Чоловік Кіри працював у пологовому будинку. Він був гінекологом.
Подружжя мріяло про дитину. Однак нове життя ніяк не зароджувалося в Кірі.
Віталій (чоловік) сам лікував свою дружину, возив її на всілякі курорти, на лікувальні грязі, залучав колег… Усе марно. У організмі Кіри не спостерігалося жодних змін. П’ять років минуло в турботах про здоров’я дружини.
А останнім часом Віталій став затримуватися на роботі, був веселішим, ніж зазвичай, іронічно жартував над Кірою. І навіть, ніби мимохідь, вжив образливе слово «пустоцвіт». Теплота у стосунках зникла…
Часто заводив розмову про нову медсестру з їхнього відділення. Віталій називав її «моя медсестричка».
Звідки б це? Усі ці зміни в поведінці рідного чоловіка нічого доброго не віщували. Кіра припустила, що у Віталія з’явився «запасний аеродром». І вона вирішила завітати до чоловіка на роботу. Прояснити ситуацію.
Взагалі вона рідко відвідувала чоловіка на робочому місці. Атмосфера пологового будинку аж ніяк не радувала Кіру.
Там у будь-який час доби крихітне життя вступало у свої права. Умиротворені матусі; кричущі новонароджені; розгублені татусі з квітами; галасливі родичі… Спостерігати за цим усім для Кіри було болісним випробуванням.
Вона, як їй здавалося, назавжди була позбавлена таких радощів.
Кіра тактовно постукала у кабінет чоловіка. Хто знає? Навіщо бути не до речі? Почула:
— Заходьте.
Обережно увійшла.
— Що у тебе, Кіра? — здивувався Віталій.
— Нічого. Скучила, — грала Кіра.
— Щось сталося у тебе? — дивувався Віталій.
— У мене? Нічого. А у тебе, мій чоловіче? — продовжувала Кіра.
Але раптом до кабінету (без стуку!) увірвалася дівчина. Вона була в білому халаті й білому ковпаку. Досить вродлива. Кабінет лікаря наповнився спокусливим ароматом парфумів. Не звертаючи жодної уваги на Кіру, дівчина змовницьки промовила:
— Віталію Вікторовичу, наша домовленість у силі? Сьогодні у мене?
Віталій не дав їй договорити:
— Познайомся, Віка, це моя дружина.
— Ой, вибачте! Я подумала — це ваша пацієнтка. Дуже приємно, — відступила Віка.
— Мені теж, — процідила Кіра.
Віка миттю вискочила з кабінету, а аромат залишився витати в повітрі.
— Що скажеш, Віталію… Вікторовичу? — остовпіла Кіра.
— Давай поговоримо вдома. У мене купа роботи, — відрізав Віталій.
— Я бачу… Тобто ти навіть не спробуєш виправдатися? — отруйно-спокійно продовжувала Кіра.
Зараз вона була готова обманювати сама себе. «Збреши ж, хоч трохи, і я повірю!» — подумки благала Кіра.
У кабінеті задзвонив телефон. Віталій з першого ж дзвінка схопив трубку.
— Алло! Так, біжу, біжу! — затараторив він.
Кіра попленталася додому. Ні, сльози не душили. Їх не було. Лише порожнеча. «Ось і все, побачила суперницю — його «медсестричку». Така, що ні перед чим не зупиниться. Красива. У мого чоловіка чудовий смак. І парфуми у цієї Віки мають приємний аромат. Напевно, Віталік подарував. Сама б не купила. Дорого».
З «опущеними крилами» Кіра доплелася додому.
Увечері на неї чекала нелегка розмова з чоловіком. Однак Віталій прийшов лише під ранок. Кіра не поцікавилася, де він був.
І так ясно, як день…
У Кіри всередині все затремтіло й обірвалося. «Це крах!» — подумала вона.
Віталій мовчки й з винуватим виглядом почав збирати й складати свої речі в сумку. Коли сумка наповнилася, Віталій підійшов до дружини ззаду, щоб не зустрітися з нею поглядом, обійняв її й сказав:
— Кіро, вибач! Наше з тобою життя якесь безбарвне. А роки минають. Я все-таки хочу дітей!
— Та годі вже, досить перепилювати тирсу! Знаю, я — пустоцвіт. Бажаю вам кохання й побільше нащадків. Прощавай, Віталик!
Двері зачинилися. Кіра підійшла до вікна. Крізь фіранку побачила, як Віталик сідав у таксі. Поруч із ним сиділа Вона. Розлучниця. Поїхали…
Кіра зварила каву. Вона спробувала виправдати чоловіка в своїх очах. «Він зробив для мене все, що було в його силах. Бідолаха, як намучився. Хотів мати повноцінну сім’ю. Просто наш шлюб був побудований на піску. Я б ніколи не змогла подарувати чоловікові дитину. Чорт забирай! І все ж…»
Здавалося, щастя промайнуло остаточно й безповоротно. Кохання до чоловіка продовжувало дихати, воно було живим. Ніщо й ніхто не міг змусити його згаснути.
Згодом Кіра від спільних друзів дізналася, що Віталій став татом. Його медсестра народила дівчинку.
«Уявляю, як щасливий Віталій! Дочекався малюка. Господи, мені 27 років! Невже на мою долю в цьому світі нічого не призначено?» — журилася Кіра.
Вона вже майже змирилася зі своїм безпл..дям… Що роблять жінки в таких випадках? Правильно, наполегливо будують кар’єру.
Кіра була винятком. Вона хотіла взяти дитину з дитячого будинку. Не дали. У неї «неповноцінна сім’я».
Хотіла стати черницею. Прожила в монастирі місяць. Одного разу до неї підійшла черниця «зі стажем» і порадила:
— Дівчинко моя! Тобі ще рано сюди. Поки що живи у світі. Твоє щастя зовсім поруч!
Кіра чомусь повірила цій жінці. І серце занурилося в надію. О, всецілющий час!
…У особистому житті Кіри почали відбуватися приємні зміни. У театрі (подруга запросила) вона познайомилася з чоловіком.
Сашко, так представився незнайомець, одразу ж викликав симпатію. Хотілося розповісти йому все своє життя. Нічого не приховуючи. Адже він зрозуміє. Такого не відразу знайдеш.
Що стосується чоловіка, то він одразу закохався в Кіру. Довгих побачень не було. Навіщо зволікати? І Кіра, і Сашко вже давно були готові до сімейного життя.
Кіра, маючи сумний досвід, перед весіллям попередила Сашка про свій… недолік. Це зізнання не зупинило нареченого.
У день весілля він прошепотів на вушко своїй нареченій:
— У нас все вийде. Ось побачиш. Я вірю! У горі й у радості я з тобою, моя Кіра.
…Через сім років у Кіри й Сашка було троє дітей. Дві доньки й синочок.
Кіра сміялася:
— Сашко, може, зупинимося?
Саша закохано дивився на дружину:
— Як Бог дасть, кохана!
У цій родині оселилося безмежне щастя. Назавжди.
…Якось Кіра, гуляючи з дітьми в парку, помітила Віталія. Вони не бачилися десять років. Покликала його. Віталій не відразу впізнав свою колишню дружину. Потім посміхнувся, посвітлішав.
— Це ти, Кіра? Як ти покращала! Я так радий зустрічі! Багато чув про твою сім’ю… Молодці ви з чоловіком! Бачу, твій син дуже схожий на маму. А доньки, напевно, на тата? — дещо збентежено говорив Віталій.
— Так, у мене чудовий чоловік! Він мене кохає. А я його обожнюю. Всією душею! — з гордістю відповіла Кіра.
— А як ти, Віталик? Донька, мабуть, уже виросла, — поцікавилася колишня дружина.
— Ніякої доньки немає, Кіра, — посмішка зникла з обличчя Віталія.
— Може, поясниш? — здивувалася Кіра.
— Я винен перед тобою, Кіро! Моя друга дружина обвела мене навколо пальця. Та сама медсестра. Народила дівчинку, але не мою.
Дружина покаялася. Мовляв, хотіла батька для своєї майбутньої дитини. Біологічний батько відмовився від неї. А я кружляв поруч. Ось і потрапив у її пастку.
Коротше кажучи, ми з медсестрою розійшлися. На обмані життя не побудуєш.
Повернувся до рідного дому. Мама випитала в мене все до дрібниць. Я все розповів. Мама «пожаліла» мене і зізналася.
Виявляється, у ранньому дитинстві я перехворів на свинку, і дітей у мене не може бути. Наслідок цієї хвороби — безп.іддя. Повна стерильність. А я стільки років мучив тебе, дурень! Виходить, «пустоцвіт» — це я!
— Не переймайся, Віталік! Адже ти, як лікар, допомагаєш жінкам стати мамами, а малюкам — з’явитися на світ! Хіба цього мало? — спробувала заспокоїти колишнього чоловіка Кіра.
— Дякую за теплі слова, Кіра! Слава Богу, у мене все-таки з’явилася сім’я! У моєму відділенні молода жінка народила хлопчика. Чоловіка в неї немає й ніколи не було. А хлопчик — чудовий!
Ми з нею розговорилися. Познайомилися ближче. Її звати Оля.
Ти знаєш, Кіра, я спочатку полюбив її синочка. Що на мене тоді найшло? Досі не розумію. Рідний комочок. Такий беззахисний… Мій і все тут!
…Коротше кажучи, ми з Оленькою вирішили разом виховувати синочка. Я розповів Ользі про свої проблеми. Вона сприйняла цю ситуацію як долю.
А нещодавно ми з Оленькою повінчалися. Тепер нас троє! Розумієш? — захоплено розповідав Віталій.
— Розумію. Як ніхто інший, розумію…
