Найбільше Лідія боялася запитань Олюшки, бо, як не намагалася стриматися, все одно починала плакати. Щойно помічала, що та крутиться біля неї, як одразу ж слід було чекати запитання про маму.
Ось поставила відро з водою на лавку, а Оля дивиться на неї, і в самої такий пронизливий погляд, ніби хоче зазирнути в душу.
— Бабусю, а мама скоро приїде?
Це питання Лідія чула кілька разів на тиждень, і щоразу терпляче відповідала:
– Скоро. Тепер уже скоро. Ти, Олюшко, кофточку б одягла, та й шкарпетки теплі, а то опалювати ще не скоро буду. А простуджуватися тобі не можна, а то раптом мама приїде, а ти хвора, недобре…
– А що ж вона так довго працює? Я все чекаю, чекаю…
І хоча в садочку не раз чула від дітей образливе: «Твоя мама за ґратами», все одно вірила тільки бабусі й казала всім, що її мама на роботі, просто робота дуже далеко, тому так довго не їде.
Оля слухняно натягнула в’язані шкарпетки, подивилася у вікно, за яким все село сховалося під снігом, а на вікнах до вечора з’явилися морозні візерунки.
Оля дивилася у вікно і думала, що ще запитати про маму. Фотографій було небагато, вона їх усі переглянула; про те, якою мама була маленькою, теж питала, які сукні носила – знає, он, у комоді, ще збереглося кілька. А у шафі висить її одяг, який вона носила ще три роки тому, і, здається, через нього зберігся мамин запах.
Лідія бачила тугу дівчинки за матір’ю, і від цього ще більше переживала. Три роки тому молоду красуню Віру заарештували…
Ніхто не очікував, що, працюючи завідувачкою магазину в районному центрі, що за шість кілометрів від їхнього села, її звинуватять у численних розтратах і дадуть три роки.
Лідія ридала, не могла збагнути, як дочка стала розкрадачкою власності. Усе життя Лідія та її покійний чоловік Олексій були чесними людьми, так само виховували й дочку. А тут таке… Вона боялася навіть на людей поглянути.
На побаченні благала сказати, від кого у Віри донька Олюшка, якій тоді вже було три роки. Віра була тверда, як камінь, мовчала, хоч як мати благала зізнатися.
І ось на одному з побачень, знаючи про майбутню розлуку, зізналася. Лідія відсахнулася… скільки разів вона придивлялася до місцевих хлопців, шукала риси Олюшки в їхніх обличчях, але так і не знайшла відповіді.
– То що ж він, хіба не допоможе? – прошепотіла вона.
Віра похитала головою.
– І ти, мамо, мовчи, благаю тебе, пообіцяй, що нікому не скажеш, – просила Віра, а в неї самої сльози на очах.
Як тут не пообіцяти… Лідія дала дочці слово і досі його дотримується, а в неї самої від образи всередині все стискається.
— Олюшко, я піду сніг змету, а ти сиди вдома, ось тобі альбом, ти ж хотіла малювати.
Оля дістала олівці й сіла за улюблене заняття. Найбажаніший малюнок – мама. Вона малювала її щодня. Завжди з хвилястим, золотистим волоссям, у довгій блакитній сукні, з короною на голові.
– Ну, просто принцеса, – Лідія дивилася на малюнок, і на обличчі з’являлася гірка посмішка. Віра, і справді, була красивою, і волосся у неї було світло-русяве довге, а очі великі сірі, губи трохи повні, і родимка на лівій щоці. Тільки це було три роки тому, а зараз… хто знає, яка вона зараз…
Лідія вийшла на вулицю, вже починало сутеніти, морозне повітря щипало за щоки; пес Мишко, брязкаючи ланцюгом, заліз у будку. Дерев’яний настил, прокладений через весь двір аж до самої хвіртки, засипаний снігом, і Лідія почала його чистити, згрібаючи спочатку лопатою, а потім мітлою.
– Ось так, – бурмотіла вона, – краще з вечора прибрати, завтра роботи буде менше…
Десь на сусідній вулиці почувся звук автобуса – він до райцентру якраз через їхнє село їде. З самого міста. Скільки разів Лідія прислухалася до цього звуку, сподіваючись, раптом дочка приїде.
Минуло три роки, саме час повертатися, всі терміни минули. А останній тиждень, ніби втомилася від очікування, ніби притупилося почуття, майже не звертала уваги на автобус — хтозна, кого він везе.
Вона ретельно згрібала сніг, виштовхуючи його за огорожу, а там, подалі від двору, аж до самої канави.
Уже майже стемніло. Темний силует з’явився біля сусіднього будинку. Лідія зупинилася, стала вдивлятися, серце щось підказувало, а вона все сумнівалася, поки не переконалася, що до будинку підійшла її дочка Віра.
Обидві жінки обійнялися. Лідія, не розтуляючи губ, майже беззвучно заридала. У Віри тремтіли плечі, вона тихо попросила:
— Не треба, мамо, я повернулася.
Вони присіли на ґанок. У світлі вуличної лампочки, що освітлювала двір Лідії, вона помітила коротко пострижене волосся дочки, її втомлене, обвітрене обличчя, суворо стиснуті губи. Вона зовсім не була схожа на ті малюнки, які щодня показувала Оля.
– Ходімо, донечко, чого сидіти даремно, – встала вона втомлено. Зупинилася біля самих дверей. – Олюшка, можливо, тебе й не впізнає, вона уявляла тебе іншою, малює в красивих сукнях… тож не впадай у відчай, якщо не впізнає, може навіть…
– Я зрозуміла, мамо, ти хотіла сказати, може навіть злякається… вона мене забула, та й я сама на себе не схожа, краси не додалося…
– Не ображайся, донько, я про Олюшку думаю, їй уже шість років, про тебе весь час питала…
Вони увійшли.
– Олюшко, поглянь, хто до нас приїхав, – покликала Лідія.
Віра стояла на порозі. Повільно стягнула з голови хустку. Оля відірвалася від малювання, олівець випав з рук, вона зісковзнула зі стільця, зробила крок назустріч. Зупинилася. І раптом прошепотіла:
– Мамо… мамо… І побігла до неї, втупилася обличчям у коліна здивованій Вірі, підняла голову і все шепотіла: – Мамо, мамочко, ти приїхала…
Віра швидко скинула пальто, воно впало прямо на підлогу, нахилилася до дівчинки, а потім опустилася перед нею на коліна, щоб краще відчувати її.
Лідія з подивом дивилася на онуку, не очікувала, що та так швидко впізнає матір. Раніше нікого не називала матір’ю, жодного разу не помилилася, а тут ніби своїм маленьким сердечком відчула.
Віра розглядала личко дівчинки, гладила її хвилясте світло-русяве волосся, соромлячись самої себе.
– Мамо, мені б умитися, – звернулася вона до Лідії, – а краще ополоснутися.
— Так лазня підігріта, я прала, йди, рушник зараз дам, а краще давай нагодую, а потім лазня, голодна, йди…
— Ні, мамо, спочатку в лазню.
— Я з тобою, — попросилася Оля, злякано дивлячись на Віру.
— Не бійся, донечко, я скоро, не бійся,
я не поїду.
До ночі знову пішов сніг.
— Ось я дурна, змітала сніг, а він знову пішов, завтра знову прибирати, — бурмотіла Лідія, помітивши, я Віра з Олюшкою лягли спати.
Дівчинка притиснулася до матері, обійнявши її за шию.
– Мамо, ти не поїдеш?
– Ні, що ти, я тільки приїхала… і куди я тепер від тебе… ось які дива, одразу мене впізнала…
Оля підвелася, подивилася матері в обличчя. – Ти у мене найкрасивіша. – Сказала вона з такою теплотою, що Вірі стало жарко від її слів. Вона доторкнулася до свого короткого волосся, обличчя… і їй так захотілося, справді, знову стати красивою, як раніше.
Заради доньки, яка так щиро її любила. Щоб шкіра знову була атласною, щоб волосся прикривало плечі… Вона тихо заплакала, вперше за цей вечір. І взагалі, вперше за довгий час. Здавалося, ніщо її не зворушить… а слова доньки зворушили, значить, і справді вона для неї найкрасивіша.
– А з ким я в садок піду? З тобою чи з бабусею?
– Звичайно, зі мною. Тепер завжди зі мною. – Віра поправила ковдру. – Спи, Олюшко, постарайся заснути. – І дівчинка слухняно заплющила очі.
А Віра, вдихаючи аромат рідного дому, розуміла, що навряд чи засне цієї ночі. Було тихо, чутно було лише, як відлічував секунди годинник.
– Не спиш? – запитала мати.
– Не сплю. Дихаю, мамо, домом дихаю…
– Хотіла запитати… що ж ти… так і залишиш йому, пробачила, значить?
– Не те щоб пробачила, а майже забула, нічого не відчуваю… два роки мучилася там, а на третій, як відлягло, мабуть, втомилася образу носити.
– Як же ти потрапила в його тенета, донечко, мабуть, закохалася, ех, та не в того. Та ще б пак, дитина від нього, а то ж він тебе підставив, твій магазин він забезпечував, як-не-як начальник відділу робочого постачання, він з того мав, а ти за ґрати пішла і про нього ні слова не сказала…
– Досить, мамо, про це, не хочу згадувати. Нехай живе, як зможе, а у мене тепер своє життя… тільки не знаю, з чого почати…
Лідія більше нічого не сказала, а тільки важко зітхнула.
Наступного дня ще зранку прийшов дядько Коля, старший брат Лідії. З кімнати вийшла Віра.
– Ну, привіт, племіннице, – намагаючись залишатися суворим, Микола нахмурив брови. Підвівся, не відриваючи погляду від Віри.
– Привіт, дядьку Колю, – вона підійшла до нього.
— Ну, давай хоч обіймемося, все-таки рідні, — і тричі поцілував її. Дядько Коля був суворий, особливо до молоді. І своїх дітей виховував у суворості, і до Віри ставився суворо, і скільки потім дорікав за «невдалу торгівлю», за те, що вона навмисно пішла на крадіжку. Віра вже й не сподівалася на його прощення, а він прийшов і жодним словом не згадав про минуле.
Дядько Коля сів за стіл, закинувши ногу на ногу, і постукував по ньому кісточками пальців.
– Я так розумію, в торгівлю тобі шлях закритий, не візьмуть, – він махнув рукою, – та й добре, нема чого туди лізти. Але роботу треба підшукати. Чув я, швейний цех у райцентрі відкривають… може, й тебе візьмуть.
Віра посміхнулася.
— Що ж, довелося мені попрацювати на швейному виробництві, три роки шила на машинці. — Оля підбігла до матері й залізла їй на коліна.
— Ну, то й що з того… ти ж не пані, щоб роботу собі вибирати, на керівну посаду все одно не візьмуть, — нахмурився дядько Коля.
Потім згадав про льодяник, припасений для Олі, дістав із кишені й простягнув дівчинці.
Оля раніше з радістю брала гостинці, а тут, помітивши суворість дядька Колі до Віри, притиснулася до матері, сиділа, не ворушачись.
– Ну, ти чого, візьми льодяник, – прошепотіла Віра, – дядько Коля пригощає… для тебе-то він дідусь… візьми.
Оля взяла гостинці й тихо сказала:
– Дякую.
У дитячому садку вихователі з цікавістю роздивлялися Віру, яка повернулася, схудлу, з гострими рисами обличчя, у старому пальто і в материнській шалі. Віра відчувала ці цікаві погляди, уникала їх, соромилася, розуміючи, що змінилася. А хотілося виглядати краще – саме через Олю, чисту і добру дівчинку, яка щиро любила і так міцно тримала її за руку.
Майже під самий Новий рік Віра влаштувалася на роботу в швейний цех у райцентрі. Приїхала додому вже ввечері.
— Ну що, він тебе не турбує? — запитала Лідія. — Мабуть, знає, що ти звільнилася.
— Я сьогодні випадково дізналася, на зупинці в райцентрі жінки говорили… його заарештували, кажуть, розкрав.
– Та що ти?! – Лідія від подиву завмерла на місці. – Ось тобі й негідник, не вгамувався, мало йому було твого гіркого прикладу, мало йому було, що ти про нього тоді промовчала, все на себе взяла… Дитину тобі зробив, під статтю підвів, а сам тоді в кущі…
– Я, мамо, не радію його арешту, але й не сумую, без мене він свою голову туди засунув, нехай тепер сам за себе і відповідає, а я, слава Богу, ні причому, ні слова про нього не сказала тоді. Мені є тепер про кого переживати, у мене Олюшка росте.
– Ох, зовсім забула, – Лідія сплеснула руками, ніби пропустила щось важливе. – Ще до твого приїзду, Віро, у садочку говорили про костюм, про новорічний, якусь там сніжинку вигадали. А де її взяти, не знаю…
– Так це, мабуть, костюм сніжинки. Треба робити самостійно, — сказала Віра і замислилася.
Оля, почувши розмову, підказала:
— Нам казали, що на святі всі хлопчики будуть зайчиками, а дівчатка — сніжинками. Ось!
– Це добре, тільки де взяти цю «сніжинку», – Віра відкрила комод, знайшла невеликий шматок білої блузки, яку колись шила на замовлення, потім дістала ялинкові прикраси з блискучими гірляндами. Вони хоч і старенькі, але блиску свого не втратили, дістала вату, розклавши все це на столі.
– Що збираєшся робити? – запитала Ліда.
– Та ось дивлюся, чи вийде придумати костюм сніжинки для Олі.
– Не кравчиня, але шити навчилася, навіть кроїти там пробувала, може, і зараз вийде. Вона занурилася в роботу, знявши мірки з Олі. Майже до самого ранку працювала, відміряючи, кроячи, підшиваючи, прикрашаючи.
– Це що, мені? – Оля, ще сонна, пройшла босими ногами до вітальні.
– Тобі, приміряй!
Сукня сиділа на ній як влита, дівчинка обмацувала її поділ, кружляла, дивилася в дзеркало, сміялася. А Віра, втомлена, не спавши майже всю ніч, милувалася нею, стримуючи сльози. Ось він — той початок, про який вона думала ще там, відбуваючи термін. Не знала, з чого почати на волі… а він раптом сам скотився на неї, як щастя з гірки, і все стало зрозуміло в цьому житті.
Ось він, початок її нового життя – крутиться перед нею, підбігає, притискається, цілує в щоку, сміється.
– Ти у мене найкрасивіша, – каже Віра, обіймаючи доньку.
– Це ти, мамочко, моя найкрасивіша! – Підстрибує від радості дівчинка. І хочеться вірити, що так само все життя вони будуть щасливі.
