачивши в дружини нові чоботи. – Щороку нові купуєш. Коли вже ощадливою станеш. Акуратніше треба носити, щоб років на п’ять вистачало.
Катя лише винувато опустила голову. Звісно, чоловік має рацію. Але вже дуже вона любила гарне й нове взуття і раз на рік собі таку покупку дозволяла. То туфлі, то зараз чобітки.
Катя струснула головою, відганяючи неприємні спогади.
– Ось капелюшок купила, сумочку, – продовжила вона синові перераховувати покупки на себе.
– Це необхідність, мамо. Колишній капелюшок став старим, колишня сумочка порвалася. А для душі? – не заспокоювався син.
– Що там для душі. На справу треба гроші витрачати, та й немає зайвих. А браслети це так. Розвага.
На цьому вони розмову припинили.
За два дні до дня народження Каті вони з сином знову в торговому центрі проходили повз той самий ювелірний магазин.
– Мамо, зайдемо. Мені дуже треба, – потягнув Катю за руку Степан.
– Куди? – Катя спочатку навіть не зрозуміла, але син показав рукою в бік ювелірного.
– І що ти хотів тут? – Катя злегка здивувалася, але за сином повільно, озираючись на всі боки, увійшла в магазин.
Вона так задивилася, що навіть не помітила, як хлопець кудись зник. Катя ходила і роздивлялася вітрини. Очі в неї розбіглися.
– Мамо, мамо. Приміряєш? – змусив її прокинутися голос сина, який кликав.
Він стояв поруч із продавчинею і разом із нею посміхався Каті.
– Що, синку?
– Браслет, звісно.
– Не треба, – спробувала відмовитися Катя. От примха. Міряти. Все одно купувати не будуть.
– Ну, будь ласка. Давай подивимося, який він матиме вигляд у тебе на руці.
Катя покірно простягнула руку продавцю-консультанту.
“- Хоч кілька секунд на руці потримати, – подумала вона з сумом.”
– Подобається? – запитав Стьопа, але Катя нічого не відповіла, так захопилася розгляданням браслета на своїй руці.
– Усе, ходімо, – потягнув її за рукав хвилин через п’ять Степан.
– Почекай, я ж не зняла браслет, – Катя зібралася його розстебнути, але нічого не виходило. Вона озирнулася. – Ще й продавчиня кудись відійшла.
– Так іди, якщо тобі подобається. Навіщо знімати? – рішуче сказав Стьопа.
– Вітаю з покупкою. Чекаємо на вас знову. А це наша картка знижок, – поруч, ніби з-під землі, виникла усміхнена продавчиня.
Катя посміхнулася їй у відповідь і в подиві взяла чек, картку і, слідом за сином, вийшла з магазину.
– Синку? Як? Що це? Звідки?
– Мамо, це тобі мій подарунок. Я знаю, сорок років не святкують. Тому й привів тебе сюди раніше.
– А гроші?
– Заробив, реферати в Інтернеті писав.
– То навіщо мені? – Каті стало ніяково. – Собі б що-небудь купив. Тобі ж потрібніше, – завела вона свою звичну пісню.
– Я взагалі-то для тебе старався. А все, що мені потрібно, ти мені купуєш.
Катя мало не розплакалася від надлишку почуттів, що нахлинули. Уперше за сімнадцять років у неї на руці красувалася нова прикраса.
В юності їй теж прикраси не купували. Коли бабуся змусила матір Каті проколоти доньці вуха, мати віддала Каті свої старі сережки, а гроші, що бабуся дала на нові, забрала собі.
– Мені потрібніше, – сказала мати. – А бабуся все одно не зрозуміє, що сережки в тебе старі. А ти їй не скажеш, – сказала Каті Лідія Іванівна і суворо подивилася на доньку.
Катя покірно кивнула.
Новою була лише обручка на весілля. Але вона була радше необхідністю, а не прикрасою. Як без обручки заміж-то виходити? Гості не зрозуміють, от наречений і купив. А то б теж не став. Собі він теж обручку купив, але не вдягнув жодного разу після весілля.
– Берегти треба. А ти свою навіщо тягаєш? – часто вичитував він дружину. – Зітреш зовсім. Усе аби перед іншими похвалитися, що заміжня.
Катя слухала чоловіка, але обручку не знімала.
І ось тепер син. Ще школяр! Заробив і просто так подарував їй золотий браслет.
“- Це ж які гроші?! Скільки йому довелося сил витратити?!”
З того дня Катя з браслетом не розлучалася. А сьогодні він зник.
– Андрію, допоможи. Давай разом пошукаємо, – не заспокоювалася Катя. Вона вже мало не плакала.
– І що я синові скажу? Він так старався, – подумала вона і з силою закусила губу, щоб стримати сльози.
– Сама шукай. Мені ніколи. Нема чого було купувати. Тільки гроші ти зі своїм сином тринькаєш. Ніякої ощадливості. Працюю я на вас, працюю, а толку.
– Нашим сином.
– Ні вже, марнотратством він у тебе пішов. У ньому взагалі нічого мого немає. Був би в мене, давно став господарем, а так, – Андрій розчаровано махнув рукою. – Мені ніколи, – кинув він на прощання і вийшов.
Катя знову взялася за пошуки. Навіть на роботу не пішла. Але нічого не знайшла.
– Та що ж це таке? Півроку тому зник годинник, тепер браслет, – Катя почала сердитися. – Куди що з дому може подітися?
Годинник у Каті був не новий, носила його вже років вісім. Вона купила собі годинник із перших відпускних на новій посаді. Її призначили керувати фірмою, зарплата підросла. Вона рік збирала, додала з відпускних і купила собі гарний, фірмовий годинник. Виглядати ж треба було відповідно. У її колег були й дорожчі.
І ось він зник.
Вона точно пам’ятала, що, прийшовши додому, зняла його і поклала, як зазвичай, на тумбочку в передпокої.
А вранці стала збиратися на роботу – немає.
І в будинок ніхто не приходив. Тільки Андрій, Стьопа, та Катіна мати забігала на хвилинку.
– Андрію, ти не бачив мій годинник? – запитала вона тоді.
– Де я його побачу? Кидаєш, де попало. Скільки я говорив, бережи речі, клади на місце.
– Так я на місце і поклала. Куди зазвичай. На тумбочку, – почала виправдовувати Катя.
– Не знаю. Може Степан взяв, щоб дівкам своїм подарувати, – буркнув Андрій.
– Що ти кажеш? Яким дівкам? Чому ти весь час на сина нападаєш? – Стьопа на той час уже навчався на третьому курсі університету. – І навіщо синові мій годинник? Він же знає, якщо пропаде, буде скандал. Це по-перше. А по-друге, ти це серйозно? Син мені на Новий рік подарував сережки і каблучку із сапфірами, щоб потім прибирати мій копійчаний, порівняно з прикрасами та ще й старий, хоч і фірмовий, годинник? – обурення захлеснуло Катю.
Знову Андрій усе валив на сина. За що тільки хлопця так не ненавидить? А Степан давно вже серйозно підробляв. І навіть перед цим Новим роком знову затягнув матір у ювелірний.
– Синку, не треба, – пручалася Катя. – У мене все є. Ось браслет (він тоді ще був на місці) мені дуже подобається, – покрутила вона рукою браслетом.
– А тепер купимо щось новеньке, – не вгамовувався Степан.
– Не треба витрачати гроші, – Катя спробувала прикрикнути на сина.
– А це не витрати. Це вкладення, – тільки й усміхнувся він.
І вони вибрали комплект із сапфірами. Катя боялася на чек навіть дивитися.
Ось про цей подарунок і згадала Катя, коли чоловік спробував дорікнути синові не тільки в марнотратстві, а й у воровстві.
Годинник не знайшовся. Катя купила новий, щойно відкрилися магазини після Новорічних свят.
Ні годинник, ні потім браслет так і не знайшлися. Катя спеціально генеральне прибирання затіяла. Усе по одній речі перебрала. Немає ніде.
– Катю, ти куди поспішаєш?
Катя обернулася і побачила свою подругу.
– Галя? Тисячу років тебе не бачила, – зраділа Катя.
– Ну, не тисячу. Стільки не живуть, – засміялася Галка. – Підемо чи що, кави вип’ємо? Якщо що, я плачу.
Катя кивнула. Вони увійшли в кафе. Замовили каву і тістечка.
Галка жваво щебетала. Коли подруга вкотре піднесла кухоль із кавою до рота, рукав її блузки з’їхав.
Катя завмерла від несподіванки.
– Що дивишся? – з усмішкою запитала Галя. – Та я його ношу. Він мені дуже подобається. Я коли цей браслет в тебе побачила, просто очманіла від захвату, хотіла собі хоч схожий знайти. Але не було. Та ти не засмучуйся, – Галя раптом заспокійливо погладила Катю по руці. – Заробиш, новий купиш.Спеціально для сайту Stories
Катя у відповідь лише нервово зковтнула.
– Я ж розумію, – продовжувала Галя. – Фінансові труднощі. Мені Андрій усе розповів. Тебе звільнили, Андрію зарплату урізали, а треба за університет платити. Ось Андрій і запропонував мені купити цей браслет, тому що ти сама мені його запропонувати купити соромилася. І чого соромилася? – Галя знову посміхнулася Каті.
– Катю, та не засмучуйся ти. І тістечка теж їж. Я заплачу. А потім ти мене запросиш, коли роботу знайдеш.
– Галочко, дякую тобі. Дякую тобі за все. Але мені час, – Катя квапливо піднялася з-за столу, вийняла кілька купюр і кинула їх на стіл під здивованим поглядом подруги.
– Катю, ти куди?
– Потім, потім, усе потім, – Катя вилетіла з кафе.
– Фінансові труднощі? Мене звільнили? Йому зарплату скоротили? – бурмотіла Катя.
Так, вона попросила Андрія перерахувати їй гроші, щоб заплатити за навчання сина. Вони так домовилися. За навчання платить батько.
– Нехай Степан сам за себе платить, не пан. Працює вже, – завів свою звичайну платівку Андрій.
– Ні, – у цьому питанні Катя була невблаганна. – Ми одразу домовилися, що за навчання платять батьки, тобто ти, бо я плачу за комуналку, їжу, речі всім купую і в тебе грошей не прошу. Чому не син сам? Тому що ми батьки! Гроші Стьопи – тільки його. Він, дивись, і тобі, і мені подарунки купує, і мені, в дім речі теж купує. Але за навчання його платимо ми, – знову з натиском повторила Катя.Спеціально для сайту Stories
І через тиждень Андрій гроші все-таки дав.
– Через тиждень після того, як зник браслет, – прошепотіла Катя.
– Як тобі не соромно? – накинулася вона на чоловіка, тільки-но переступила поріг будинку.
– Значить,неспалося тебе тоді вночі? – Катя вперше за все їхнє спільне з чоловіком життя була схожа на роз’яснуту фурію.
– Це ти браслет у мене з руки зняв. А мені плів, що я загубила. Як я могла загубити, якщо спеціально крім замка його ще для надійності у ювеліра закріпила. Зняв і Галці продав.
– І що? Кому потрібен твій браслет? Так, брязкальце. А я на діло гроші пустив. А скільки мене доїти? Ні б мені гроші віддав, а то браслет він мамі купив.
– Тобі? Гроші? А тобі своїх мало? Я в тебе із зарплати тільки на їжу трохи прошу і синові за навчання. Сама бензином твою машину заправляю. А тобі все мало?
– Ти своїми грошима не вмієш розпоряджатися. Скільки разів казав, не витрачай, збирай. А ти своє.
– Накопичувати? А що збирати, якщо ти в мене фактично на утриманні, – Катя вперше дозволила собі дорікнути чоловікові грошима. – Сина я маю утримувати, але не дорослого чоловіка. І ще й звітувати перед цим чоловіком, куди що своє зароблене витратила. Тепер тобі ще й син винен? Ти багато переді мною звітуєш?
– Я чоловік і я розумніший за тебе. І я все в сім’ю хочу, а не на пустощі.
– Не на пустощі?! А коли ти всі гроші на ремонт машини в мене випросив, що на хліб не залишилося, я раптом дізналася, що ти, виявляється, позичив колезі?
– Я свої гроші віддав і під відсотки. Повинен я якось заробляти? А машина – спільна. Їздите зі мною – сплачуйте, – перейшов на крик Андрій.
– Я зрозуміла, – Катя різко вщухла і вже абсолютно спокійно сказала, – Геть!
– Що? – зробивши здивоване обличчя, запитав Андрій.
– Із речами на вихід, я сказала. На збори година. Усе, що залишиться, сама на сходовий майданчик викину.
Андрій ніяк не хотів розуміти, що Катя не жартує. Їй навіть довелося самій валізи з антресолей зняти і жбурнути чоловікові.
– Ну й подумаєш, ну й піду, – бурмотів Андрій ображено, збираючи свої пожитки.
– Наживетеся без мене. На автобусі наїздитеся. Через тиждень прибіжиш. Браслет я продав… І що? Вам же гроші й віддав. На справу, між іншим, за навчання оплатити. Що з нього толку було? Через браслет чоловіка позбавлятися! Ніколи в тебе розуму не було і не буде.Спеціально для сайту Stories
Коли за чоловіком зачинилися двері, Катя раптом полегшено зітхнула.
– І чому радію? – запитала вона себе. – Адже життя розвалилося, – але все одно продовжила щасливо посміхатися.
