Люба знайшла копію свідоцтва про народження серед документів. Кажуть же, що найкраще місце для схованки — це на видному місці. Паспорт, кілька кредитних договорів, документи на будинок… І між ними — тонкий листочок, який свідчить про те, що в її чоловіка є ще одна дитина.
Люба відняла дату народження від поточного року, звично ворушачи губами й промовляючи цифри про себе — з усним рахунком у неї завжди були проблеми. І ніби зробила зарубку на косяку: дванадцять років.
У колишній дитячій кімнаті на косяку й справді були зарубки, а поруч — цифри, написані олівцем.
Серед них Люба без зусиль знайшла дванадцять — майже на рівні її очей, син швидко виріс, весь у батька. Цікаво, а цей такий самий?
Спогад про сина, як завжди, подряпав душу, і Люба скривилася. Остання цифра на косяку була шістнадцять, після цього Борис відмовився брати участь у «цьому дурному обряді доісторичних предків».
Скільки ж вони з ним боролися, все марно — як розлютився тоді, у шістнадцять, так ніяк не заспокоїться. Спочатку дільничний ще дзвонив Любі (у десятому класі вони зустрічалися з ним два місяці, і з тих пір він вважав своїм обов’язком «наглядати» за нею), але тепер перестав, адже Борька вже повнолітній, нехай сам розбирається.
Вдома син з’являвся рідко, ні з ким не розмовляв — спустошував холодильник і валився спати.
Смугаста кішка Маруся потерлася об її ноги й вимогливо замурчала. Люба похитала головою, проганяючи важкі думки, і пішла наливати їй молока. Після чого набрала номер дільничного.
— Вітя, привіт. Є справа — можеш перевірити за адресою та ім’ям? Дата народження є. Так, саме так, мені це потрібно.
Зайвих питань Вітя ніколи не ставив, він все-таки хороша людина. Шкода, що бабій. Люба саме тому не вийшла за нього заміж, а Остап завжди був таким серйозним, розважливим, жодного разу не був викритий у чомусь подібному. До сьогоднішнього дня, звісно.
— Зроблю, не хвилюйся. А як там твої?
– Нормально.
– Ех, шкода, що я тоді на тобі не одружився!
Через два дні у Люби з’явилася адреса. Чоловікові вона ні слова не сказала — як і раніше, зустрічала його з посмішкою, як і раніше, наливала борщ, тільки попередньо плюнувши в нього.
Завести дитину на стороні — це не те саме, що на десять хвилин зачинитися в підсобці з продавчинею морозива (одна з останніх пліток про Вітю, яку розповідала його дружина, розмазуючи туш по рум’яним щокам).
Люба вирішила, що спершу поговорить із цією жінкою, щоб у Остапа не було можливості відступити, тому поїхала сама, потай від нього.
Будинок був кривий, сірий, із облущеною фарбою на наличниках. У неї ж, здавалося б, кремезний чоловік, що, не може своїй коханці привести будинок до ладу?
— Господине! — голосно закричала вона, стукаючи у хлипку дерев’яну хвіртку.
Здавалося, що в будинку нікого немає, настільки він був сірим. Потім заскрипіли двері, і на ґанок вибіг хлопчик. Худенький, із зарослим світлим волоссям, хіба що великі очі, як у оленя, видавали гени Остапа.
— Привіт, — похмуро привітався він. — Ви до бабусі? Її немає, вона в лікарні.
На хлопчику були величезні, не по зросту, штани та футболка з Міккі Маусом.
— А твоя мати де?
Навіть здалеку Люба побачила, як він зблід.
— У мене немає матері, — грубо відповів він. — Ви що, з опіки? Бабусю скоро випишуть, не думайте, я добре справляюся. Можу показати — у мене є й локшина, й чай…
Він явно занервував, а у Люби всередині все стиснулося, занило в грудях.
— То ти тут, що, один? — суворо запитала вона.
— Ні, я…
Хлопчик спробував щось придумати, але не зміг. А ось Борька — у неї справжній вигадник, він би вже давно вигадав цілу історію.
— А батько що? — запитала Люба.
Вона чекала, що хлопчик знову скаже, що у нього немає батька, але той раптом вимовив:
— Він не може часто приїжджати, живе в іншому селі. Не відводь мене до нього, будь ласка, там про мене нічого не знають, вони засмутяться…
Лише тоді вона зізналася собі, що до останнього сподівалася, що все це виявиться помилкою. Що з’ясується, ніби це просто тезко або далекий родич. Або, може, чийсь жарт, розіграш, може, це Боря придумав таку гидоту.
Але Люба впізнала цю футболку, вона сама купувала її Борьці кілька років тому, а той відмовився її носити, сказав, що вона дитяча.
Хотіла потім віддати сусідській дівчинці й не знайшла, подумала, що випадково викинули. Не викинули.
— Значить, так, — сказала Люба. — Збирайся, поїдеш зі мною.
По дорозі вона розпитала про все — і про матір, яка чотири роки тому пішла з життя від раку, і про бабусю, у якої перелом шийки стегна, і тому вона лежить у лікарні, і про батька, який приїжджає раз на два-три місяці, не частіше.
У грудях все сильніше нило, хлопчик одночасно дратував і викликав нестерпну жалість.
Лише коли вони увійшли в будинок, Люба зізналася, куди його привезла.
— Тут живе твій батько, — сказала вона. — Він зараз на роботі, сам попросив, щоб я за тобою з’їздила.
Вона не знала, чому так сказала, та й уся їхня розмова ніяк не в’язалася з її заявою. Але Арсеній (так його звали) одразу їй повірив — його очі засяяли, на обличчі, нарешті, з’явилося щось схоже на посмішку.
– Сравді? – зрадів він. – Чесно-чесно? А ви не сердитеся, що я…
Люба змахнула неіснуючу смітинку з його плеча і сказала:
– Ходімо, покажу тобі кімнату.
Добре, що Борька не з’являвся вдома, і вона відвела Арсенія саме до його кімнати, бо до вітальні вона збиралася переселити чоловіка.
Вона пішла зустрічати чоловіка на вулицю, де тихо й коротко описала ситуацію. Назвала його боягузом і обманщиком, головною помилкою всього свого життя.
Він плакав, говорив, що його біс спокусив, і що це сталося лише один раз, на святі, коли вона не змогла поїхати з ним, бо Борька тоді зламав ногу.
Люба сказала, що їй байдуже, хто і що там його спокусив — нехай він тепер спить у вітальні й займається вихованням сина.
Спочатку в домі панували напружена тиша й незручність.
Остап скаржився, що від дивана у нього болить спина. Люба казала, що, якщо йому не подобається, він може забрати свого сина й їхати куди завгодно.
Хлопчик ходив, наче привид, боявся сказати зайве слово чи про щось попросити. Любу це страшенно дратувало, доводилося витягувати з нього все кліщами. Вона чула, як він вночі плаче, що дратувало її ще більше — міг би хоч трохи бути вдячним, а він скиглить, наче його тут ображають.
А потім з’явився Борька. Приїхав увечері, як завжди, напідпитку, ввалився на кухню й почав наливати борщ.
— Це хто? — запитав він, вказуючи пальцем на Арсенія.
— Твій брат, — похмуро відповіла Люба.
Насправді їй хотілося підійти й міцно обійняти сина, провести рукою по його коротко стриженій потилиці. Але доводилося робити вигляд, що вона сердиться і зовсім за ним не сумувала.
Борис зареготав.
— Коли ж ви встигли! Чи він, як у казці, росте не по днях, а по годинах…
— Твій батько нагуляв на стороні, — безжально заявила Люба, не звертаючи уваги на те, як хлопчик знітився від її слів.
— Що, серйозно?
Борис, здавалося, миттю протверезів.
— Серйозно. Мати пішла з життя , бабуся в лікарні. Поки що він житиме з нами.
Син довго мовчав, пронизуючи її поглядом, потім промовив:
— Ну, батько, звичайно, накоїв…
Дізнавшись, що Арсеній живе в його кімнаті, Борис розлютився:
— Що це означає? Це ж моя кімната! Нехай живе у вітальні!
— У вітальні тепер спить батько, — якомога байдужішим голосом промовила Люба.
І тут Арсеній розплакався. Гірко й по-дитячому, Люба й не пам’ятала, коли Борька востаннє так плакав. Вона думала, що син зараз скаже щось уїдливе, висміє хлопчика, але той сказав:
– Та годі тобі нити… Ходімо, дістанемо розкладне ліжко, воно, здається, на горищі лежить.
Арсеній миттю витер обличчя рукавом і, хоча ще й досі схлипував, поплентався за Борисом. А Люба тим часом взялася готувати тісто на млинці — Борька їх дуже любив…
Від того дня син почав частіше приїжджати додому. Люба чула, як він довго розмовляв з батьком на вулиці, але про що вони говорили, вона не знала. Зрозуміло, що про Арсенія, і їй було дуже цікаво — що сказав синові Остап, що на це відповів Борька. Але питати вона не стала.
Від сина можна було очікувати, що він буде дражнити хлопчика, але, мабуть, Люба погано його знала. Той брав Арсенія на риболовлю, вчив його їздити на мопеді, віддав йому свій старий телефон із навушниками й наказав послухати якісь дві круті групи. Добре, що через навушники, Люба якось почула уривок однієї пісні — ледь кр.в з вух не потекла.
Остап майже не спілкувався з сином — питав, як справи, і йшов дивитися телевізор. Її Остап завжди був не надто балакучим, а тепер взагалі мовчав. Одного разу він спробував вночі пробратися до спальні, але Люба щовечора змащувала підлогу олією, і Остап послизнувся та впав, голосно вилаявшись.
Наступного дня він демонстративно кульгав, а вона робила вигляд, ніби нічого не помічає.
Хлопці ж швидко здружилися, незважаючи на різницю у віці, і незабаром вже обоє цілими днями кудись зникали. Люба спочатку хвилювалася, а потім вирішила, що це навіть на краще — їй менше турбот.
У серпні зателефонували з лікарні
і повідомили, що бабуся хлопчика пішла з життя. Тут уже не вдалося уникнути розмови з Остапом, довелося обговорити, що робити далі.
— Нехай живе у нас, — холодно сказала Люба.
Остап подивився їй в очі й запитав:
— А як же ми? Ти мене коли-небудь пробачиш?
Люба знизала плечима.
— Хочеш, можна віддати його до дитячого будинку, — запропонував чоловік.
— У тебе взагалі є совість? Як заводити дітей — у цьому він майстер, а як виховувати — у кущі?
— Та я ж не відмовляюся, я просто…
— У тебе все просто! Ти вічно на роботі, а один син, наче трава, росте, інший — теж. А потім дивуємося, звідки ці приводи… Треба займатися дитиною, виховувати її! І якщо Борька — моя зона відповідальності, то тут вже вибач, це твій син, роби з ним, що хочеш.
На цьому розмова закінчилася. А потім до неї підійшов Борька, і спочатку Люба не зрозуміла, чого він хоче. Раніше він так випрошував гроші — встане, брови зведе, голос такий невинний, і починає здалеку: мовляв, ось у друга він бачив, і в усіх уже є…
Але грошей він давно в неї не просив, а Люба намагалася не цікавитися, звідки в нього гроші, — так міцніше спалося. А що ще йому зараз потрібно, Люба зрозуміти не могла.
— Довго у вас з батьком ця метушня триватиме? — запитав він.
— Не зрозуміла — це він тебе прислав?
— А якби й він! Але взагалі-то я сам. Ви самі притягли сюди хлопчика, а тепер що, хочете зробити його винним? Арсеній зовсім знесилений, думає, що це він у всьому винен.
Любі хотілося сказати: а хіба ні? Але вона промовчала.
— Не лізь не у свої справи, — наказала Люба. — Без тебе розберемося.
— Ага, з тобою розберешся. Уперта як…
Він махнув рукою й пішов. А Люба опустилася на стілець і заплакала.
Остап так і не взявся за виховання сина, і все виглядало так, ніби цей хлопчик — просто приятель Борьки, який на літо приїхав до них у гості.
Іноді Арсеній підходив до неї, пропонував чимось допомогти, але Люба відмахувалася від нього, наче від набридливої мухи. Їй не було його шкода — чим довше він у них жив, тим менше дратував, хоча вона й не могла не помітити, що Боря став частіше бувати вдома, і здебільшого тверезим.
Люба готувала начинку для пирогів, коли почула, як Борька на когось лається. Слів не було розібрати, але інтонація була такою, що відразу стало зрозуміло: справа погана.
Витерши руки рушником і спіткнувшись об кішку Марусю, вона вибігла на вулицю.
Перед сином стояв Арсеній — вже не такий худенький, але все ще невисокий, з довгою курячою шиєю та світлим кучерявим волоссям. Борька кричав, а Арсеній дивився прямо й навіть виклично.
— Що у вас тут відбувається? — запитала вона, відштовхуючи сина від хлопчика.
— Та він зовсім здурів! — не вгамовувався Борька. — Зв’язався з бандитами, обіцяв з ними ввечері кудись поїхати. Та вони в будь-якому разі змусять його лізти у кватирку!
— А що — тобі можна, а мені не можна? — запитав дзвінким голосом Арсеній. — Ти ж сам розповідав…
Кулаки у Бориса стиснулися, а на шиї надулася пульсуюча вена.
— Я тобі для чого це розповідав? Щоб ти зрозумів, що це була моя помилка! Тобі це не потрібно, розумієш?
— Хлопці, ну, припиніть, — наказала Люба. — Ніхто нікуди не поїде! Арсеній, марш додому!
Той не поворухнувся.
— Тебе що, за вухо відвести? — пригрозила Люба.
І тут Арсеній розплакався. Він по-дитячому тер очі руками й схлипував, намагаючись щось сказати.
— Та перестань ти ревіти, — поморщилася вона. — Говори нормально.
— Вони сказали, що Борьці буде погано, якщо я їм не допоможу, — нарешті зізнався хлопчик.
Борька так підскочив, що Любі здалося, ніби він ось-ось сяде на свій мотоцикл і помчить розбиратися з невідомими.
– Так, — наказала вона. — Обидва в дім. Негайно!
Довелося зателефонувати Віті й пояснити йому про Арсенія та про бандитів. Той вигукнув:
– Ну, ти просто неймовірна! Пасинка в дім впустила! Ну, це ж неймовірно!
Водночас він пообіцяв розібратися, а поки що заборонив усім кудись ходити. І, здається, Арсеній та Борис погодилися, але ввечері чомусь розповіли все батькові.
— Кому вона дзвонила? — грізно запитав він. — Цьому недотепі, чи що? Тепер мені все зрозуміло, все зрозуміло… Та що він може, крім як тягати баб по підсобках? Сам я з усіма розберуся, зрозуміло вам? Сам!
Люба не встигла нічого зробити — Остап грюкнув дверима й зник.
– Куди він? — тремтячим голосом запитала вона у сина. — Ти знаєш, куди він пішов?
Борис кивнув. За вікном уже загуділа машина Остапа, і Люба кинулася до вікна, наче поранена пташка, почала стукати по склу, ніби Остап міг її почути.
— Я поїду за ним, — вирішив Борис. — Він же не знає, у що вплутується.
Коли син поїхав, Люба знову зателефонувала Віті й зриваючимся голосом попросила про допомогу. Вітя пообіцяв допомогти і одразу ж поклав слухавку.
Тільки тоді Люба помітила Арсенія. Він стояв блідий і переляканий, з мокрими очима.
— Це ти у всьому винен! — закричала Люба. — Одні біди від тебе! Та за що мені таке покарання…
Плечі хлопчика опустилися, обличчя зморщилося. Ну чому він вічно плаче, як дівчинка! Люба відвернулася й підійшла до вікна, і стояла там до пізньої ночі, поки не пролунав дзвінок і Вітя вибачливим тоном не сказав, що Остап у лікарні з пораненням під ребрами і, здається, ще й нога в двох місцях зламана…
***
На той час син зовсім перестав гуляти, здебільшого ночував удома, а вдень зникав на роботі.
Одного дня привів дівчину на ім’я Дарина, сказав, що це просто знайома, але Люба відразу все зрозуміла.
Дівчина їй сподобалася — жвава, не соромиться висловлюватися, але пристойна, розповіла, що навчається заочно і мріє організувати приватний дитячий садок.
Остап тоді ще лежав у лікарні, і Люба зрозуміла, що як би там не було, але в першу чергу йому захотілося зателефонувати.
— Ти уявляєш, наш хлопчик знайшов собі наречену! — ледь стримуючи хвилювання, повідомила вона. — Така гарненька, наче з картинки!
Остап, явно зрадівши, що Люба заговорила з ним, навіть розсміявся у слухавку, а потім одразу закашлявся: у його стані особливо не посмієшся.
— Ну, яка вона, розповідай, — зажадав він.
І Люба розповіла. А потім ще зателефонувала, щоб обговорити, в яку краще школу віддати Арсенія — у ту, що ближче, але от тільки контингент там так собі, чи спробувати пробитися в іншу.
Кажуть, там великі хабарі, але якби вони віддали туди Борьку, хто знає, може, він і не зійшов би на криву доріжку.
З лікарні Остап повернувся на милицях, Борька допомагав йому йти.
Коли Остап ледь-ледь вибрався з машини, тримаючись за сина, у Люби стиснулося серце. Вони увійшли в будинок, немов дивна тринога істота, і Борька наказав братові:
— Розчисти нам дорогу до вітальні!
Люба й сама не зрозуміла, як ці слова злетіли з її губ:
— Не треба, давайте в спальню, там ліжко зручніше.
Вони з Остапом зустрілися поглядами, усі на кілька секунд завмерли. Очі у чоловіка зволожилися, у Люби й самій защеміло в горлі.
– Чого ви встали, — грубувато прикрикнула вона. — Я ж сказала, у спальню.
Арсеній відчинив двері, схопив кішку, яка крутилася під ногами, і пропустив вперед батька та брата. Люба так і стояла у дверях кухні, хоча хотілося кинутися слідом, поправити Остапу подушки й дбайливо укласти його гіпсовану ногу на ліжко.
Раптом вона відчула, як чиїсь руки обійняли її талію, а до боку притиснулося щось тепле. Обернулася подивитися: Арсеній. Він обійняв її, опустив голову й сопів.
У серці Люби ніби затремтіла якась нова жилка. Вона обережно поклала долоню йому на маківку й легенько погладила.
— Ну що, батько повернувся додому, — лагідно сказала вона. — Тепер усе буде добре…
