– Господи, мені тридцять вісім років, живу одна.
Замовкнувши на мить, Надія з тугою в очах повернулася до вікна. Знову обернувшись, продовжила:
— Ніколи у тебе нічого не просила, тепер звертаюся зі смиренням. Дай мені, Боже, те, що людям не личить. Втомилася від самотності. Пошли мені хоч когось.
Я боязлива, Господи, невпевнена в собі. Усі вважають, що я похмура, зарозуміла. А я просто нерішуча, не знаю, що доречно сказати. Боюся, щоб наді мною не почали сміятися.
Батько завжди карав, щоб я стежила за собою, берегла себе, щоб їм не було соромно. Так і живу. Допоможи, напоум, настав на шлях істинний. Амінь.
* * *
Неділя. Ранній весняний ранок. У будинку навпроти в рідкісних вікнах горить світло.
Підхопила дві важкі сумки з продуктами, з фарбою для паркану та іншими різними господарськими дрібницями. Пішла до виходу з квартири.
Радість мого життя — дача. Там я не самотня: і попрацюю, і через паркан з сусідками поговоримо про перспективи врожаю.
Сумки тягнуть руки до землі, добре, що живу недалеко від зупинки. На зупинці нікого немає, стою одна близько години. Проїхав один дачний автобус, другий, і всі забиті. Якщо й третій проїде повз, повернуся додому, не судилося, значить, сьогодні на дачі з’явитися.
При такій кількості народу ввечері назад не поїду, а вранці на роботу. І ось диво: повний автобус пригальмував, виштовхнув зі своїх надра чоловіка зі скандалом і радо запросив мене всередину.
Видихаю, втискаюся, двері ледь зачиняються, стискаючи мене, як гармошку. Від нестачі кисню та різноманітних запахів ледь не втрачаю свідомість…
* * *
Сорок п’ять хвилин, і я на своїй рідній дачі. До п’ятнадцятої години зі спини — копчений окорок, спереду — Білосніжка, до вісімнадцятої години — живий тр..п.
Повертаюся на напівзігнутих ногах до будинку. Спина згорбилася, руки нижче колін, згаслий погляд, диво як гарно!
Підморгнувши відображенню в дзеркалі, прийняла душ і вирішила прилягти перед телевізором перепочити годинку. Заснула в польоті, ледь торкнувшись подушки. Втомилася.
Прокинулася серед ночі. Телевізор показує якийсь фільм. Вимкнула його, поставила будильник. І знову, вже скинувши халат, лягла спати. Однак сон не йшов. Полежавши якийсь час, встала, приготувала собі обід на роботу.
Відпрацювавши два дні, знову вирушила знайомим маршрутом на дачу. Зайшовши в дачний будиночок, ошелешилася: електричний чайник гарячий, моя улюблена чашка стоїть із цукром і пакетиком чаю!
Не повіривши своїм очам, доторкнулася до чашки. Похитавши головою, вийшла на вулицю… Погляд вп’явся в мій пофарбований паркан.
Пофарбований?! Нічого не розумію. Питання напрошувалося само собою. Хто? Може, приїжджала мама? Підійшла, торкнулася одним пальцем до дошки, на ній залишився слід зеленої фарби. Це не мама, фарба нанесена зовсім недавно. Нічого не розумію.
На сусідній дачі серед малини промайнула хустка сусідки баби Каті. Пройшовши вузькими доріжками свого городу, я наблизилася до сусідського паркану і покликала:
— Бабусю Катя!
З глибини сусідського садового будиночка приглушено пролунала відповідь.
— Це ти, Надія? Зачекай, зараз вийду. Хай вам грець! Тьху! Недотепи. Наставили. Нічого на місце ніколи не прибирають.
Бабуся, заслужений будівельник в минулому, бурчачи й витираючи руки об старенький, бачивший світ фартух, вийшла на ґанок своєї хатинки.
— Привіт, Надю. А чому ти сьогодні так рано? Вчора, мабуть, вихідний був? Дивлюся, ти оновила паркан.
— Доброго ранку. Та ні, вчора працювала. А ви не бачили, хто мені паркан пофарбував?
— То що, не ти? Та, здається, нікого не було. Я тут сьогодні ночувала. А що ти так злякалася? Може, твоя мама приїжджала? Тоді чому вона до мене не завітала? Вона завжди заходить, або я до неї, чаю попити.
— Сама не розумію. Паркан пофарбований, у хаті чайник гарячий, чашка з заваркою на столі стоїть.
— Нумо, зачекай. Зараз разом подивимося.
Старенька попрямувала до хвіртки в паркані моєї дачі. Ми з нею, набравши рішучого вигляду, йшли гуськом між моїми грядками до моєї непримітної будівлі, в якій відчувалася повна відсутність чоловічої руки.
* * *
— Показуй!
— Ось, власне, і все.
— Поглянь, нічого не зникло і не додалося.
— Та ні, тільки хліб у мішечку залишився, кілька шматочків. А тепер його немає.
— О як! Схоже, у тебе завівся домовик.
— Ага! І паркан перефарбував, і пензлик помив, і на порожню банку поклав.
— Чого мучишся! Подзвони мамі.
Як сама не здогадалася! Поспіхом діставши з дамської сумочки телефон, я під бурчання сусідки набрала мамин номер. Довго не відповідали, на останньому гудку задиханий рідний голос запитав:
— Ти що так рано? Щось сталося?
— Привіт, мамо. Я на дачі, у мене все добре. Мамо, ти вчора у мене на дачі була?
— Ні. Ми ж не домовлялися. Що сталося? Я по твоєму голосу чую. Обікрали? У тебе там же брати нічого.
— Ні, мамо. Хтось мені паркан пофарбував.
— Ну, і дай Бог здоров’я людям, що допомогли по-сусідськи. Чого злякалася? Скажи спасибі. Та й сама їм чим-небудь допоможи. Ти вибач, донько, бігти треба, з батьком на ринок поїхали.
— Бувай, мамо, татові передай привіт.
— Добре. Бувай.
Переступаючи з ноги на ногу, баба Катя нетерпляче запитала:
— Ну, що там?
— Не вони. Може, дід Матвій? Я коли фарбу на дачу несла, він погрожував прийти допомогти. Я думала, жартує. Піду, подякую.
— І правильно. Іди, донько. Як справи владнаєш, приходь, пообідаємо разом. Я борщ зварила на кістці, такий гарний вийшов.
* * *
Я обійшла всіх сусідів навколо своєї дачі. Ніхто нічого не бачив, не чув. І потихеньку наді мною почали посміюватися, висуваючи припущення про домовиків.
За два дні, проведені на дачі, нічого цікавого не сталося. Йдучи, я залишила на столі пів буханця хліба, пару банок рибних консервів, банку тушонки та записку з одним словом «дякую».
На наступні вихідні я летіла на дачу, немов на крилах, вірячи, що там на мене чекає сюрприз.
Чудо не змусило себе чекати. У будиночку були прибиті дві полиці, наведено ідеальний порядок, навіть підлоги помиті.
Знову ніхто нічого не бачив.
Я навіть відчула якийсь азарт полювання. Стала в різний час приїжджати на дачу. З сусідами організували негласну охорону. Я спеціально брала відгули, щоб вистежити добровільного помічника.
Нічого! Грядки политі й прополені, ягоди зібрані в банки й каструлі, свіжі польові квіти у вазі на столі, постійна чистота в будиночку, навіть мої старі дачні капці відремонтовані.
Їжа зникала, а в холодильнику з продуктів, які я постійно залишала, стояли приготовані супи та салати з овочів, що росли на городі.
І що мені залишалося робити? Я навіть, як остання дурепа, ставала посеред кімнати в моїй халупі й вголос дякувала своєму невидимому господареві.
Під кінець літа нахабнішала і вже віддавала накази, що до мого наступного приїзду зробити. Казала йому, що він, як хоче, а на зиму заберу його до себе додому, нема чого йому тут одному зимувати. Навесні знову приїдемо, щоб не переживав. Сусідки, і розлучені, і сімейні, мені заздрили:
— Подивися, нечисть, а з розумінням. Знає, що бабі одній важко.
Я й до ворожки ходила, блюдце на ґанку з молоком ставила, яке з задоволенням сусідський кіт баби Клави постійно випивав.
Настала осінь. Урожай зібрано. Землю перекопано. За порадою сусідів під час останнього візиту на дачу я сіла на ґанок, поставила перед собою старий чоловічий черевик, позичений у діда Матвія, і промовила:
— Суджений- ряджений, прийди до мене, як господар у дім: не в сні, а наяву, не тінню, а живим.
* * *
— Ну що, господине, поїхали на нове місце.
З лівого боку від мене пролунав веселий чоловічий голос:
— Не пошкодуєш?
Я від несподіванки підскочила, сидячи. Повернула голову на звук голосу.
Переді мною стояв чоловік у старому, зношеному, але чистому одязі, босий, з відрослим чорним кучерявим волоссям до плечей і величезними волошковими очима, нервово стискаючи й розтискаючи кулаки.
Мовчазна сцена.
— Вибач, що налякав. Чесно, не хотів. Ти ж їдеш до наступного літа. Ось я й прийшов. Ти обіцяла мене з собою забрати.
З моїх очей полилися непрохані сльози. Я дивилася на нього і мовчала.
— Ти того… не переймайся, я піду.
Прокинувшись, ніби з сну, рявкнула:
— А ну, стояти! Куди зібрався?
І тихіше додала:
– Хочеш їсти?
— Трохи. Ти сьогодні цілий день нікуди не відлучалася, я не встиг перекусити.
— Потерпи ще трохи, вдома є пельмені. Як же тебе везти? Посидь тут, дивися, не смій йти. Піду до діда Матвія, попрошу взуття. А може, Сашко поїде до міста, попрошу підвезти додому.
* * *
На повній швидкості помчала до сусідів, не вірячи в те, що сталося в моєму житті. Напевно, мені це сниться. У житті такого не буває. Якийсь безхатько мені все літо допомагав, а тепер я забираю його додому. Такого просто не буває!
* * *
Пройшли роки.
Взявшись за руки за старою звичкою, ми з моїм чоловіком Володимиром блукаємо ранковими алеями міського парку.
Знову настала золота осінь, моя улюблена пора. Згадуємо, як багато років тому ми неймовірним чином познайомилися, як не могли наговоритися, розповідаючи один одному історії свого життя.
Мою ви знаєте, а у нього все просто.
Народився, навчався, здобув вищу освіту, одружився, прожив у шлюбі близько десяти років. Перебудова, залишився без роботи, довго не міг знайти нову роботу. З дружиною розлучився. Він, гордий, просто пішов з дому.
Спочатку ночував у друзів. Вони нічого не говорили, але відчував, що не потрібен, що заважає їм жити. Бродяжив по дачах, крав: хотілося їсти.
Одного разу побачив мене, як я виснажувалася з сумками. Пожалів, став допомагати, ховався на горищі мого будинку. Весь час боявся, що я його знайду і прожену. Потихеньку посміювався, бачачи, що детектив я нікудишний. Навіть, зрештою, мріяв, щоб я його знайшла.
Зараз смішно про це згадувати. Але ось так все й почалося.
Спеціально для сайту Stories
