Давня подруга Юлі зателефонувала рано-вранці. «Я не повинна тобі говорити. Раїса Петрівна заборонила. Її до лікарні поклали», – сказав жіночий голос.
– Як? Я вчора ввечері з нею розмовляли. Вона сказала, що все добре, що вечерю готує, здивувалася Юля.
– Вона вже майже тиждень лежить у нас, – Катя помовчала, мабуть, слова підбирала, – поліпшень немає. Тож готуйтеся. Якщо несподівано станеться….
У Юлі в очах потемніло. Скільки вона не дзвонила мамі? Здається кілька місяців, або більше. Спочатку у Сашка Юрко народився. Треба було Насті допомогти. Потім Юля шукала привід, щоб з онуком довше побути. Почекай….
Юля зупинила потік своїх виправдань. Юрочці вже півроку було. Значить, до мами вона ще більше не приїжджала. Начальник відпустив Юлю з небажанням. У нього плани були на неї.
Треба терміново аналітику витрат провести, а на основі цього звіту зробити план на наступний рік, а в неї мама одна єдина.
– Гаразд, – пом’явшись, видавив із себе директор, – їдь. Тільки щоб за тиждень повернулася.
– Не можу обіцяти, – Юля дивилася на нього з нерозумінням. Як вона не помічала раніше, що йому абсолютно байдуже, що зі співробітниками відбувається. Тільки прибуток, та зниження витрат.
– Якщо не приїдеш, – директор озвучив останній аргумент, – я тебе звільню. Я не можу дозволити своїм співробітникам гуляти.
У Юлі ком підкотив до горла. “Та й нехай звільняє”, – подумала вона. “Син одружений, онука, нехай сам забезпечує, а я можу якийсь час без роботи пожити.
А там знайду щось, хоч двірником. Навіщо мені стільки грошей, якщо мами не стане. Ніколи собі не пробачу, якщо не встигну”. Вже дорогою вона подзвонила Сашкові.
– Мам, – здивовано спитав він, – ти кудись їдеш?
– З бабусею біда, – голос тремтів, вона ледве стримувалась, – вона в лікарні.
– Ой, – Сашко осікся, – а ми хотіли Юрку тобі залишити. Настя на манікюр записалася, а я на роботі.
– Саш, ти не чуєш мене? – Юля майже кричала. Люди в автобусі оберталися. Вона затиснула трубку рукою, – бабуся у лікарні.
– За нею ж доглядають, – Сашко не розумів, чому мама так хвилюється. У лікарні ж, не одна вдома, – от коли випишуть, тоді й поїдеш.
– А як не випишуть? – Юля від черствості власного сина була у нестямі, – Якщо відразу на цвинтар?
– Ти чим допоможеш? Мам, будь ласка, я Насті обіцяв.
Юля відключила телефон і, впустивши голову на руки, заплакала. Як вона раніше не помічала? Як вона могла такого сина виховати? Адже з батьком його розійшлася саме тому.
Бо коли Сашко народився, Віктор став на неуважність скаржитися. Все частіше став дорікати, що вона любить сина більше, що весь вечір з ним сидить, а Віктор, начебто себе як чужа людина у власній родині почуває.
А потім за класичною схемою, застала чоловіка з найкращою подругою, зібрала речі і пішла в нікуди. Він ще довго дзвонив і звинувачував її. Більше заміж не виходила. Раптом хтось образить її Сашеньку.
І ось дочекалася. Сашко, як і його батько, нікого крім себе не бачить. Це ж треба таке вигадати, манікюр у них, а у неї мама, найрідніша, найближча людина.
– Жінко, Вам погано?
Юля підвела голову, вона й не помітила, що автобус уже порожній. Біля неї стояв водій, молодий хлопець, ровесник Сашка чи навіть трохи молодший.
– Мама захворіла.
– Вона у лікарні? – співчутливо запитав молодик.
– Так.
– Ви не виходьте, я відвезу Вас.
Юля не пам’ятає, чи подякувала вона водію автобуса. Вона думала тільки про маму, про черствість сина та про себе, що залишиться зовсім одна. Увірвавшись до палати, вона побачила маму біля вікна. Її обличчя пожовкло і змарніло, рука опустилася і неживо висіла. У Юлі підкосилися ноги:
– Мамо, мамо, – Юля повернулася до дверей, – є хтось? Підійдіть, мамі погано. У цей час Раїса Петрівна очі розплющила.
– Ти чого кричиш? – вона погладила дочку по голові, – не хотіла ж тобі говорити …
Юля взяла маму за руку: «Куди ти зібралася, не кидай мене, – і як маленька розплакалася голосно, не стримуючись».
– Я й не збираюся. Ти чого приїхала? Катя наговорила? Та не помиратиму я, не зараз, — було видно, як важко їй говорити, але Раїса Петрівна намагалася приховати своє безсилля перед дочкою. – Та ще й усією родиною. Що ви нагадували?
Юля обернулася і в дверях побачила Сашка з Юрою на руках, і Настю.
– Мам, ти пробач мені, – прошепотів Сашко, – я не знав, що так погано. Думав… – не договорив, махнув рукою і, звертаючись до бабусі, – бабусю, ну ти й налякала нас.
Раїса Петрівна пішла у засвіти за два тижні на руках у дочки. Попри горе, у Юлі більше ніколи не було відчуття самотності. Має сина.
