— Ти дурень, Гліб! — настирливе бурмотіння обуреної дружини майже не заважало Глібу з апетитом поглинати вже остиглу вечерю.
— Як можна було довірити Вальці машину? Ні, ти мені скажи, як? Ти хоч запитав, куди він на ній поїхав? Мабуть своїх дівчат катати по місту! А, якщо зламає? Або аварія, і машина разіб’ється? Чим тоді віддавати? Звідки у студента гроші?
— Оксано! — не витримав чоловік, який поперхнувся супом від слів дружини. — Ти що за нісенітниці несеш? Машина розіб’ється, а брат?.. Відчепися зі своїми дурницями і дай мені нарешті спокійно поїсти!
— Та ти мене ніколи не слухаєш! Завжди потураєш цьому дурневі! То грошей йому в борг, то пожити у нас, то машину! — Оксанка закотила очі й розвела руками від обурення. — А вона, між іншим, нова! І куплена на спільні гроші!
— Спільні? — Гліб перестав їсти і, відсунувши майже повну тарілку вбік, сердито подивився на дружину. — Спільні, кажеш? Звідки вони спільні? Ти ж жодного дня не працювала з дня весілля!
— Так ти мене ще й цим дорікатимеш? Так, спільні! — Оксана злобно примружилася. — А знаєш чому? Та тому, що якщо розлучатимемося, то половина машини моя і крапка! Тобі брат дорожчий за рідну дружину! Йому все, і гроші, і увага, і підтримка завжди…
А я так… Чому ти так за ним бігаєш? Ну поясни, чому? Я з сестрою раз на рік спілкуюся, а тут твій Валька нам на шию сів і ноги звісив!
А Гліб з легкою неприязню дивився на істеричну дружину і згадував давні події з дитинства…
* * *
Тоді, майже п’ятнадцять років тому, вони з братом були цілком звичайними братами. Ну, тобто, як і належить братам, люто ненавиділи один одного. Точніше, Гліб ненавидів брата, а ось Валька…
Валька, як овечий хвостик, тягався всюди за таким дорослим і солідним хлопцем, яким вважав себе дванадцятирічний Гліб, і всіляко заважав його нормальному хлопчачому життю.
Брати разом із батьками мешкали в невеликому курортному селищі, і щойно починалося літо, батьки поспіхом приводили до ладу гостьові будиночки й увесь час присвячували першим постояльцям.
Ну, а діти? Діти, як і практично вся сусідська дітвора, залишені самі на себе, бігали босоніж по коліна в легкому пилу, що здіймався від найменшого подуву вітру, купалися всією зграєю в мілкому «жаб’ячому» морі та ловили рибу.
Вдома їх можна було побачити лише тоді, коли селище накривала непроникна чорна пелена теплої ночі.
Але була ще й невеличка витівка, за яку дітям могло сильно дістатися від батьків. Недалеко від дикого пляжу стояв і іржавів довгі роки затонулий катер із пробоїною в борту. Діти просто обожнювали лазити всередині напівзруйнованих нутрощів старого судна…
Робити це батьки категорично забороняли, під загрозою домашнього ар.шту на довгі тижні та позбавлення солодощів аж до самого початку школи…
Але хлопчаки десяти-дванадцяти років давно не вважали себе малюками, — багато хто без батьківського нагляду встиг уже спробувати смачні енергетики в яскравих баночках. Що їм якась там заборона? Заборонений плід солодкий і завжди вабить сильніше за те, що цілком доступне.
«Досвіду, солідності та ваги» дванадцятирічному Глібу цілком вистачало, але лідером йому ніколи не судилося стати, а все тому, що в нього був молодший брат.
Брат із смішним і навіть ганебним дівчачим ім’ям Валентин! Білокурий малюк, що тягався за ним, намагаючись не відставати, і вперто сопів завжди десь поруч, за спиною.
Чесно кажучи, над Валентином у компанії старших дітей знущалися, і Гліб, який ненавидів молодшого брата, ніяк не перешкоджав цьому.
Того дня хлопці, які з самого ранку вирвалися на волю, вирішили прогулятися до далекого пляжу та полазити по нутрощах катера.
Чесно кажучи, вони знали там практично кожен куточок, і, здавалося б, у таку спеку в такій прогулянці не було жодного сенсу, якби не одне «але»…
Море за останній рік значно відступило, оголивши всередині катера нижні, раніше затоплені й незвідані місця. І старші хлопці вже хвалилися, що знайшли там багато цікавого, ось тільки що саме, не говорили.
Вирушати збиралися рано вранці, поки був відплив, оскільки під час припливу солона вода піднімалася, заливаючи майже все внутрішнє приміщення човна.
Гліб із задоволенням залишив би Вальку вдома, але мати суворо шикнула на нього, поправила молодшому синові майку, що вискочила з шортиків, і ласкавим шльопком по п’ятій точці направила того в бік старшого брата.
Валька з посмішкою знизу вгору поглянув на брата і простягнув йому долоню. Незадоволений Гліб боляче відбив простягнуту руку брата, повернувся до нього спиною і лише додав через плече: «Не відставай! Чекати не будемо!»
* * *
Як і думав Гліб, Валька гальмував усю їхню компанію, і до катера вони дісталися лише ближче до полудня. Над проржавілим і розпеченим від спеки металом витало марево гарячого повітря.
Юрко, негласний заводила їхньої компанії, доторкнувся до металевого борту і відсмикнув руку, подувши на обпечені пальці.
— Блін! — хлопчина від болю схопився за вухо і почав стрибати на одній нозі по піску, крутячись, як дзиґа.
— Як же пече! Запізнилися! Як ми тепер заліземо всередину? Це все ти, Гліб, зі своїм братиком-нитиком!
Усі дружно подивилися на Гліба. Обличчя хлопців виражали явне невдоволення — сховатися тут від палючого сонця можна було або у воді, або всередині катера, але як залізти всередину? Якщо для цього треба схопитися руками за краї нерівної рваної діри на борту й підтягнутися як слід?
Але зараз краї розжарилися, навіть думати не варто було братися за них голими руками.
Гліб оглянув хлопців. Усі були одягнені абсолютно однаково: у шорти, тобто плавки, в яких не тільки бігали по селищу, але й плескалися в морі. Тобто під ними ні в кого нічого не було. На єдиній дівчинці в їхній компанії красувався яскравий суцільний купальник із спідничкою. Гліб перевів погляд на Вальку.
— Валька, знімай майку і шорти! — скомандував він молодшому брату.
— Навіщо? — Валька вхопився ручками за поясок шортиків, побоюючись, що його роздягнуть силоміць.
— Знімай, кажу! — Гліб рішуче зробив крок до хлопчика, а той, відскочивши назад, не втримався і впав п’ятою точкою на пісок, чим викликав глузливий сміх усієї компанії.
— Який же ти… — Гліб різко підхопив брата за комір і поставив на ноги. — Якщо ти віддаси нам свої речі, ми ними накриємо дірку і зможемо пролізти всередину й не обпектися!
— А ви тоді візьмете мене з собою? — Валька з боязкою надією подивився в сірі очі брата.
— Ну… — Гліб озирнувся, шукаючи підтримки у друзів, але ті мовчки дивилися на нього, ніби пропонуючи йому вирішити це самому.
— Гаразд, ти підеш з нами! Тільки від мене ні на крок! А якщо наважишся розповісти мамі, де ми були, то…!
— Ні, я нікому не скажу, тільки візьми мене з собою, — кажучи це, Валька вже поспішно розстібав ґудзик на шортах. Зняв майку через голову і простягнув клубок з речами братові, залишившись лише в одних трусах.
* * *
Хлопці вже третю годину обшукували дно затонулого катера, але чи то вони шукали не там, чи то тут і справді не було нічого цікавого, але крім побитих тарілок та ящика з пляшками, вкритими слизьким нальотом водоростей, вони не знайшли абсолютно нічого путнього.
Спочатку Валька намагався тягатися за ними, але потім усім набридло стежити за малюком, і його просто зачинили в одній із вцілілих кают, притиснувши двері ззовні, щоб хлопчик не зміг сам вибратися…
Сонце схилялося до заходу і вже не так сильно пекло. До того ж, з боку горизонту замаячила дивна сірувата смуга, яка поступово збільшувалася в розмірах. Тільки зайняті пошуком «скарбу» хлопці цього зовсім не помічали. Навіть коли з боку моря повіяло явно свіжим вітром, у дірявих стінах судна діти не відчули, чим для них все це може обернутися.
Тому від пошуків їх відірвала не гроза, що насувалася, а гучні голоси.
— Гей, малі! Що ви тут шукаєте? — запитав кучерявий хлопець із вусиками, що ледь почали пробиватися на обличчі, заглянувши вниз, де вкриті рідким брудом хлопці шукали «скарби». — Нумо, геть звідси!
— А то що? — нахабно відповів лідер їхнього невеликого загону, Юрко, в той час як Гліб вдивлявся в обличчя хлопців. Усі вони були незнайомі Глібу і, мабуть, не набагато старші за них самих. На вигляд новим шукачам пригод було років п’ятнадцять-шістнадцять…
Але в такому віці кожен зайвий рік є значною перевагою, і на тлі команди Юрки ці новачки виглядали набагато виграшніше. Вони були вищими, ширшими в плечах і явно могли з легкістю «наваляти» навіть тринадцятирічному високому Юрці…
— А ти сміливий! — шанобливо сказав вусатий, що не завадило йому нахилитися і, вправно схопивши Юрка за вухо, витягнути того назовні, перекинувши через борт катера на пісок пляжу.
Побачивши, що їхнього командира ображають, хлопці дружно вискочили назовні й кинулися в бі..у, не помітивши, що підлітків, які прийшли, набагато більше і шансів у них абсолютно ніяких.
Тому вже через п’ять хвилин їх, з улюлюканням гнали в бік селища п’ятеро людей. Решта, очевидно, спустилися вниз судна. Швидше за все, на відміну від малечі, вони прекрасно знали, що і де шукати.
Пробігши кілометри три, хлопці зупинилися перепочити й оцінити втрати. Дісталося всім, навіть єдиній дівчинці в їхній команді.
Хотілося ревіти від образи та приниження, але їм завадив різкий порив вітру та страшна гроза, що почалася після цього. Ковзаючи по піску, що перетворився на глибоке грязьове болото, хлопці щодуху побігли додому.
І лише біля самого будинку Гліб з жахом згадав те, про що зовсім забув, тікаючи разом з усіма від старших хлопців, — там, на катері, зачинений у каюті, залишився його молодший брат, Валька!
Гліб остовпів від жаху. Скоро, буквально через пару годин, мав початися приплив. Та ще й ця гроза стіною…
Назад не дійти, та й ці бандити там. Єдина надія, що вони не підуть по давно обшуканих каютах і не знайдуть Вальку. Треба лише перечекати грозу і все. Він почекає, а потім швидко добіжить і випустить брата.
Прийнявши таке, як йому здавалося, правильне рішення, Гліб забрався в сарай біля будинку і обперся на стіну, з тугою дивлячись на суцільну стіну води, що стрімко падала на землю…
* * *
Гліб прокинувся, наче від поштовху, ніби хтось різко схопив його за плече і з силою струснув. Відкривши очі, він здивувався тиші, що панувала навколо. Гроза давно скінчилася, і останні калюжі жадібно вбиралися висушеною спекою піщаною землею.
Хлопчик, намагаючись визначити час, подивився на небо. Там, у вечірніх сіро-блакитних сутінках, вже почали запалюватися перші іскорки зірок… .
Гліб підхопився і щосили кинувся в бік дикого пляжу з катером. Він біг так, як ніколи раніше не бігав. У боці сильно боліло, легені розривало від нестачі повітря, але він не міг зупинитися — судячи з усього, приплив давно почався, а значить у його брата майже не залишилося часу. Майже. А потім його з головою накриє тепла солона вода.
У той момент Глібом рухав страх. Ні, не страх за Валентина. Його гнав уперед страх перед батьками, які не пробачать йому заг..ель брата, якщо таке трапиться. І, уявляючи обличчя батька й матері, Гліб біг так швидко, як тільки міг…
Добігши, не збавляючи ходу, він перескочив на палубу катера. Старших хлопців ніде не було видно. Гліб спустився нижче, туди, де вони сьогодні вдень зачинили маленького Вальку, і його ноги занурилися в морську воду. Вище, ще вище… Ось вода вже досягла його грудей. Йдучи в бік каюти, обережно обмацуючи босими ногами підлогу під водою, Гліб з жахом намагався згадати, чи досягає маківка брата до його грудей, чи ні…
Крок, ще крок… Вже видно вхід у каюту, забарикадований ними вранці.
— Валька, ти там?! — у відчаї закричав Гліб, намагаючись крізь щілину розгледіти молодшого брата. — Валь, скажи хоч щось!
У відповідь пролунало лише нерозбірливе булькання і гучний плескіт. Гліб у відчаї вхопився за шматок іржавої двері, намагаючись щосили відтягнути її на себе.
Руки миттєво були порізані, але він цього не відчував. Йому треба було відсунути двері, відсунути хоч трохи, щоб у щілину змогло протиснутися його худорляве хлопчаче тіло.
Гліб розумів, що в нього зовсім не залишилося часу на порятунок Валентина…
Нарешті йому вдалося пролізти крізь значну щілину і він прослизнув всередину каюти. Води там було вже майже по шию Глібу, а на поверхні, тримаючись з останніх сил за нерівну стіну, борсався, намагаючись не потонути, Валька.
Його світла голівка то спливала на поверхню, то лякаюче надовго занурювалася вниз, у непрозору й чорну морську воду. На лобі хлопчика зяяла велика рвана рана…
Ось він сплив, вдихнув відкритим ротом порцію повітря і знову камнем пішов вниз. Не роздумуючи ні секунди, Гліб пірнув слідом, схопив маленьке тіло брата і виринув з ним на поверхню. Валька обхопив ручками шию брата — не відірвати. Так, підштовхуючи його перед собою, Гліб вийшов на верхню палубу, яка була високо над рівнем води, що перетворила катер на небезпечну пастку…
* * *
Всю дорогу назад Гліб ніс брата на руках. Той не бажав розмикати зчеплені на шиї старшого брата руки, та й Гліб сам не мав сил позбутися такого дорогого й важливого вантажу.
Вдома на них чекав страшний скандал… Вони стояли обоє поруч, пошарпані й у синцях, але мовчали, як парт.зани на допиті. Так і не дізнавшись правди, батьки вимили братів, намастили зеленкою, нагодували й відправили спати.
У кімнаті Гліб підійшов до ліжка Вальки, ліг на краю й міцно обійняв його, прислухаючись до його тихого дихання.
А на ранок все стало зовсім інакше. Усі, абсолютно всі хлопці дізналися, що Валька — справжній герой! Зовсім не боягуз. Його урочисто прийняли до їхньої компанії, і тепер він бігав усюди разом з усіма. Ніхто більше не наважувався його обзивати чи ще якось ображати.
А Гліб?.. У душі Гліба оселилося щемливе почуття провини. Зазвичай воно не дуже його турбувало, хоч він і любив молодшого брата. Любив з тієї самої хвилини, коли пірнув за ним тоді, на дно затопленої каюти.
Почуття провини прокидалося щоразу, як тільки Гліб бачив тонкий довгий шрам на лобі молодшого брата. Миттєво хвилями навалювалися спогади про те, як він його ледь не втратив…
* * *
Дзвінка трель дверного дзвінка різко вирвала його з дитячих спогадів. Гліб відчинив двері й впустив до кімнати Валентина. Той пройшов на кухню, кинув у простягнуту долоню Оксани ключі від машини й жадібно припав до крана з водою, намагаючись втамувати спрагу.
— А чого так швидко? — підозріло помахала в повітрі ключами дружина. — Чи з машиною щось не так?
— З машиною все гаразд, — Валентин, сів за стіл поруч із братом. — Я навіть салон почистив!
— Навіщо це? Напевно, щось з машиною накоїв і не зізнаєшся! — Оксана незадоволено скривилася.
— Та ні, я просто їздив до батьків. Батько вирішив розводити кроликів. Ось, відвозив їм молодняк. — Валя з посмішкою беззлобно подивився на дружину брата. — Віз у багажнику, начебто нічого не забруднив, але вирішив помити.
Сама подивися, з машиною все гаразд, вона стоїть біля під’їзду. І, до речі, батьки передали вам черешню. Гліб, спустишся зі мною, допоможеш перенести?
Легко підвівшись і вийшовши з квартири, Валентин пішов вниз. Гліб же, проходячи повз дружину, яка стиснула губи, нахилився до її вуха.
— Оксано, я люблю тебе, але якщо ще раз образиш брата, — я подам на розлучення. Ти зрозуміла? — від сказаних пошепки слів обличчя Оксани витягнулося і зблідло.
— Ти тут говорила про рідну людину… Так ось, він мені рідний, а ти поки що рідною не стала. І можеш вже ніколи й не стати… Подумай, це останнє попередження.
Гліб давно пішов, а Оксана все ще продовжувала з образою дивитися йому вслід…
