— Я подаю на розлучення і забираю половину!
Борис щосили запихав у спортивну сумку стос сорочок. Тканина зминалася, коміри заламувалися, але його це зараз абсолютно не хвилювало. Головне було заявити про свою позицію.
— Половину чого?
Діана сиділа за обіднім столом. Перед нею лежав розгорнутий спільний зошит із витратами на місяць.
— Усього!
Борис смикнув за блискавку на сумці. Та неприємно заскрипіла й застрягла посередині, натрапивши на рукав.
— Квартира. Машина. Техніка. Я радився з розумними людьми. За законом усе, нажите в шлюбі, ділиться рівно навпіл.
Він нарешті впорався із замком. Переможно подивився на дружину. Чекав сліз. Чекав, що вона почне благати, чіплятися за рукав, тиснути на жалість або хоча б влаштує скандал із биттям тарілок. Заради цього він навіть репетирував промову перед дзеркалом у ванній.
Але Діана лише перегорнула сторінку в зошиті.
Вони прожили разом десять років. Починалося все красиво і шумно. Борис відкривав свій перший автосервіс, будував грандіозні плани, обіцяв золоті гори і зимування на островах.
Діана працювала звичайним логістом на складі. Золоті гори якось непомітно перетворилися на боргові ями. Сервіс прогорів за півтора року. Потім був магазин автозапчастин на трасі. Потім якісь мутні схеми з перепродажем металу з сусіднього регіону.
Усі ці роки сім’ю тягнула Діана. Стабільна зарплата, премії, вечірні підробітки за ноутбуком. А Борис все чекав на свій грандіозний куш. І дочекався — пів року тому знайшов двадцятип’ятирічну майстриню з манікюру. Дівчина з відкритим ротом повірила в казки про успішного бізнесмена, що тимчасово переживає спад.
— Давай до справи, — сухо кинула Діана.
— Давай!
Борис випростався. Поправив комір свіжої сорочки-поло. До переїзду до нової пасії він готувався ретельно. Навіть замшеві туфлі почистив спеціальною щіткою, яку вранці потайки сунув у бічну кишеню сумки.
— Яку половину ти збираєшся забрати? — уточнила дружина.
— Цю трикімнатну будемо продавати.
Він по-господарськи обвів рукою кухню з недорогим гарнітуром, на який Діана збирала гроші два роки.
— Можеш віддати мені грошима, — милостиво дозволив чоловік.
Борис пройшовся вздовж стільниці.
— Якщо не хочеш виїжджати і возитися з ріелторами. Машину я так і залишу тобі. Вона все одно розвалюється. Але різницю у вартості виплатиш. Я вже підрахував ринкову ціну.
— Припустимо, — кивнула Діана.
— Не припустимо, а точно! — рубанув Борис. — Закон для всіх один!
— Добре. А борги?
Обличчя Бориса миттєво спотворилося. Він підійшов до холодильника, дістав пляшку мінералки й відкрутив пластикову кришку. Вода зашипіла.
— А борги, моя дорога, ми теж ділимо навпіл!
— Ось як.
— Той величезний кредит, який я брав на розвиток останнього проєкту, — це сімейні зобов’язання!
Він обурено розмахував руками.
— Я ж для нас старався! Копійку в дім приносив! Намагався витягнути нас із цього болота!
Діана ледь не розреготалася. Останньою копійкою, яку він приніс додому, був магніт із Туреччини. Туди він їздив налагоджувати ділові зв’язки минулої осені. Зв’язки не налагодилися. Зате засмага вийшла чудова, та й магнітик на холодильнику виглядав яскраво.
— Ти на свої забаганки теж витрачала!
Борис зробив великий ковток води, помітивши її усмішку.
— Чоботи собі купувала! У відпустку їздила з подружкою! А я ґарую як проклятий без вихідних!
— На дивані перед телевізором?
— Я генерував ідеї! — обурився чоловік.
Він незадоволено скривився.
— Так що половина боргу — твоя. Або просто віддаси мені квартиру, і я сам вирішу питання з банками. Я справедлива людина.
Він говорив це так впевнено, з таким непохитним почуттям власної переваги, що на секунду можна було повірити в його правоту. Він свято вірив, що дружина зараз зламається під вагою перспектив. Кому потрібна жінка з багатомільйонним боргом?
— Справедливий, значить, — промовила Діана, дивлячись на свої записи.
— Абсолютно.
Борис притулився до кухонної тумби. Йому подобалося, як складалася розмова. Ніяких істерик. Він грамотно притиснув її до стіни аргументами. Дарина буде пишатися своїм альфа-самцем.
— Я навіть готовий не ділити дрібнички, — великодушно додав він.
Борис по-господарськи окинув поглядом кухню.
— Меблі там всякі. Телевізор можеш собі залишити. Він уже старий, матриця вигорає.
— Дякую.
— Але мікрохвильовку я заберу. І гриль.
— Гриль мені мама подарувала на день народження.
— Ми були у шлюбі! — випалив Борис. — Значить, подарунок у спільний котел. А я на ньому люблю смажити стейки. Дарині корисне правильне харчування, вона на дієті.
Діана підняла очі від зошита. Погляд був спокійним, без жодної краплі тієї люті, на яку він розраховував. Це відверто дратувало.
— Забирай гриль, — дозволила вона. — Що ще?
— У гаражі лежать зимові шини. Мої.
— З твоєї минулої машини, яку ти розбив і продав на запчастини три роки тому?
— Шини ж залишилися! — не здавався чоловік. — Я їх продам. Гроші на новому місці не завадять. Нам з Дариною спочатку треба буде облаштуватися.
На столі завібрирував телефон. Екран загорівся. Борис миттєво змінився в обличчі. Схопив трубку і солодко промовив:
— Так, котику! Так, вже збираюся.
Він поглянув на Діану і відступив до вікна. Прикрив динамік рукою, хоча на кухні все одно було чутно кожне слово.
— Все за планом, малюк. Так, вирішую питання з нерухомістю. Загнав у кут, куди вона подінеться.
Діана спокійно малювала ручкою на полях зошита якісь квадратики.
— Так, сьогодні будемо святкувати, — воркував Борис. — Замов суші, я скоро під’їду. З лососем бери, гуляти так гуляти. Цілую.
Він відхилив дзвінок. Сунув телефон у кишеню штанів і випрямився.
— Загалом, ти мене почула.
Борис попрямував до передпокою. Там стояла ще одна нерозпакована картонна коробка. Він штовхнув її носком замшевої туфлі, перевіряючи на міцність.
— Кавоварку я теж забираю.
— Забирай, — відгукнулася Діана зі свого місця.
— Я за неї величезні гроші віддав! — долинуло з передпокою. — Майже половину тодішнього прибутку витратив!
— Віддавав.
— Вона готує чудовий еспресо!
— Варить, — погодилася дружина. — А зерна до неї три роки купувала я. І фільтри міняла я. Від накипу теж я чистила. Але забирай, мені розчинної вистачить.
Борис повернувся на кухню, тягнучи за собою коробку. Почав демонстративно змотувати товстий чорний шнур від кавоварки. Апарат був важкий, металевий.
— Я все порахував, — не вгамовувався чоловік, злячись через її непохитність. — Твоєї зарплати логіста не вистачить навіть на відсотки за мій кредит.
— Та що ти.
— Без мене ти підеш по світу. У тебе ж накопичень нуль. Ти все на якісь штори та килимки витрачала. Свої дрібниці замовляла.
Він обмотав дріт навколо корпусу і спробував засунути кавоварку в коробку. Вона не влізала. Картон тріщав по швах.
— Тож радій, що я пропоную мирне рішення, — сопів Борис, втискуючи техніку всередину. — Продаємо трикімнатну, розбігаємося. Борг закриваємо.
Діана повільно підвелася з-за столу. Поправила домашню кофту.
Вона підійшла до нижньої шухляди кухонного гарнітура. Там зберігалися квитанції про оплату комунальних послуг, гарантійні талони на техніку, паспорти лічильників і старі чеки. Порилася секунду.
— Значить, квартиру ділимо? — уточнила вона.
— Саме так!
— І борги порівну?
— Закон є закон! — Борис нарешті засунув кавоварку і витер лоб тильною стороною долоні.
— Добре. Дякую, що попередив заздалегідь.
Борис нахмурився. Знову цей рівний тон. Де істерика? Де крики «на кого ти мене покинув»? Він звик, що вона завжди намагалася згладити гострі кути. Завжди домовлялася. Завжди шукала компроміс, аби тільки не було скандалу.
Діана витягла з-під стосу паперів щільний білий конверт. Пожовклий по краях.
— Що це? — насторожено поцікавився чоловік.
— Твоя геніальність, Боря, — коротко відповіла Діана.
Вона не стала розгортати аркуші. Просто поклала конверт на край обіднього столу. Поруч зі своїм зошитом.
Борис втупився в папір. Брови повільно піднялися вгору. Він упізнав цей конверт. Логотип нотаріальної контори у верхньому лівому куті.
Десять років тому, коли вони тільки одружилися, у нього якраз пішов у гору перший бізнес. З’явилися перші легкі гроші від перепродажу. Він змінив машину. Купив дорогий годинник. І, наслухавшись порад таких самих успішних друзів із лазні, потягнув молоду дружину до юриста.
Тоді він керував однією рукою, дивився на дорогу крізь модні окуляри й висловлювався з розумним виглядом.
— Розумієш, малятко, у мене будується імперія. Бізнес — річ ризикована.
Він поправив модні окуляри.
— Я мушу убезпечити активи. Щоб у разі чого мої партнери не постраждали.
Діана мовчки слухала.
— Підпишемо папірець суто для галочки. Роздільне майно. Моє — це моє, твоє — це твоє. Щоб ти потім на частку в компанії не претендувала.
Діана тоді сперечатися не стала. Підписала все, що він просив. Їй взагалі було байдуже на його частки. Вона просто хотіла сім’ю.
Борис важко ковтнув. У горлі раптом пересохло. Він потягнувся до пляшки з мінералкою, але Діана спокійно відсунула її вбік.
— Цей папірець давно недійсний, — хрипло видав чоловік. — Сервісу того вже сто років немає.
— Папірець дійсний для всього, що ми придбали за ці десять років, — рівним тоном відповіла дружина. — У нас за ним повний роздільний режим.
Борис дивився на неї, наче на божевільну.
— Квартира оформлена на мене, — продовжила Діана.
Вона спокійно зігнула палець.
— Мама дала гроші на перший внесок із продажу бабусиного будинку. Ми одразу оформили нерухомість на моє ім’я.
Борис мовчки слухав.
— Іпотеку всі ці роки я сплачувала зі своєї зарплатної картки. Ти в цей час будував чергову імперію.
Борис почервонів. Шия під коміром свіжої сорочки спітніла.
— Це дурниця! — гримнув він. — Я ж робив ремонт у цій квартирі! Я клав плитку у ванній!
— Клав, — погодилася дружина. — Два роки збирався, половину плиток розпиляв криво.
Вона зробила паузу.
— Потім найняв бригаду, а оплатила її я. Чеки у мене в пошті лежать. Але справа навіть не в квартирі.
Діана підсунула конверт ближче до нього.
— На кого ти брав кредит на свій останній проект?
Борис завмер. Очі гарячково бігали по стільниці, чіпляючись то за зошит, то за чашку, то за злощасний конверт.
— На себе брав. І що?
— А те, що за твоєю ж власною ініціативою, Боря, у нас усе роздільно.
Діана дивилася прямо на нього.
— Ти так боявся, що я відкушу шматок від твоїх майбутніх мільйонів, що сам наполіг на цьому пункті. Хто бере борг, той його й сплачує.
Борис відкрив рота, але слова застрягли десь на півдорозі.
— Твій бізнес, твої зобов’язання, — наче фактами припечатала Діана.
Вона присунула до себе зошит.
— Кредит твій. Машина, до речі, теж моя. Я її в кредит брала, я й виплатила. Квартира моя.
Борис мовчав.
— А ось кавоварка — так. Чек на твоє ім’я. Виписка з твоєї картки. Можеш пакувати.
Борис стояв посеред кухні. Замшеві туфлі здавалися зараз безглуздими. Занадто чистими для людини, яка щойно опинилася у фінансовій ямі.
Уся схема, яку він так гарно вибудував у своїй голові, розвалилася. Розсипалася на дрібні шматочки картону, як та коробка під кавоваркою. Він хотів піти до молодої коханки з красивим жестом. З грошима від продажу нерухомості. Зваливши половину своїх провалів на колишню дружину.
Він уже пообіцяв Дарині поїздку на море наступного місяця. Обіцяв орендувати гарну квартиру в центрі.
А тепер йшов із сумкою зношених сорочок. Зі старою кавоваркою. І величезним боргом перед банком, колектори якого дзвонили вже другий тиждень.
— Ти… ти весь цей час пам’ятала про це, — слова давалися йому важко.
— Пам’ятала, — не стала заперечувати Діана.
— І мовчала? Дивилася, як я надриваюся? Як я будую бізнес?
— А про що говорити? Ти ж сам наполягав на роздільному бюджеті всі ці роки. Твоя імперія — твої правила. Я в твої справи не лізла. Ти мені навіть свою зарплату ніколи не називав. Казав, що гроші люблять тишу.
Борис спробував знайти контраргумент. Висунути чергове звинувачення. Сказати, що вона стерво. Що вона все підлаштувала. Що так з близькими людьми не поводяться.
Але прикрити було нічим. Його власна жадібність, помножена на боягузтво, зачинила пастку.
Він різко розвернувся. Підхопив спортивну сумку на одне плече. Схопив коробку з кавоваркою обома руками. Пішов у передпокій.
Коробка була важкою. Зачепив нею кут дверної коробки. Картон остаточно розірвався, дріт випав назовні й потягнувся по підлозі. Борис брутально вилаявся. Штовхнув дріт ногою.
Відкрив вхідні двері. Пихкаючи, витягнув свої пожитки на сходову клітку.
Двері заляскали засувкою і зачинилися.
Діана підійшла до столу. Поклала білий конверт назад у шухляду до квитанцій. Потім взяла зі столу забуту чоловіком пляшку мінералки і вилила залишки в раковину. Завтра починалася інвентаризація на складі, треба було виспатися.
