Довелося мені якось поїхати до своєї родички. Шлях не близький, ну я і вибрала поїзд як транспорт. Ціна не дуже висока, тим паче що можна заощадити на якихось зручностях.
Мені “трохи за 60”, тому я сподівалася на розуміння і підтримку з боку сусідів. Усе почалося саме з нерозуміння. Заходжу у свій плацкарт і бачу кількох студентів. Усі молоді, веселі, балакучі.
Ну, думаю, ми знайдемо спільну мову. Не тут-то було. Місцем мені поступатися не захотіли, на діалог абсолютно не хотіли йти, просто дивилися з-під лоба і невдоволено роздували ніздрі.
Тільки один, найдрібніший і найтовстіший ледве-ледве спромігся допомогти мені залізти на верхню полицю. Потім вони ще перекинулися кількома фразами і просто втупилися в телефони. І то добре.
Хоча б можна трохи відпочити. Минув якийсь час і я заснула. Прокинувшись, виявила, що сусіди мої вже встигли вийти, навіть не попрощавшись.
Не розумію, раз їм їхати залишалося всього нічого, невже не можна було поступитися місцем на нижній полиці? Потім на зміну молоді зайшла молода пара з дитиною. Судячи з їхніх пісних обличь, напевно, посварилися.
Спробувала було заговорити, але вони тільки зашикали на мене – дитина заснула. Я одразу зрозуміла, що і з цими людьми в мене розмова не вийде. Тому витягла планшет і почала читати улюблену книжку.
Так минуло ще кілька годин. Настав час перекусу. Я, звісно, не з порожніми руками. Все як годиться: курочка у фользі запечена, яєчка варені, картопля, кілька помідорів з огірками і хліб.
Самій є чим поживитися, та й із сусідами поділитися можна. Я ось звикла, що всі в один час дістають продукти на загальний стіл і обідають. Заодно знайомляться, спілкуються. Запитала в молодих, коли вони будуть обідати.
А ті сказали тільки, що зараз погодують дитину, а в самих якісь йогурти з бутербродами. Я, звісно ж, злізла і почала просвіщати сусідів, що так харчуватися не можна. Потрібно, щоб їжа була домашньою.
Навіть хотіла продукти викласти на стіл. Він же загальний, правильно? Так ці двоє почали на мене шипіти, чоловік практично прокричав, що зараз поїсть його дитина, а потім я можу робити все що мені завгодно.
Прикро так, неприємно. Я набагато старша за нього, а він дозволяє собі таку поведінку. І почалося. Дитина їсти не хоче, батьки її просять, мало не благають. Розклали перед малим якісь пластикові баночки.
Ні тобі м’яса нормального, ні риби. Він скиглить. Минуло хвилин 20. Голод не тітка, я і почала розгортати свою їжу прямо на верхній полиці. А що такого, мене вигнали, а організм вимагає калорій.
Почистила кілька яєчок, посолила помідор. Курочка знову ж таки. Чую, сусіди мої активно почали шепотітися. Напевно, знову щось не подобається. А я що, увімкнула музику, трапезую. Нікого не чіпаю. Мені добре.
Аж раптом, прямо навпроти мене з’являється незадоволене обличчя батька сімейства. Вимагав, щоб я вимкнула музику, бо вони хочуть укласти дитину спати. У цей момент поїзд сильно труснуло і яєчна шкаралупи впала вниз.
Хлопець це побачив і невдоволено поморщився. Але йому нічого більше не залишалося, як спуститися вниз до дружини та дитини. Надалі вже не відбувалося нічого цікавого.
На одній станції ми довго стояли, тому я ще встигла зателефонувати родичці й обговорити майбутню зустріч. Татко знову намагався на мене шипіти, але я не звертала уваги. Залишилося тільки доїсти курку.
Дорога була досить нерівна, тому поїзд їхав постійними ривками. Ну я і вирішила заради сміху скинути парочку крихт і дрібних кісток вниз на свого недолугого сусіда. Зі столу б вони впали на підлогу, не велика проблема.
На другому чи третьому ривку поїзда, коли на татуся скотилася особливо велика кістка, я почула тільки приглушене зітхання. Ну ось, так тобі й треба. Не захотів по-хорошому, тепер терпи.
Я завжди всім раджу ставитися до людей так, як ти хочеш, щоб вони ставилися до тебе. За своє життя я багато чого побачила. Жінок ображати не можна, а інакше кісток не збереш.
