У нашому під’їзді прямо над нами жив Володька. Його сім’я вважалася неблагополучною; батьки вживали, а коли грошей на пляшку не вистачало, батько зганяв злість на дружині та синові. Володька часто приходив до школи з синцями.
-Олексій, мене турбує твоє спілкування з цим хлопчиком ,— мама кивнула на стелю.
-Так, дійсно… — зітхнув батько, — що з нього вийде з такими батьками…
-А допомогти ми йому можемо, га, мамо? — запитав я.
Мама обійняла мене за плечі:
— Чим же ми йому допоможемо…
На десятиріччя батьки подарували мені шахи. У складному дерев’яному коробі лежали витончені фігурки, покриті лаком. Батько показав, як вони ходять, пояснив суть гри і вручив книгу.
Найчастіше я розбирав вправи у дворі на лавці.
-Що це за гра у тебе така, мене навчити можеш? — я обернувся, за моєю спиною стояв Володя.
Я розповів йому все, що знав про шахи, а потім ми грали з ним до пізнього вечора.
Вранці він знову чекав на мене на лавці; його обличчя і руки були в синцях і саднах.
Все літо ми з Володимиром би.ися на рівних.
-А у мене сьогодні день народження, — сказав Володя, — тільки мені ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову будуть гульбанити, — він зітхнув і кивнув у бік своїх вікон, — і тато знову почне лаятися.
-Це тобі, — я простягнув Володі книгу з шаховими етюдами, — з ними можна грати без дошки — в голові, і я вітаю
тебе з днем народження.
Від несподіванки Володимир змахнув рукою і збив з перенісся простенькі пластмасові окуляри зі зламаною, але акуратно замотаною синьою ізоляційною стрічкою дужкою, шмигнув носом, лякливо озирнувся на свої вікна і його вологі очі з довгими густими віями наповнилися сльозами.
Він схлипнув, немов збирався заплакати, нахилився, підняв з трави окуляри, потер скло кінчиком сорочки і тремтячою рукою надів їх на ніс, а потім зі збентеженою посмішкою на обличчі прошепотів: ” Мати василева”, і сховав книгу за пазуху.
Потім він ще довго сидів на лавці і з тугою дивився на голі вікна своєї квартири, чекаючи, коли в них згасне лампочка, немов голова змії, що звисає зі стелі на довгому тонкому дроті.
Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка і поліцейська, а сувора тітка в темному костюмі — мама назвала її соцпрацівником — кудись вела переляканого Володю за руку; за плечима у нього був худий рюкзак, а іншою рукою він притискав до грудей книгу.
Тато сказав, що батьки Володимира отруїлися…
Я закінчував школу, мав розряд з шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одному з змагань я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри.
Довготелесий хлопець в окулярах ходив уздовж столів з шаховими дошками і швидко пересував фігури. Біля одного з них він ненадовго замислився, акуратно, за обидві дужки зняв окуляри з круглими скельцями, примружив короткозорі очі з пухнастими, як у панянки, віями, потер рукою перенісся, потім посміхнувся і, сказавши — «Ой лишенько» — поклав фігуру короля на бік, подякував супернику за гру, потиснув йому руку і перейшов до сусіднього столика.
У ньому я впізнав Володю.
Ми обійнялися і він розповів мені про своє життя.
– Знаєш, того дня, коли я побачив тебе з шахами, батьки збиралися «на справу» — грабувати кіоск, а я повинен був стояти на сторожі, але загрався і запізнився.
Батько тоді сильно поб.в мене. Я його досі ненавиджу.
Мене тоді відправили в дитбудинок; там всі називали мене Мауглі — старші часто ображали, але я тільки гарчав і кусався, а потім розмовляти перестав.
Мене психіатру показували, лікувати намагалися, потім рукою махнули та й забули. А я говорити ні з ким не хотів, мені так простіше жити було, та й який попит з німого.
У моїй голові тоді оселилися шахи. На уявній дошці я вибудовував дерев’яні фігури, і вони оживають!
Офіцери розмахували шпагами, пішаки мріяли стати королевами. Я ж був королем і від усіх чекав захисту, адже сам я міг тільки крок вперед — назад, або вбік зробити, а в разі небезпеки за турою ховався.
У реальному житті у мене і цього не було. Знаєш, Льошо, я коли я з фігурами подумки розмовляв, то про свої нещастя забував; тільки шахи і допомогли мені вижити.
Ще у мене був ворог — Сергій, зі старшокласників.
Я навіть у їдальні алюмінієву ложку поцупив і заточку з неї зробив.
Якось я у завгоспа побачив шахову дошку — простеньку, зі складеного навпіл товстого картону і пластмасові фігурки в сірій коробці з відірваними кутами; завгосп віддав її мені.
Я розставив етюд і загрався так, що про все на світі забув, і не відразу помітив, як до мене Сергій наблизився. Я заточку в кишені намацав, дихати перестав, приготувався, а він раптом питає:
-Як фігури рухаються, розповісти можеш?
Я йому жестами гру пояснювати почав, а він злиться, і зрозуміти неможе ніяк.
-Дурень ти, – каже, – недоумкуватий, нормальній людині роз’яснити зрозуміло не можеш, і гра у тебе дурна, для таких дурнів, як ти.
Розлютив він мене тоді, і за шахи прикро стало; я кулаки стиснув, насупився, плямами червоними пішов, та як закричу на нього:
– Ось ти, баран тупий, чого ж тут незрозумілого, у тебе просто мізків немає ні краплі.
Хвилину Сергій стояв у здивуванні, а по мені піт від страху тече, тремчу весь, а він раптом як зарегоче:
-Я психа ненормального від німоти вилікував, та ще й розмовляти навчив!
Потім він мене опікувати почав, — посміхнувся Володька, — але в шахи грати так і не навчився.
-Знаєш, Льоша, — Володя замовк, зняв окуляри, подихав на скло, протер їх носовою хусткою і, зіщуривши короткозорі очі, сказав — я, коли програвав супернику, завжди згадував тебе… як ти тиснув мені руку і як дякував за гру; багато чого я тоді в тебе навчився…
Спеціально для сайту Stories
