Якби ця історія не була правдивою, її потрібно було б вигадати. Тому що такі історії, якщо й трапляються, то, напевно, один раз на мільйон.
Це сталося з моєю подругою, і після цього я зрозуміла, що, хоч я знаю її давно, насправді не знаю її зовсім.
Ми були знайомі з університету — я і Ольга. Навчалися разом на істфаці. Я туди вступила за покликом серця, а Ольга тому, що потрібно було кудись вступати, а конкурс на місце був невеликий.
Ми подружилися відразу. Разом сиділи на лекціях, разом ходили в бібліотеку, разом по суботах бігали на дискотеки. І якщо я ходила просто потанцювати і розвіятися, то Ольга виходила на полювання. І шукала не просто хлопця, а саме чоловіка і батька майбутньої дитини.
― Ти навіть не уявляєш, як я хочу швидше стати мамою. Як я хочу дитину. Я тобі передати не можу, як я хочу швидше взяти її на руки. Мені здається, це якесь безмежне, невимовне щастя.
― Ох, Олю, ну встигнеш ще. Все життя попереду. Тобі тільки двадцять років.
― Ось саме, мені двадцять вже через три місяці. А у мене ще ні чоловіка, ні дитини!
― Усьому свій час. Встигнеш. Ти вже нагулялася? Як з’явиться сім’я ― так у тебе не буде ні свого життя, ні часу ні на що. Насолоджуйся свободою, поки вона у тебе є.
― Та навіщо мені цей час? Я хочу цей час витрачати на сім’ю, на дитину, на чоловіка. І я хочу бути молодою мамою і бабусею. Наприклад, мені сорок п’ять, а синові двадцять п’ять. Ну прекрасно ж.
Я тільки розводила руками і не сперечалася. Кожному своє, зрештою. Я про сім’ю в двадцять років не думала. Мені хотілося закінчити університет і якось влаштуватися в житті.
Про заміжжя особливо не мріяла. Тому що ніколи не користувалася популярністю у чоловіків. У школі була сірою мишкою. Завжди із заздрістю дивилася, як однокласниці легко спілкуються з хлопцями, гуляють з ними після уроків.
Особливо нещасною я відчувала себе на всяких шкільних вечорах, коли всіх дівчат запрошували танцювати, а я залишалася стояти одна, як неприкаяна. Не можу сказати, що я була некрасива. Але чомусь не клеїлося у мене і все тут.
Тому, вступивши до університету, я твердо вирішила, що буду будувати кар’єру і розраховувати в цьому житті тільки на себе.
Про дітей теж не думала: як буде ― так і буде. З Ольгою я ходила на дискотеки просто за компанію і ще раз переконатися, що чоловікам я не подобаюся, і на особистому фронті у мене глухо і безнадійно.
А Ольці щастило. Її раз у раз запрошували танцювати, проводжали додому, просили дати «телефончик». Вона була красуня, тому не дивно. Оля перебирала, вибирала і досить швидко знайшла.
Вони познайомилися з Олегом в автобусі. Не на дискотеці, куди вона ходила на полювання ― а в автобусі. Їхали в один універ.
Виявилося, що вчилися вони в одній будівлі, тільки на різних факультетах і курсах (він був старший на два роки), але ніколи не зустрічалися. А тут зустрілися і відразу закохалися. Таке банальне, кіношне і неможливе в реальному житті кохання з першого погляду.
― Між нами пробігла іскра. Я навіть не знала, що таке буває. А тут раптом відчула, ― розповідала мені Оля про їхню першу зустріч з Олегом.
― Здорово, рада за тебе. Хороший хлопець?
― Дуже! Я вас познайомлю.
Так, дійсно, Олег виявився хорошим і надійним хлопцем. Він закоханими очима дивився на Олю, завжди міцно стискав її руку і говорив, що нікому і ніколи не віддасть.
Оля відповідала взаємністю і теж обіцяла кохати тільки його до кінця життя. Вони були прекрасною парою, і це, безперечно, було справжнє кохання.
Я не здивувалася. Напевно, мені хотілося того ж, бо набридло бути самотньою, але як і раніше не щастило з чоловіками, і я як і раніше займалася навчанням і роботою.
― Слухай, у мене новина, ― ми з Олею стояли в черзі в їдальні. ― Вгадаєш яка?
― Олег тобі зробив пропозицію?
― Звідки ти знаєш? Так, зробив!
― Я не знаю. Просто здогадалася. Вітаю. Дуже рада за вас.
― Дякую. Я просто щаслива.
― А чому так поспішно. Ти не…?
― Ні. Ну чому ж поспішно? Ми вже рік разом.
― Можна було б закінчити університет і потім спокійно займатися сім’єю.
― Та ну його, цей університет. Ще через нього чекати півтора року. Не хочу. Хочу бути заміжньою жінкою, мамою і просто щасливою.
― А якщо зараз,дізнаєшься ,що чекаєш на дитину ― закінчити університет не встигнеш.
― Ну і що? Візьму академічну відпустку, піду на заочне відділення. Олег вже працює. Це обов’язок чоловіка ― забезпечувати сім’ю. А раз він майже вже офіційно чоловік ― ось нехай і думає. А я буду з малюком сидіти. Ти ж знаєш, як я про це мрію.
― Звичайно, знаю. Але коли дитина підросте, тобі ж потрібно буде виходити на роботу. У будь-якому випадку, важко жити на одну зарплату. Звичайно, якщо чоловік ― мільйонер, то можна не працювати. Але якщо ні ― важко буде, якщо в сім’ї заробляє тільки один.
― Ось коли прийде час про це подумати ― я подумаю. Ти вічно зі своїм песимізмом. Тільки б настрій зіпсувати. Я виходжу заміж, і я щаслива. І скоро у мене буде справжня сім’я: чоловік, дитина. Не псуй мені настрій.
Хочеш розсмішити Бога ― розкажи йому про свої плани.
Оля вийшла заміж, у них було гарне весілля. Вони відразу переїхали в квартиру, яку Олі залишила бабуся. Олег почав працювати, став заробляти. Але ось з дитиною не виходило. Спочатку чекали, потім ходили по лікарях, здавали мільйон аналізів ― і нічого.
Оля після університету влаштувалася працювати в школу вчителем історії, але надовго її не вистачило.
Вона все чекала, що піде в декрет. Але не вийшло. А коли почалися проблеми і походи по лікарях, вона звільнилася і цілком зайнялася аналізами і жіночим здоров’ям.
Олег добре заробляв, і цих грошей цілком вистачало, щоб жити і проходити недешеві медичні дослідження. А ще він оплачував дружині хорошого психолога, санаторії, всілякі курси голковколювання і багато чого ще.
Оля ходила по лікарях, займалася з психологом, замовляла дорогі вітаміни, але ― не виходило. Вона часто приїжджала до мене після чергової консультації у нового лікаря, виснажена, зла.
― Втомилася вже. Не можу. Чому не виходить? Ну, чому?
― Ну, може, не час. Ви ж обоє здорові. Значить, вийде.
Я, чесно, не знала, що сказати і як підтримати.
― Ти знаєш, в такій ситуації психологи радять відпустити і переключитися на щось. Може, тобі потрібно так зробити? Роботу знайти, якесь хобі придумати. Не знаю. На танці записатися або на майстер-класи з живопису.
― Та я не можу більше ні про що думати. І яка робота? З дітьми в школі? Ні, не хочу. Там стільки здоров’я потрібно.
― Ну я ж працюю і нормально. Мені подобається. Мене, до речі, завучем з виховної роботи зробили.
― Ти так і до директора скоро дослужишся. Завжди мене вражали твоя наполегливість і внутрішній стрижень. Йдеш напролом, і ніщо тебе не лякає.
― Я просто роблю свою роботу, і мені це подобається.
― Заздрю. Мені б твоя наполегливість.
― Я думаю, що у тебе її більше в досягненні твоєї заповітної мети. Мені б таку завзятість і силу в роботі ― я б уже міністром стала.
― Та який з цього сенс? Результату нуль. Хоча… Є у мене ще один варіант. Я знайшла хорошого лікаря в Києві. Потрібно, щоб Олег наступного тижня взяв відпустку на пару днів. Ми поїдемо на консультацію.
― Олег у тебе золотий. Так підтримує тебе і завжди готовий ходити по лікарях. Я знаю, чоловіки бояться здавати кров, ходити до лікарів. Їм це ще важче дається, ніж нам.
― Так це від людини залежить. Ми ж обоє хочемо дитину і разом проходимо цей шлях. Важко, звичайно, Олег теж втомився. Але ми повинні дійти до кінця. Він теж мріє стати батьком.
― Так, розумію. Непросто, але головне, що разом. Ти була права тоді: справжнє кохання все-таки може бути з першого погляду.
― Так, я не помилилася в Олегові. Він, до речі, бере в останні місяці більше роботи, щоб заробити більше. Допізна в офісі, іноді навіть там ночує. Уявляєш? Диванчик собі туди поставив. На вихідні теж в офіс мотається часто.
― Хм-м. Ну так, багато у нього роботи. А вдома не може працювати?
― Ні, каже, що вся інформація для нового проекту тільки на робочому комп’ютері. Ніякі документи на флешці виносити не можна. Тому тільки в офісі.
Я промовчала. А що тут скажеш? Чоловікові потрібно заробляти і утримувати сім’ю.
Але потім виявилося, що утримував він не одну сім’ю.
Я пам’ятаю події тієї ночі в найдрібніших подробицях. Оля мені зателефонувала на початку третьої ночі. Ридала в трубку, кричала, намагалася щось пояснити.
Я тільки зрозуміла, що вона в лікарні в гінекології. А Олег в реанімації в іншій лікарні. Виявилося, що у Олі був ранній термін, вона була вдома одна. Увечері їй стало зле, вона викликала швидку, і її екстрено відвезли.
Дитину зберегти не вдалося. Оля в істериці намагалася додзвонитися до Олега, телефон був вимкнений. А потім він їй, нарешті, відповів і помчав до лікарні.
Але так поспішав, що проскочив на червоне і потрапив в аварію. Він перебував у реанімації, лікарі робили прогнози з обережністю. Все було страшно.
Олег не вижив. Через п’ять днів він пішов засвіти. Оля повернулася додому і почала підготовку до похорону.
Всі ці дні я була поруч з нею. Я не знала, що сказати. Я просто робила все, що потрібно, і підтримувала. І після похорону я була поруч. На кілька днів переїхала жити до неї ― в школі були канікули.
Готувала, годувала, майже силоміць. Змушувала пити воду. Оля просто лежала на дивані і ні на що не реагувала.
― Олю, ну треба жити далі…
― Навіщо? Я втратила дитину і чоловіка одночасно. Навіщо мені жити далі?
― Я розумію, це боляче. Але лежати ось так і ховати себе заживо теж не можна. Може, за місто з’їздимо? Літо ж, погода хороша.
― Не хочу я нікуди. Не чіпай мене. Тобі цього не зрозуміти, як мені зараз. Дякую за все. Але не чіпай мене, будь ласка.
Коли вона так говорила, я йшла до вітальні, в якій тимчасово оселилася, і дивилася телевізор. Я добряче втомилася за ці дні, але кинути подругу не могла. І допомогти не могла.
Я розуміла, що має пройти час. Та й, звичайно, їй потрібна була професійна допомога. Психолог, психіатр. Але як змусити піти на прийом? Вона не виходила з дому, не відповідала на телефонні дзвінки і ходила в душ тільки тому, що я їй про це нагадувала.
Я перемикала канали і розмірковувала, що можна було зробити. У двері подзвонили. Поглянула на годинник — дев’ята вечора. Запізно для гостей.
— Олю, ти чекаєш на когось? — крикнула я.
Вона мені не відповіла. Я відчинила двері — на порозі стояла молода жінка і тримала за руку дівчинку років трьох.
— Добрий день. Ви Ольга?
— Ні. А ви хто?
― Вона вдома? Мені потрібно поговорити.
― Вона погано почувається. Їй зараз не до гостей. Я передам, скажіть, що потрібно.
― Поговорити! Ви так і будете мене з дитиною тримати на порозі?
― Звичайно, буду. Я вас вперше бачу. Що вам потрібно? Ольга втратила чоловіка, їй зараз важко з кимось спілкуватися.
― Я знаю! Мені теж важко через те, що не стало Олега.
― Проходьте, ― Оля вийшла зі своєї кімнати.
― Ви Ольга? ― жінка зайшла в передпокій. ― Є розмова.
― Слухаю.
― Не буду ходити навкруги. Я Наталя, а це Соня ― дочка Олега.
Оля мовчки дивилася на дівчинку.
― Ми давно з ним зустрічалися, і це його дитина.
Оля продовжувала мовчати. І тільки потім сказала:
― Так, у неї очі Олега. Що далі?
Я розуміла, що Оля емоційно виснажена і спустошена, але для мене було дивно, що вона не влаштувала істерику, не почала лаятися і кричати, що Олег зрадник. Вона просто мовчала і дивилася на дитину.
― Мені потрібні гроші. Олег утримував нас. Я не працюю, а доньку мені потрібно чимось годувати. І за квартиру платити. Ви ж не хочете, щоб дитина вашого чоловіка голодувала?
― Олега більше немає.
― Він вам не залишив грошей?
― Наталю, я думаю, що він не планував таке, тому грошей і не залишив, ― я, нарешті, вирішила втрутитися.
Вони обидві втупилися на мене.
― У вас є докази, що це дочка Олега? Олю, а якщо вона аферистка? Якщо вона бреше?
― У дівчинки його очі. Вона його вилита копія. Зачекайте, я дам вам грошей.
Оля пішла в кімнату і повернулася звідти з тонким пакунком купюр.
― Ось, це все, що я можу дати.
― Тут замало.
― Це все поки що.
― Ми ще прийдемо. До побачення.
І вони пішли. Коли двері зачинилися, Оля сповзла по стіні і розридалася.
― У нього була друга сім’я… У нього була дитина… У нього було інше життя. Ти розумієш? Господи, як таке може бути…
Я її заспокоювала і намагалася закликати до здорового глузду.
― Олю, та може це неправда! Ти ж вперше бачиш цю Наталю, цю дівчинку. Ти не можеш ось так за одну секунду визначити, що це його дитина. Ну прокинься. Ти їй ще гроші віддала… Вона тепер так до тебе і буде ходити.
― Ти уявляєш, як він хотів дитину, що зв’язався з нею…
― Олю, може, він і не хотів. А просто так вийшло.
― А дівчинка хороша. Ти бачила?
― Дівчинка як дівчинка. Я не розглядала. Олю, схаменися. Це може бути обман. Вона буде тягнути з тебе гроші.
Оля плакала і не чула мене. Я прожила з нею ще кілька днів і намагалася достукатися. Марно.
Потім я поїхала додому, але продовжувала дзвонити, кликала на каву, а одного разу заїхала до неї. Оля була не одна. З Сонею. Дочкою Олега. Оля варила суп, а дівчинка сиділа за столом і малювала.
― Олю, чому вона тут?
― Наталя залишила її сьогодні у мене. У неї якісь справи. Я з радістю погодилася посидіти.
― І часто вона у тебе буває?
― Іноді приходить в гості. Це дитина Олега, як я можу їй відмовити?
― Ти впевнена, що це його дитина? Ти робила тест?
― Не робила. Але я впевнена. Не починай, будь ласка.
Загалом, Соня все частіше залишалася у Олі. Та готувала її улюблене печиво, купувала їй іграшки, читала книжки. Наталя без проблем залишала дитину з Олею і не бачила в цьому нічого страшного.
― Олю, Наталя взагалі не займається нею. Тебе це не дивує?
― Я завжди рада побути з Сонечкою. Вона просто чудова. Наталя влаштувалася на роботу і не хоче віддавати її в садок. Я погодилася з нею сидіти.
― А на що ти будеш жити? Ти не збираєшся працювати?
― Олег залишив заощадження. Цього поки що вистачить.
― Олю, прокинься. Це зовсім чужа дитина. Як ти можеш сидіти з чужою дитиною?
― Це дитина Олега. Це не чужа дитина.
― Ця Наталя користується тобою. Користується твоєю добротою, твоєю слабкістю. Вона знає, як ти хотіла дитину.
― Замовкни. Досить. Я не хочу цього чути.
― Але це правда. Це її дитина і Олега.
― Якщо ти думаєш, що всі навколо хочуть чути цю дурну правду, то ні. Не хочуть! Замовкни! Не втручайся! Я не хочу тебе більше чути. Олег пішов, але залишилася Соня. Це його останній подарунок мені.
На цьому наша розмова закінчилася. Я дзвонила кілька разів, але Оля не відповіла і не передзвонила. Я зрозуміла, що не варто більше її чіпати. Людина вибрала свою правду і створила ту реальність, в якій їй зараз зручно і безпечно.
Я всією душею хотіла врятувати подругу, хотіла, щоб вона не зробила помилку, але не вийшло.
Я зустріла її в парку майже через рік. З Сонею. Дівчинка підросла і стала ще більше схожа на Олега.
― Привіт, ― посміхнулася мені Оля. ― Соня, привітайся.
Дівчинка кивнула.
― Привіт. Давно не бачилися. Ти з Сонею.
― Так, я з Сонею. Тепер, напевно, назавжди.
― Чому?
― Наталя хвора. Вона проходить лікування. Прогнози так собі. І Соня зі мною.
― А далі?
― А далі я спробую оформити опікунство і не дозволити їй потрапити в дитбудинок. Я розбираюся з цим питанням і зроблю все, щоб вона залишилася зі мною.
― Ось значить як… Я зрозуміла. Тобі потрібна якась допомога?
― Просто будь поруч і не зникай. Для мене це важливо.
― Я буду. Я обов’язково буду.
― Мамо, ну ходімо вже, ― Соня смикнула Олю за руку.
Я з подивом подивилася на дівчинку, потім на подругу. Та посміхнулася.
― Я подзвоню. Вибач, ми поспішаємо. Давай я ввечері зателефоную? Сонечка, ходімо.
І вони поспішили.
А я взяла собі каву, сіла на лавку і замислилася. Яка дивна річ життя! І ще складніше, ніж мені здавалося. Ось завжди думаєш, що це чорне, а воно потім виявляється білим.
Думаєш, що ось це точно правильно, а воно ні, спірно, неправильно. І чорт його знає, як треба жити. Напевно, не за правилами, а за серцем. Може, так легше?
Спеціально для сайту Stories
