Лікарняна палата пригнічувала і дратувала. Анна закрила долонями вуха, щоб не чути нестерпний плач немовлят у сусідній палаті. Вона хотіла тільки одного — якнайшвидше втекти звідси і забути все, як страшний сон…
— Анно, дитинко, ну хоч поглянь на неї! — просила літня акушерка, тітка Ніна. — Вона ж схожа на тебе, як дві краплі води!
— Ні! Навіть не вмовляйте! Я написала відмову? Написала! Що вам ще від мене потрібно? — мало не плакала молода дівчина. — Мені нікуди її забрати! Ви розумієте, про що я говорю?!
— Тихіше! Дитину налякаєш. Як це нікуди? Ти бездомна? — примружилася акушерка. — У тебе є мама, тато?
— Так. Є старенька мати. Їй самій допомога потрібна! Я не можу з’явитися в село з дитиною. Мене люди засміють.
— Так нехай сміються на здоров’я! Веселіше буде! — посміхнулася тітка Ніна. — А якщо серйозно, то люди попліткують і забудуть, а ти будеш лікті все життя кусати! Ніколи не забудеш, що кинула таку крихітку.
Анна закрила обличчя руками і заплакала. Ніна Андріївна зрозуміла, що майже дотиснула дівчину, залишилося зовсім трохи…
— Поглянь! У неї твій носик: акуратненький, кирпатий. А очі, відразу видно, що буде блакитноока красуня, як і матуся.
— Але… у мене навіть пелюшок немає. І взагалі, на які гроші я доїду з нею додому? — почала здаватися Анна.
— Та що ти, проблему знайшла… Ми допоможемо. Гроші виділимо з фонду, і придане дівчинці зберемо. Я особисто проведу тебе на вокзал. Ну? Як доньку назвеш?
— Єва…
— Чудове ім’я! Дуже їй пасує. Візьми Євочку, погодуй, а я трохи пізніше зайду.
Тітка Ніна, затамувавши подих, простягнула матері дитину. Анна дуже обережно, невпевнено взяла дівчинку. По обличчю молодої жінки котилися сльози. Притиснувши дитину до себе, вона зрозуміла, що ніколи в житті не залишить її.
— Ну що? Вийшло? — запитав лікар. — Забере заяву?
— Вийшло! — посміхнулася акушерка, витираючи сльози.
Вже на пероні Анна ніби прокинулася від якогось страшного сну. Дівчина притискала до себе доньку, ніби боялася, що її зараз заберуть. Поруч стояла Ніна Андріївна. Жінка, як і обіцяла, проводжала Анну з дочкою.
— Дякую! Соромно згадувати, що хотіла кинути дочку, — сказала Анна.
— У тебе дійсно нелегке становище. Але важкі часи обов’язково минуть, а дочку можна було втратити на все життя…
Свого часу я зробила непоправну помилку. Досі розплачуюся, — сказала Ніна Андріївна.
— Яку помилку? — здивувалася дівчина. — Мені здавалося, що ви свята людина.
— У мене була така сама ситуація, як у тебе. Правда, не було ні матері, ні дому. Я вирішила позбутися небажаної дитини.
Лікарі відмовлялися допомагати, казали, що термін не дозволяє. Довелося звертатися за допомогою до знахарки. Вона допомогла, але з тих пір я не можу мати дітей.
— Як же так? — здивувалася Анна. — Взагалі нічого не можна було зробити?
— Ні, — похитала головою жінка. — Чоловік був хороший, але і він пішов, дізнавшись, що у нас ніколи не буде дітей…, — Ніна Андріївна заплакала, не в силах стримувати емоції.
— Мені дуже шкода вас! Ви ж все життя приймаєте діток, ви перша берете їх на руки, а своїх дітей так і не довелося тримати на руках.
— Анно, бережи Єву. І запам’ятай, якщо коли-небудь стане особливо важко, ти знаєш, де мене знайти.
Жінки обійнялися, немов рідні, близькі люди. Незабаром підійшов поїзд. Анна ще довго дивилася у вікно, махаючи на прощання акушерці.
Ніна Андріївна стояла самотньо на пероні, час від часу витираючи зрадницькі сльози.
Дорога видалася довгою і важкою. Анна підходила до рідного дому. Однією рукою тримала дочку, в іншій великий пакет з приданим, який подарували в пологовому будинку. «Як нас прийме мати? Що скаже?» — хвилювалася дівчина, не знаючи, якою буде реакція матері.
— Анно? Ти, чи що? — визирнула з-за воріт сусідка.
— Я. Тітонько Надю, мати вдома?
— Ти що, нічого не знаєш? — здивувалася жінка. — Вже півроку, як не стало твоєї матері.
Може, це й на краще, що Василина не дожила до такої ганьби! Твоя дитина? — кивнула на Євочку.
— Так. Моя! — гордо відповіла Анна.
Дівчина на ватяних ногах увійшла у двір. Їй хотілося кричати і плакати від болю і відчаю. Але на руках була дочка. Вона не могла дати волю почуттям, потрібно було думати про дитину в першу чергу.
«Нічого, донечко, нас же двоє, я не одна тепер. Ми з тобою сильні, і обов’язково впораємося!» — притискала до себе крихітку.
***
Минуло десять років. Наближалося Різдво. Анна поралася біля плити, а Єва дивилася у вікно на засніжені доріжки в саду.
— Мамочко, а чому у мене немає бабусі? Мої подружки хвалилися, що кожного Різдва ходять в гості до своїх бабусь і дідусів. Ті дарують їм гарні подарунки, і завжди чекають з нетерпінням, — сказала Єва.
— На жаль, нашої бабусі давно не стало. Вона навіть не встигла познайомитися з тобою, — сумно сказала жінка.
— А друга бабуся?
— Яка друга? — здивувалася Анна.
— Адже у всіх дітей має бути по дві бабусі, — не здавалася дівчинка.
— Друга? До речі, у нас є така бабуся! Може, поїдемо до неї в гості, пиріжків відвеземо? Вона працює в пологовому будинку, дуже добра і мила, — посміхнулася жінка, згадуючи Ніну Андріївну.
Сказано — зроблено. Наступного дня Анна з дочкою поїхали до міста. Приїхавши до пологового будинку, жінка попросила покликати акушерку, Ніну Андріївну.
— Вона вже давно не працює! — повідомила чергова. — Вийшла на пенсію, за станом здоров’я.
— Як же так? Ми приїхали, щоб побачитися. У вас же є її адреса або телефон? Можете дати нам? — просила Анна.
— Взагалі-то, це заборонено. Ви ким є для Ніни Андріївни? — суворо запитала старенька.
— Я племінниця, — збрехала Анна, розуміючи, що чужій людині не дадуть адресу. — У гостях у тітки була давно, вже забула, де вона живе. Адреса була, але загубилася десь… Прошу вас, допоможіть! — благала жінка.
— Будь ласка! Ми дуже хочемо побачити бабусю, — попросила Єва.
— Ну добре! Спробую щось зробити, — сказала жінка.
Чергова повернулася через п’ятнадцять хвилин. Простягнувши аркуш з адресою, побажала відвідувачкам всього найкращого і попросила передати привіт Ніні Андріївні.
— Дякуємо! Обов’язково передамо! — сяяла від щастя Анна.
Взявши таксі, Анна з донькою поїхали за вказаною адресою. Жінка із завмиранням серця піднімалася на третій поверх.
«Тільки б не запізнитися…» — промайнуло в голові. Двері відчинилися майже відразу. На порозі стояла Ніна Андріївна, на щастя, в повному здоров’ї.
— Добрий вечір! — посміхнулася Анна.
Старенька пильно розглядала її, намагаючись згадати, звідки знає цю молоду красиву жінку.
— Анна?! — запитала майже пошепки.
— Так! А ви практично не змінилися! — посміхнулася Анна. — Це Євочка, пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, звичайно! — засміялася Ніна Андріївна. — Що ж ми стоїмо на порозі?! Проходьте, мої дівчатка.
Через півгодини жінки сиділи за столом, розмовляючи про життя. Їм було що розповісти одна одній.
Єва гралася з кішкою на дивані, дивилася улюблені мультики.
— Анно, залишайтеся у мене. Адже я одна, та й ви з донькою самі…, — попросила старенька.
— Єву віддамо в хорошу школу, ти на роботу влаштуєшся.
— Навіть не знаю… А як же мій будинок? Шкода його кидати. Може, до нас поїдемо? Заведемо господарство, корову можна купити. У нас таке чудове повітря! Поруч річка, влітку така краса, що з містом не порівняти, — вмовляла Анна.
— Можна спробувати! Все життя мріяла мати маленький город, а про корову навіть не сміла мріяти! — засміялася Ніна Андріївна. Її очі засяяли від радості. У них з’явилася надія і колишній азарт.
— Тож вирішено! Їдемо до нас! — зраділа Анна.
— Бабусю Ніно, ти тепер будеш завжди з нами? — Євочка обійняла стареньку.
— Так. Завжди мріяла про таку чудову онучку!
Наступного дня жінки з величезними валізами вирушили до села. Кожна з них була щаслива по-своєму. Анна раділа, що тепер не одна з донькою, що поруч буде близька, практично рідна людина.
Ніна Андріївна навіть не сміла мріяти про те, що на старості знайде сім’ю і переїде жити з задушливого міста в мальовничий райський куточок. Євочка була рада тому, що тепер і у неї є улюблена бабуся.
Спеціально для сайту Stories
