Чоловік просто не повернувся додому. Марія чекала на нього, як завжди: варила суп, розвішувала випрану білизну, вчила середню доньку таблиці множення і поглядала на годинник: старшої Анни теж не було, хоча вона вже давно мала повернутися з балету.
Чоловіка вона особливо й не чекала, звикла, що він затримується. Анна прийшла о дев’ятій, з опухлими губами і сяючими щасливими очима.
– Я що тобі казала – щоб о восьмій була вдома! – накинулася Марія на дочку з порога, але несерйозно, більше для порядку.
– Ну мамо… – протягнула ображено Анна. – Я ж уже не маленька, чому о восьмій? Мені п’ятнадцять років! Можна вже без цих застарілих правил!
– Іди уроки роби, – перервала її Марія. – А то будеш у магазині «вільна каса» кричати!
– Хто б говорив, – огризнулася Анна. – Сама ні дня не працювала, а мені щось вказує!
Тут уже Марія образилася і почала кричати, перебільшуючи наслідки поцілунків для майбутнього дочки, малюючи вже мало не дитину в животі, яка ось-ось має народитися.
Дочка теж не залишилася в боргу і у відповідь сказала Марії, що вона домогосподарка, яка нічого далі свого носа не бачить.
По суті, дочка, звичайно, мала рацію, саме тому Марія так образилася. Вона вчилася на медсестру, коли познайомилася з Валеркою, і на третьому побаченні, яке відбувалося на дачі його батьків, вона заваг..ніла Анною.
Доучитися їй не вдалося, але Валера так радів дитині, що навіть не йшлося про те, залишати її чи ні, хоча знайомі вони були зовсім недавно. Швиденько зіграли весілля, щоб живіт не було видно, а через сім місяців народилася Анна.
Марія збиралася доучитися і піти працювати, але чоловік дуже хотів сина. Друга вагі…ість ніяк не наставала– дивно, з Анною все вийшло з першого разу, хоча ніхто й не планував, та й день був безпечний, а потім ось такі складнощі. Пішли до лікаря, там виявили якусь інфекцію, чоловік клявся й божився, що він тут ні до чого і що, напевно, їй щось занесли під час пол..ів.
Пролікувалися, пробували ще і, нарешті, Марія зава..тніла.
– Буде хлопчик! – впевнено говорив Валера.
Але виявилося, що дівчинка, і він страшенно засмутився, навіть не приховував цього. Марія плакала, але що поробиш – дитина вже є, ще й така довгоочікувана. Назвали дівчинку Мариною.
Третя спроба теж закінчилася народженням дівчинки, і після цього Марія вже не наважувалася народжувати: і вік уже не той, і остання вагі..ість далася їй важко, та й молодша Олечка постійно хворіла.
Чоловік спочатку просив ще раз спробувати, а потім махнув рукою. І ось виявилося, що він не махнув рукою, а просто знайшов іншу, яка народить йому сина.
Того вечора він не повернувся додому. А коли Марія йому додзвонилася, він сказав: не дзвони мені більше, на розлучення сам подам, квартиру, так і бути, тобі залишу, аліменти строго за рішенням суду, ні копійки більше.
Сказати, що Марія була в шоці, — це нічого не сказати. У неї того вечора сталася істерика, Анна навіть швидку викликала.
Ну а потім якось звикла. Дізналася, що коханка чоловіка чекає на близнюків, хлопчиків, термін чотири місяці. Мабуть, як УЗД показало стать дітей, так він і зважився піти. Невже так сильно мріяв про сина, що вирішив заради цього кинути сім’ю?
На це питання Марія не знаходила відповіді.
За квартиру вона була йому вдячна. А ось аліменти виявилися смішними – офіційна зарплата у нього була мінімальною, а те, що він більшу частину отримує «в конверті», хто знає, як довести. Та й соромно було щось доводити, по судах ходити – Марія не була такою людиною. Тому вона пішла шукати роботу.
Півроку відпрацювала на касі, як пророкувала дочка, а потім хтось підказав їй, що можна працювати доглядальницею – освіта, нехай і неповна, у неї є, а досвід…
Досвід не завжди на першому місці, аби людина була порядною.
Не те, щоб вона була незадоволена зарплатою — працювати виявилося нелегко, але Марії подобалося, що її працю цінують і платять гроші за відпрацьований час, а то вдома вариш суп, миєш підлогу, а ніхто навіть «дякую» не скаже!
Але ось користі від своєї роботи Марія особливо не відчувала. Раніше вона розуміла, для чого живе – щоб робити щасливими чоловіка і дітей.
А тепер виходило, що ні чоловікові, ні дітям вона не потрібна: старші дочки сильно віддалилися, мабуть, вважали, що це Марія винна в тому, що Валера від них пішов.
А молодша, навпаки, постійно прилипала і хворіла частіше, ніж раніше, а в магазині не любили лікарняні. Ось і вирішила Марія спробувати стати доглядальницею – принесе користь людям, та й графік буде вільнішим, можна буде молодшу дочку залишати зі старшими.
Пацієнти були різні. Кому потрібно було зробити укол, кого нагодувати і відвести в туалет, з ким просто поговорити… Було складніше, ніж Марія очікувала: і морально, і фізично, але все одно ця робота їй подобалася більше.
Марія її відразу впізнала, хоча не бачила багато років, вже й не пам’ятала скільки. Вона сильно змінилася – шкіра стала плямистою і начебто складалася лише з зморшок, волосся посивіло і стало таким рідким, що було видно жовтувату шкіру, вкриту неприємного вигляду лусочками.
Особливо шкода було волосся, бо Марія пам’ятала, яким воно було: густим, блискучим, глибокого горіхового кольору, що на сонці відливав міддю. Не змінилися лише очі – такі ж яскраві, наче блискучі діаманти. Таких зелених очей вона ще ні в кого не зустрічала.
– Алевтина Миколаївна?
І та теж її одразу впізнала – простягнула руки, легенько торкнулася рук Марії й посміхнулася:
– Марія…
Познайомилися вони випадково. Марія весь день збирала з мамою малину на дачі, і поки вони чекали на автобус, що ходив раз на дві години, мама побігла в магазин, нібито там були дешеві банки.
Відро з малиною залишила Марії й наказала стояти й не сходити з місця. А як тут не сходити – сонце пече нестерпно, ще й дядько поруч димить так, що задихнутися можна. І Марія пішла за зупинку.
Побачила там кота – величезного, чорного, з порваним вухом. А вона знала, що якщо чорний кіт перейде їй дорогу – це погана прикмета. Тому, коли кіт побіг, вона відскочила в інший бік, зачепилася за корінь, що стирчав із землі, і впала. Малина висипалася з відра. І Марія заплакала.
— Що з тобою, малятко? — почула вона незнайомий голос і прибрала долоні з обличчя.
Перед нею стояла жінка – красива, у червоній хустці та у вільному червоному платті. А очі – зелені-зелені, як два смарагди.
– Упустила? – зрозуміла жінка.
– Мама, – почала вимовляти Марія і знову розплакалася. – Мама зараз прийде і…
– Давай так, – запропонувала жінка. – Зараз я насиплю тобі своєї малини, а мамі ми нічого не скажемо, добре?
Марія й слова не встигла сказати, як жінка взяла своє синє пластикове відро й пересипала ягоди в відро Марії
– Спасибі, – тільки й встигла вимовити Марія, а жінка притиснула палець до губ – тихо, це наш секрет.
Мама так нічого й не дізналася, тільки дивувалася вдома, що ягоди виявилися більшими й солодшими, ніж минулого року. А Марія так перехвилювалася, що вночі в неї почалася лихоманка. Мама злякалася і вранці викликала лікаря.
– Як шкода, що Ніна Костянтинівна пішла на пенсію, – зітхнула вона. – Прислали новеньку, хто знає, раптом стажистка, що з неї вийде.
Але прийшла не стажистка. Лікарка була навіть старша за маму – спокійна, усміхнена, з очима зеленими, як смарагди.
Коли у Марії від подиву розширилися очі, лікарка притиснула палець до губ і сказала:
— Ну, привіт, Маріє мене звати Алевтина Миколаївна. Тепер я буду твоєю сімейною лікаркою.
Алевтина Миколаївна багато для неї зробила – коли в третьому класі Марія впала з велосипеда і невдало пошкодила руку, так що йшлося навіть про ампутацію двох пальців, вона двічі на день приходила до них, обробляла руку якоюсь рідкісною закордонною маззю. Пальці врятували.
А потім у шостому класі у Марії часто болів живіт. Алевтина Миколаївна прийшла, оглянула її і зателефонувала в швидку, наказала терміново везти в хірургію.
І виявилася права – вже почався перитоніт, просто апендикс був у незвичному місці, і аналізи, звичайно, нетипові, але таке буває, їй про це на практиці розповідав лікар.
Звичайно, саме завдяки їй Марія вирішила стати лікарем. Але до медичного не вступила, пішла в коледж на медсестру. Ну а далі відомо – зустріла Валеру і…
– Як же я рада тебе бачити, Маріє!
Як виявилося, дітей у Алевтини Миколаївни не було, а родичі всі були далеко або самі потребували допомоги, тож вона справлялася сама до певного часу, але зараз уже не вставала з ліжка.
– Розсіяний склероз, – зітхнула вона. – Давно вже поставили діагноз, ще коли ти була маленькою. Я нікому не говорила, все сподівалася на диво… Але дива не сталося, як бачиш.
У Алевтини Миколаївни вона проводила більше часу, ніж було домовлено — Марія знала, що на неї чекають в іншому місці, але не могла відмовити в розмові, бачила, як Алевтина Миколаївна самотня.
Кілька разів брала з собою Олю – та все так само хворіла, а старші дочки відмовлялися з нею сидіти, вигадували собі цікавіші заняття.
Дехто з клієнтів лаявся, боявся, що зараза перейде до них, але Марія зовсім хворою її не водила, та й завжди в коридорі на стільчику її садила.
– Що ти дитину тягаєш, залиш її у мене, – сказала якось Алевтина Миколаївна.
– Так, мамо, залиш мене з бабусею! – попросила Оля.
У Марії й у самої очі наповнилися сльозами: молодшій дочці не довелося побачити своїх бабусь: одна пішла з життя за рік до її народження, інша встигла лише побачити старшу онуку, а Алевтина Миколаївна навіть носом зашморгала, так їй було приємно почути це слово «бабуся».
Марія сильно переживала, що там і як – все ж Оля ще зовсім маленька, їй п’ять років, а Алевтина Миколаївна не встає…
Але коли вона прибігла, все було гаразд: Марія сиділа на стільчику і слухала казку, яку їй читала Алевтина Миколаївна.
– Дуже дякую, вона вас тут не замучила?
– Та що ти, донечко, все добре. А ти сама, втомилася, мабуть? Сідай, відпочинь, чаю випий…
По дорозі додому Оля тільки й говорила, що про Алевтину Миколаївну.
– Коли я виросту, буду лікарем, як вона, – пообіцяла Оля. – І вилікую її, добре? Цікаво, чому вона сама себе не може вилікувати?
У цей момент на дорогу вискочив чорний кіт, глянув на Марію і побіг далі у своїх справах. А Марія подумала: погана прикмета. І тут же згадала те відро з малиною і поправилася: хороша прикмета.
Біля під’їзду їх зупинив сусід – хороша людина, він часто допомагав дівчаткам лагодити велосипед і пригощав яблуками з дачі.
– Ви чорного кота не бачили? – запитав він. – Втік, бешкетник…
— Ось туди побіг, — показала Оля.
— Дякую! Він у мене домашній,
ніколи на вулиці не був, а тут я двері відчинив — новий диван замовив, а він шмиг за двері!
— Ходімо, я покажу!
Оля схопила його за руку і потягла в той бік, куди побіг кіт. Марії довелося йти слідом, хоча якось було ніяково.
Кота врешті-решт зловили – він заліз на горобину і там кричав, і сусід спробував залізти, але дерево занадто тонке, довелося підсадити Олю, і вона дістала кота. Правда, той її подряпав.
– Треба перекисом обробити, є у вас? – запитав сусід.
– Є, – відповіла Марія.
– А я буду лікарем! – повідомила Оля.
– Як чудово! – похвалив сусід.
– Ми з мамою сьогодні були у лікаря. Моя мама теж лікар, вона робить уколи бабусям, а я з нею ходжу. Меня в садок не беруть, кажуть, що соплі, а у мене немає соплів, я просто носом шмигаю. Як тато від нас пішов, я завжди шмигаю, – не вгамовувалася Оля.
Марії стало страшенно ніяково, і сусід це зрозумів – навмисно голосно й весело сказав:
– Ну, це навіть добре – навчишся у мами робити уколи! І не забудь обробити подряпини! І знаєш що? Я в подяку за порятунок кота запрошую вас на чай. У мене є й тістечка – сьогодні в магазині купив, свіжі, тільки привезли! Ти любиш тістечка?
– Дуже! – зраділа Оля.
– А ви, Маріє?
Він трохи збентежено подивився на Марію. І Марія відповіла:
– Ну, взагалі-то, люблю.
– Тоді ходімо! Тільки у мене не дуже чисто, – він остаточно зніяковів. – Самі розумієте, квартира холостяка…
Після гостей Оля заявила, що їм теж терміново потрібен кіт. Чорний, як у дядька Бори. А потім запитала:
– Ми коли до бабусі підемо?
Взагалі-то, до Алевтини Миколаївни ходив соціальний працівник, Марія до неї через день ходила, більше Алевтина оплачувати не могла.
– Завтра, – відповіла Марія. – Спочатку обійдемо всіх по роботі, а потім до неї, добре?
– А можна відразу до неї? Я у неї посиджу? Я обіцяла їй показати мою книжку про хом’яків!
– Ну, спочатку запитаємо у неї, і якщо вона погодиться…
— Погодиться, — махнула рукою Оля. — Як добре, що мене в садок не пускають…
Марія подивилася на годинник: дев’ята вечора, а старшої все немає. Виглянула у вікно: стоїть біля під’їзду з кудлатим хлопцем, тримаються за руки. Посміхнулася, засунула штори й пішла готувати обід на завтра.
Вперше за довгий час їй зовсім не хотілося плакати…
Спеціально для сайту Stories
