Запах хлорки потрапив у ніс ще на порозі, перебиваючи аромат святкових троянд, які Денис незграбно притискав до грудей.
Христина інстинктивно прикрила рукою ніс сину, що спав в ковдрі, ступивши на вимитий паркет двокімнатної квартири.
Замість затишного домашнього тепла їх зустрів холодний лікарняний блиск. На кухні, сяючи переможною посмішкою, стояла Валентина Петрівна з мокрою ганчіркою в руках.
Христина відразу відчула, що в цій вичищеній до блиску порожнечі бракує головного звуку — звичного сонного потягування та тихого привітального «мяу».
— Де Марс? — Христина поставила сумку на підлогу, навіть не знявши взуття. Погляд бігав по кутках: ні мисок біля холодильника, ні старої дряпалки в коридорі, ні самого великого, димчастого кота, який зазвичай першим вибігав на поріг.
Валентина Петрівна навіть не повернула голови, продовжуючи з несамовитістю натирати фасад кухонного гарнітура.
— З’явився привід для занепокоєння, — буденно, ніби йшлося про викинуту стару газету, відгукнулася мати.
— Його тут більше немає. І не буде. Я три дні відмивала квартиру від його шерсті, руки по лікоть у відбілювачі. Подякуй, що привезла дитину в стерильні умови.
Христина відчула, як усередині все обривається, залишаючи глуху, пульсуючу порожнечу. Вона передала сплячого сина ошелешеному чоловікові й зробила крок до матері.
— Що значить «немає»? Мамо, де мій кіт?
— Я віддала твого Марса, — Валентина Петрівна кинула ганчірку в раковину й нарешті обернулася, схрестивши руки на грудях.
— Нашому двірнику. У нього брат живе в селі під Білою Церквою, у них там миші. Ось туди його й відвезли вранці. Скажи «дякую», що не набралася гріха, не виставила на мороз.
Коти ду.ать немовлят, вони лягають їм на обличчя! А токсоп.азмоз? А глисти? Ти взагалі усвідомлюєш, що в тебе тепер дитина, чи в тебе замість мізків котячий корм?
Кімната закрутилася перед очима Христини. Марс прожив з нею десять років. Він спав у неї на плечі, коли вона здавала іспити, грів її, коли вона плакала після важких розставань, і першим прийняв Дениса, коли той увійшов у цю квартиру як чоловік.
Кіт був щеплений, доглянутий і ніколи в житті не виходив на вулицю.
Для нього опинитися в чужому селі, серед собак і диких родичів, було рівнозначно сме.тному вироку.
— Ти,ти… не мала права, — голос Христини зірвався на глухий, свистячий шепіт. — Це мій дім. Мій кіт. Денисе, чому ти мовчиш?! Вона викинула Марса!
Денис, тримаючи на руках сина, розгублено переводив погляд від тещі на бліду, як крейда, дружину.
— Валентино Петрівно, ну як це так… Ми ж домовлялися, що ви просто допоможете помити вікна й протерти пил, — пробурмотів він, відступаючи до дитячої кімнати.
— Домовилися! — вигукнула Валентина Петрівна, і її обличчя миттєво вкрилося червоними плямами. — Та якби не я, ваша дитина ще в першу ж ніч задихнулася б від алергії!
— Забирайся звідси, — тихо, але чітко промовила Христина.
Мати завмерла. Її нижня губа затремтіла, а рука одразу ж злетіла до лівої сторони грудей, мнучи синтетичну блузку.
— Що? — удавано задихаючись, перепитала Валентина Петрівна. — Що ти сказала? Ти в своєму розумі — через тварину сльози лити, коли у тебе дитина на руках?!
Я онука від астми й глистів врятувала! Замість того щоб у мене в ногах валятися з вдячністю, ти матір з дому виганяєш заради якогось кота!
Яка ти мати після цього? О Господи, серце…!
Вона важко опустилася на кухонний стілець, закочуючи очі й демонструючи всі ознаки передінфарктного стану.
Цю виставу Христина бачила з дитинства щоразу, коли намагалася відстояти свої межі. Але зараз цей старий трюк викликав лише глуху, крижану лють.
У цей момент у Дениса в кишені надривно задзвонив телефон. На екрані з’явився номер голови ОСББ. Денис увімкнув гучномовець.
— Денисе, привіт, вітаю з поповненням! — пролунав у слухавці схвильований голос сусідки. — Слухай, тут двірник, на лавці сидить. Рука в кр.ві, поруч валяється ваша сумка.
Клянеться, що твоя теща дала йому тисячу гривень, щоб він відвіз кота до села, а кіт йому руку подряпав і вискочив у підвальне вікно. Розберіться, а то двірник на весь двір лається!
У кухні запанувала жорстка, дзвінка напруга. Христина повільно повернулася до матері. Валентина Петрівна миттєво «вилікувалася» від серцевого нападу, її очі почали бігати.
— То він у селі, кажеш? Під Білою Церквою? — Христина зробила крок назад, хапаючись за край столу, щоб не впасти від раптової слабкості. — Ти просто викинула його? Звичайного домашнього кота?
— Та я ж хотіла як краще! — вискнула мати, підхоплюючись зі стільця. — Звідки я знала, що цей дурень його відпустить? Та цей Марс уже старий, від нього одна зараза!
А в мене онук! Денисе, ну чого ти мовчиш? Скажи їй! Вона через тварину рідну матір мучить!
Денис мовчки пройшов до дитячої, акуратно поклав сина, що прокинувся, у ліжечко й повернувся до коридору. Він відчинив вхідні двері навстіж, виставив на площадку заздалегідь спаковану валізу Валентини Петрівни й спокійно сказав:
— На вихід. Ключі на тумбочку. Якщо через хвилину ви не підете, я зніму на відео ваш «концерт», викладу в групу нашого будинку та надішлю вашій сестрі й колегам по роботі.
Нехай усі знають, як ви зустрічали онука. Більше в цьому будинку ви не з’явитеся.
Валентина Петрівна натрапила на крижаний погляд зятя й замовкла. Вона кинула ключі на підлогу, за секунду взулася і вимовила дочці в обличчя:
— Запам’ятай мої слова, Христино! Приповзеш ще на колінах, коли у тебе від нервів молоко зникне! Невдячна!
Двері з гуркотом зачинилися. Христина кинулася до вішака за курткою, але Денис м’яко, але міцно схопив її за плечі.
— Христина, зупинися. Тобі не можна в підвал. Ти ледь ходиш після по.огів, шви розійдуться. Сиди з малюком, я сам.
— Денисе, він там не зможе, він боїться! — закричала вона.
— Я зараз подзвоню мамі, вона приїде. А я піду шукати. Нікуди він не дінеться, підвал закритий, — Денис швидко набрав номер своєї матері.
— Мамо, привіт. У нас надзвичайна ситуація, Валентина викинула Марса на вулицю. Приїжджай терміново, Христині погано, а мені треба шукати кота.
Через п’ятнадцять хвилин свекруха вже переступала поріг. Побачивши бліду Христину та квартиру, що пахла хімікатами, вона лише мовчки похитала головою, взяла сплячого онука на руки й кивнула синові:
«Іди. Візьми ліхтар з балкона».
Денис майже три години шукав Марса у вологому, темному підвалі багатоповерхівки.
Христина сиділа на дивані, притискаючи до себе стару котячу лежанку, і вслухалася в кожен шурхіт за вікном.
Телефон раз у раз спалахував від гнівних повідомлень у Viber від тіток і двоюрідних сестер, яким Валентина Петрівна вже встигла поскаржитися на «злих дітей, які виставили матір на вулицю заради кота». Христина не відповідала.
Ближче до півночі в коридорі пролунали тихі кроки. Двері відчинилися, і увійшов Денис — брудний, але з курткою, згорнутою в щільний валик.
З-під куртки визирнула забруднена голова. Марс дико крутив очима, його сильно трясло.
Коли Христина сповзла до нього на підлогу й простягнула руки, кіт спочатку злякано зашипів, але, відчувши рідний запах, раптом видав хрипке, жалісливе «мяу» і буквально вріс у її груди, вчепившись кігтями в домашній халат.
Свекруха допомогла вимити кота, заварила Христині чай і тихо сказала перед тим, як піти:
— А Валентині я сама завтра зателефоную. Скажу, щоб вона назавжди забула дорогу до вашого дому. Відпочивайте.
Марс довго сидів під диваном, приходячи до тями, але під ранок безшумно зайшов у спальню.
Він обережно застрибнув на ліжко, підійшов до дитячої колиски, насторожено понюхав сплячого малюка, а потім згорнувся клубочком прямо біля ніг Христини, увімкнувши своє тихе, переможне муркотіння.
Христина поглянула на екран телефону, де світилося чергове прокляття від матері, і впевненим рухом відправила її номер у довічний чорний список.
