Ірина постійно думала про колишнього чоловіка. Навіть дивно… Колишній. Ну, як це так? Двоє дітей, п’ятнадцять років разом, а він викинув усе це, наче непотрібну річ. Ні, напевно, скаржитися нерозумно. Вона жива-здорова, діти поруч, батьки допомагають, навіть смішно сказати, що свекри та Інна — сестра чоловіка — поки що на її боці.
— Цей дурень Колька, мій братик, навіть не уявляє, у що вляпався! — шипіла Інна. — Мати з батьком у шоці від цієї…
«Цією» Інна називала наречену брата. В принципі, Іра чудово розуміла і Інну, і свекруху. Молода дівчина з серії «І весь світ у моїх ногах», яка приїхала з сусідньої країни й вирішила пробитися в життя найпростішим і найдоступнішим способом, навряд чи буде хорошою дружиною. Не для того приїхала…
— Та що мені з того? — бурмотіла вона. Іра сама себе лякала — сил не було ні на що. Вона приходила з роботи й падала на диван.
— Мамо, давай ти щось поїси, га? Мамо! Ми з Анькою макарони зварили! — тягнув її син. Синові тринадцять, доньці одинадцять, а вони так стараються…
«Вставай, ти, нещасна колода! — лаяла себе Іра. — У них весь світ зруйнувався, батько пішов, не з’являється, заявив, що всіх щасливими він зробити не може. У них теж біда, а вони тобі готують, стараються! Вставай і йди!»
Ні, вона й вставала, й ішла, й вдавала, що бадьора, але вночі ледь не вила, відчуваючи себе викинутою, непотрібною річчю.
Намети фермерського ярмарку мали розібрати давно, але чомусь про них забули, і в них оселилася кішка. Звичайна гладкошерста кішка, біла з сірим, тільки вагі.на. Іра пробігала повз неї двічі на день — дорогою на роботу і з роботи. Кішку бачила, звісно. І одразу ж, як заучений до автоматизму урок, у голові пролунав голос чоловіка:
— Іра, ти що, як маленька! Усіх не врятуєш! Залиш це й іди додому!
Він був такий упевнений у собі й так зневажливо оглядав кота чи собаку, яких Іра, немов маленька дівчинка, мріяла привести додому.
– Або я, або це! – говорив він.
Ну, звичайно, вона обирала коханого чоловіка, відводила погляд і тремтіла поруч, повторюючи про себе, наче заведена:
– Не врятуєш усіх! Не врятуєш усіх! Така в них доля!
Коли вона того дня поверталася з роботи, вже на виході з метро відчула запах гару. Зморщилася, а потім, пройшовши трохи далі, побачила, що згоріли ті самі намети. Кішка, перелякана, розгублена кішка, сиділа неподалік на мокрому газоні. Їй уже довелося стільки втратити — дім, господарів, відчуття безпеки, — що втрата цього ненадійного, але останнього притулку, спрацювала немов заморозка.
Навіть на відчай сил уже не вистачало. Кішка просто лягла на бордюр і лежала так…
— Ой, бідолаха ти, бідолаха… — промовляла поруч якась старенька, розгортаючи пакетик із котлетою. — Ось, поїж хоча б.
Іра, як завжди, відвела погляд і пробігла повз, лише звернувши увагу на те, що кішка їй щось нагадала.
Всіх не врятувати! Всіх не врятувати! Дивися, скільки людей обертається до неї, а бабуся годує. Напевно, зараз хтось зглянеться і забере.
Якби думки натовпу людей на якусь певну тему можна було почути, то Іра розрізнила б нечітке багатоголосе бурмотіння тієї самої фрази: «Всіх не врятувати!»
Вечір минув, як завжди. Діти, які тривожно дивилися їй в очі, дзвінок від батьків, дзвінок від зовиці з черговим переліком проступків «цієї»:
— Ти уявляєш? Дзвонить мені й каже, що ми з батьками маємо виділити їм кімнату! Та з якого дива? Батьки дали братові гроші. Ти ж знаєш!
— Знаю, — автоматично погодилася Іра. На гроші, подаровані на весілля, Коля купив дачу. Він обожнював риболовлю і придбав будинок біля річки, обожнював їздити туди з друзями, але сім’ю брав із собою буквально кілька разів. Іра з дітьми зазвичай проводила відпустку на дачі у своїх батьків.
— Ірааа! Ти мене чуєш, так? — занепокоїлася Інна.
— Чую! — покірно зізналася Ірина.
— А що я щойно сказала?
— Що дача Колі. Та я пам’ятаю… — їй не хотілося говорити про дачу, зовсім не було сил.
— То ти її ділити не будеш? — хвилювалася Інна. Ні, зрозуміло, чому вона хвилювалася..
— Мої батьки хочуть з тобою поговорити.
Ірі довелося вислухати й свекруху, й свекра: — Ірочко, ну ти ж розумієш, правда? Ми виділили Колі його частку грошима, щоб він взяв іпотеку. А у тебе своя квартира, і він купив дачу. Але дача-то виходить його. Ти ж розумієш? Це ж чесно! Він же не намагається претендувати на твою квартиру.
Це була чиста правда! Квартира дісталася Ірі від двоюрідної бабусі, вона отримала її давно, ще до того, як познайомилася з Колею, і чоловік навіть не заїкнувся про поділ, хоча все інше збирався ділити чесно.
Іра не дуже прислухалася. Він йшов, діловито збираючи речі, розповідаючи їй, що вона має його зрозуміти, що в нього тепер нове життя, а в цьому, старому житті, треба все розділити.
Він постійно повторював, що ніяк, ніяк не може зробити всіх щасливими! А вона лише кивала, розуміючи, що життя скінчилося, і як бути далі, вона не знає. Адже в їхньому житті все вирішував Коля!
— Іро, я тебе дуже прошу! Скажи йому, що не претендуєш на дачу. Нехай він її продає й бере іпотеку! — хвилювалася свекруха.
— Добре, як скажете, — погодилася Іра. Їй було простіше погодитися, ніж сперечатися. Мабуть, спрацював якийсь душевний запобіжник, що намагався зберегти хоча б той мінімум сил, який необхідний для виживання.
Що зараз та дача… набагато важливіше втриматися, нехай навіть на самому краю.
Наступні три дні вона бачила ту кішку і вранці, і ввечері. Прибиральники гнали її з газону, піти кудись, ще у неї, мабуть, вже не було сил, і кішка сиділа на верхній сходинці спуску до підземного переходу, притиснувшись до кам’яної стінки.
Вона не бігала за ногами, нічого не просила, не нявкала. Просто сиділа, згорнувшись, щоб стати якомога меншою й непомітнішою.
— Та немає ж сил на неї дивитися! Ну, невже ніхто не може її забрати! — сердито думала Іра, піднімаючись сходами й уже звично відводячи погляд. Її ззаду штовхнула якась огрядна тітонька, і Іра спіткнулася, вхопившись рукою за поручень прямо над кішкою, мимоволі поглянувши прямо в змучену мордочку.
– Та штовхни вже її! — обурилася тітонька. — Що це взагалі таке! Київ, чорт забирай, а тут якісь кішки проходу не дають, давно треба було викликати ловців! Чого ж вони чекають! Ганьба! Чого стоїш, заціпеніла? Штовхни й іди! Або дай, я штовхну!
Кішка дивилася Ірі прямо в обличчя величезними зеленими очима й намагалася стиснутися ще більше, щоб бути зовсім-зовсім непомітною, але чималий живіт вже ніяк не дозволяв цього зробити.
— Усіх не врятувати… — зашуміло у вухах впевненим голосом чоловіка. І тут Іра зрозуміла, що їй нагадує ця фраза і ця кішка. «Усіх не врятувати», а значить, і немає сенсу намагатися хоч комусь допомогти! І як логічне продовження: «Я не можу зробити всіх щасливими», а значить, вже й не
треба намагатися стримувати свої бажання, можна йти по життю іншої людини, нехай навіть власних дітей.
Йти без страху й докорів. Справді, які тут діти, якщо вони стали заважати жити так, як йому хочеться?
— Та пішов ти! — раптом розлютилася Іра, злякавшись гладких, холодних, слизьких і самовпевнених слів чоловіка. – А кішка ж така сама, як я! Вона теж перестала бути потрібна, разом із її дітьми, ось і опинилася викинута з того життя, яке в неї було. Я так само намагаюся забитися в куток і лежати тихо, тільки сил немає піти подалі!
Іра й сама не очікувала, що замість того, щоб переступити через бездомну, брудну й, можливо, хвору тварину та дати змогу підійти до неї гучній тітці, вона раптом нахилиться й підбере кішку!
Так, ось прямо нахилиться і так впевнено підхопить незнайому бездомну, ваг.тну, брудну і що там ще за списком кішку з кам’яних сходинок.
– Ось так і треба! Тільки краще б ногою! Навіщо бруднитися. Кидай її подалі! — почула Іра подальші вказівки. Її так роздратувало, що вона, перехопивши кішку зручніше та відійшовши від сходів за кам’яну огорожу входу в метро, взяла й… засунула її собі за пазуху, у тепле місце під курткою.
– Сиди й мовчи! – суворо попередила вона кішку. – А то всі, кому не лінь, взялися командувати!
Вона обернулася до тітки, яка щось висловлювала, і дуже коректно, ввічливо та холодно порадила їй заткнутися й по.ити себе! Мабуть, це було сказано від душі, бо тітка миттєво замовкла.
Поки вона дійшла додому, трохи охолола, і тут же вилаяла себе всілякими нехорошими словами!
Ну, що мені найбільше потрібно? Куди я полізла? Мало мені проблем? У мене ж діти! А раптом у неї лишай? Або глисти… Або вона взагалі скажена? – Іра обережно поглянула на блідий ніс і заплющені очі кішки. – Що це з нею? Спить, чи що?
Ні, кішка не спала. Просто так втомилася, що це несподіване тепло її зовсім розморило.
— Що мені зараз Коля скаже… — машинально подумала Іра, все-таки важко відразу забути п’ятнадцять років життя, і тут же застукало в скронях: — Та нічого не скаже! Він втік до своєї Галі! А раз так, то мені плювати на те, що він там міг би висловити!
Вона плакала щоразу, коли про це згадувала, а ось зараз раптом замислилася:
— А що, власне, сталося? Розлучення? Так, дуже боляче й важко! Дуже! Але це, чорт забирай, зовсім не кінець світу. Я й діти живі-здорові. Батьки теж. Квартира є, моя власна. Заробляю я цілком нормально, аліменти він платитиме, нікуди не дінеться.
Це з практичної точки зору. А з емоційної — все, звісно, жахливо, але ось у мене за пазухою сидить кішка, якій з цієї точки зору від відчаю взагалі треба б пом.рти!
І, очевидно, так би й сталося, якби Коля не втік до своєї Галі. А зараз я візьму й зроблю те, про що мріяла всі ці роки — візьму й заведу собі кішку! А!— осяяло її, — я ж її вже завела. І навіть, здається, не одну! Ця думка настільки підняла Ірі настрій, що, коли вона відчинила двері, діти злякано витріщилися на неї.
— А чого ви, як два зайчики, завмерли? — весело запитала вона.
— Мамо? З тобою все гаразд? — обережно запитав син. Він так звик до безнадійно втомленого вигляду мами, до її сліз, які вона намагалася приховати, що її несподівана посмішка його збентежила.
— Костику, Анно, не лякайтеся так. Я просто підібрала кішку!
Через годину вимита, висушена, нагодована й розгладжена до стану повного блаженства кішка спала в картонній коробці на кухні. Діти сиділи на підлозі поруч, щасливо посміхаючись одне одному й шепотом міркуючи, скільки у їхньої кішки може бути кошенят і якими вони будуть. А Іра, з нагоди свята в їхньому домі, швиденько готувала відповідну вечерю.
— Мамо, а що за свято? — тихо запитав Костик.
— Як це що за свято? У нашій родині почалася нова епоха! Наша родина завела кішку.
— І не просто кішку, а ще й з родиною! — хихикнула Анна.
— Точно. Об’єднання двох сімей треба відсвяткувати! Заодно й вирішити, як ми назвемо нашу кішку.
Вони вирішували це до пізньої ночі, час від часу поглядаючи в коробку, де кам’яним сном смер.ельно втомленої істоти спала їхня кішка, і зупинилися на імені Бася.
— І зрозуміло, і приємно! — підсумував Костик.
Пізно вночі, коли діти вже давно спали, Іра, яка, немов за розкладом, щоночі плакала від туги, а останнім часом ще й страждала від безсоння, раптом побачила, що над краєм ліжка з’явилися два гострі вуха.
– Кіс? Кіс-кіс? Ти до мене прийшла? – здивувалася Іра. Їй здавалося, що кішка спатиме без пробудження щонайменше тиждень.
— Звичайно, прийшла. Адже тобі погано. Мені вже добре, а тобі ще ні. Це неправильно! — Бася з деяким зусиллям піднялася вгору, підійшла до Іри, яка зовсім загубилася на двоспальному ліжку, і вмостилася біля неї під боком.
– Фрррр, скільки тут самотності, — вона понюхала повітря. — І ще й безсоння… Що? Тебе кинули? Мене теж! Тільки ти мене взяла і врятувала, а тепер я тебе врятую. Ніхто краще за котів не проганяє самотність. Вона нас не терпить. Такий закон! А безсоння ми зараз переконаємо, — вона поворухнулася, зручніше вмостившись на ліжку, засунула животик у затишну складку ковдри й замурчала, притулившись до Іри.
Бася дивилася, як заплющуються очі її господині. Справжньої господині — вона це відразу зрозуміла, щойно побачила її погляд. Кішка з усіх сил чекала на неї весь цей час! Правда, вже побоювалася, що не дочекається. Життя залишалося дедалі менше й менше, немов її відносила геть юрба людей, які бурмотіли: «Усіх не врятувати».
Бася чудово це чула і страшенно боялася цих слів. Зате тепер можна вже нічого не боятися! Вона вдома. Тут ніхто не скривдить ані її, ані кошенят, які незабаром захочуть побачити світ.
Сім’я Ірини ще більше поповнилася вже наступної ночі. Бася народила котика й кішечку.
— Мамо, я тебе дуже прошу! Давай залишимо котика? Ну, будь ласка! — нив Костик. Він не зводив очей з рудого товстенького котика, який зачаровано смоктав молоко.
— Ні. Мамочко, не слухай його! Давай залишимо маленьку кішечку, — ледь не заплакала Анна, якій сподобалася чорна, як вугілля, крихітка.
Іра поглянула на щасливу Басю й посміхнулася.
— А давайте! — вона могла б присягнутися, що кішка посміхнулася їй у відповідь! Наче була абсолютно впевнена у своїй господині.
— То кого? — здивувалися діти.
— Залишимо всіх! І кішку, і кошенят! Вони й так достатньо натерпілися без нас, — сміливо вирішила Іра й одразу зрозуміла, що вирішила правильно.
Бувають такі моменти, коли від прийнятого рішення на душі стає тепліше, а холодний панцир, що заважав дихати, зваливається й безсило кришиться під ногами. Саме так вона й почувалася.
– А ми достатньо натерпілися без них! — подумала вона, дивлячись на щасливих дітей.
— Хто б знав, що для того, щоб не вити ночами, не ридати й не піддаватися відчаю, потрібна всього-на-всього одна кішка й два кошенята! Вона дивилася на повну коробку щастя і весь час згадувала слова чоловіка…
– Так, неможливо врятувати всіх! Але якщо врятувати хоч одного, то тих, кого не врятували, стане менше, а щасливих — більше. Тільки не одного, а двох… Це добре не тільки для врятованого! Для тебе це, виходить, теж щастя!
Батьки Ірини, які приїхали на вихідні провідати дочку та онуків, були вражені, побачивши усміхнену Ірину.
— Він повернувся? — обережно уточнила її мама.
— Хто?
— Ну, Коля? Він усе усвідомив, так? Усвідомив і вирішив повернутися?
— Поняття не маю. — Їй якось стало байдуже, що там усвідомлює її колишній чоловік.
— Ааа… А чому ж ти така… Радісна?
— Мамо, я завела трьох котів, і нам добре!
– Якби я знала, що тобі для щастя потрібні кішки, я б тобі десяток принесла! — розплакалася від полегшення її мама, яка останнім часом дуже боялася за доньку, що зовсім загубилася у своєму горі.
– Ну, показуй свої таблетки від депресії! — Батько Ірини любив котів, тож теж підтримав доньку. — Ой, які милі! А що це він робить? Неймовірно, така крихітка, а вже позіхає! — розчулювався він, дивлячись на коробку з «таблетками від депресії».
Вночі Іра сиділа на кухні з Басею. Господиня гріла долоні об чашку з чаєм і весь час думала про те, що ми не можемо врятувати чи ощасливити всіх, та й не треба, це не під силу нам. Але зробити те, що можеш, — це ж не так складно, та й не страшно.
— Здавалося б… Всього-то одна кішка, а який скарб, тепло і радість!
І Анна вночі не прокидається від кошмарів, і Костик перестав виглядати, як заведена до межі пружина, а про мене й говорити-то нема чого! Немов відрубало всі сльози й трагедії, які я собі влаштовувала останнім часом. Так, буває всяке, було й минуло…
Ти, живи тепер сам, як можеш, нікому не допомагай, нікого не роби щасливим, раз вже тобі так краще, та й зручніше. Бог з тобою! Дякую, що був, і вчасно пішов! Вчасно! — останнє слово вона вимовила вголос. — Звісно, вчасно, інакше я б не встигла зрозуміти, кого мені треба було врятувати!
