Марія росла, як бур’ян. Ніхто за нею не доглядав, не любив, не вкладав душу. З одягу їй діставалися лише старі речі, часом такі пошарпані, що крізь тканину проглядалися тоненькі коліна, а взуття вічно просило кашу.
Щоб не морочитися з косичками, мати стригла дівчинку коротше, але волосся не хотіло лежати акуратно і завжди трохи стирчало.
У садочок Марія не ходила. Можливо, їй і хотілося, але батькам було не до дівчинки. Усі їхні турботи зводилися до одного — де дістати чергову пляшку.
Поки батько з матір’ю шукали де б взяти пляшку, дівчинка ховалася в сусідніх під’їздах, бо давно зрозуміла, що на очі їм краще не потрапляти. А якщо не вдавалося сховатися, доводилося приховувати синці.
Батько й так не відрізнявся добрим характером, а коли хотів прийняти на груди, ставав просто скаженим.
Сусіди зітхали, жаліли Зінку-бешкетницю, матір дівчинки, яка й раніше вела не надто доброчесне життя, а як зв’язалася з кримінальником, так і зовсім опустилася.
А Марію ще більше жаліли. Блукала дитина безпритульна, росла дикункою. А що вони могли вдіяти? Підгодовували дівчинку, одягали. Та тільки ті речі, що кращі, мати продавала. Так і ходила Марія в старому.
Настав час, і дівчинка пішла до школи. Їй подобалося вчитися. Та й навчання давалося легко. Марія старанно виводила літери, тримала ручку рівно, відповідала на уроках, записалася до шкільної бібліотеки і любила читала книги.
Яскравий новий світ відкривався перед дівчинкою. І як же їй не хотілося повертатися до своєї реальності!
А ось стосунки з однокласниками не складалися. Інші діти цуралися бідно одягненої і трохи дивної дівчинки з незграбною зачіскою, яка чітко розмовляти починала тільки тоді, коли відповідала на запитання вчителя. А в інший час губилася, блідла – її тоненький голосок тремтів.
Жартів вона не розуміла, у пустощах дітей ніколи не брала участі. Та ще й батьки забороняли їм дружити з дочкою розпусної Зінки, а то раптом якусь заразу підхоплять.
Спочатку однокласники прозвали Марію «заразною», а потім «убогою». Прізвисько прижилося, і років через п’ять уже ніхто не називав дівчинку на ім’я, а тільки так — Убога.
Вчителі ставилися до Марії двояко. З одного боку, обдарована дитина, відмінниця і навіть гордість класу, але з іншого — дочка пройдисвітів. Їх бачили всього пару разів, і то, коли дівчинка навчалася в початковій школі.
Чудово розуміли, що заступитися за Марію нікому, а йти проти діточок «корисних» батьків їм не хотілося. Ось і закривали очі на те, що діти відверто знущалися над дівчинкою.
«Але ж це життя – чи не так? Комусь все, а комусь нічого», – міркували вони.
А у Марії було таємне місце, де вона ховалася від усіх і могла відчути себе, якщо не щасливою, то там хоча б завжди було спокійно і безпечно. Там не було жорстокого батька, глузувань однокласників, сором’язливо прикритих вчительських очей.
У старому парку на березі ставка стояв високий столітній дуб, під кроною якого дівчинка влаштувала собі притулок у кущах, де проводила весь вільний час – читала книги або просто мріяла.
А часом тут, на ящиках, вона робила уроки або навіть ночувала, накрившись старим пледом, поки було ще тепло, а батько особливо лютував.
Компанію їй складали лише бездомні собаки та кішки, з якими Марія ділилася своєю нехитрою їжею, здобутою у шкільній їдальні.
Батько пішов з життя, коли дівчинці виповнилося чотирнадцять. На похоронах були тільки Зінка і Марія. Дівчинці було страшенно соромно, що крім полегшення вона не відчувала більше нічого. А ось мати ридала і рвала на собі волосся.
Після втрати чоловіка Зінка остаточно збожеволіла. Періоди невеликого затишшя змінювалися бурхливими нападами. Мати вже давно не працювала, а всі її бажання та інтереси зводилися лише до міцного. Вона навіть не завжди впізнавала власну доньку. І дівчинка після шкільних уроків почала підробляти, щоб хоч якось звести кінці з кінцями.
Марія мила під’їзди у всіх сусідніх будинках, і багато мешканців, які знали її історію, іноді давали дрібні гроші понад заробіток. Якщо вдавалося хоч трохи накопичити, то на ці гроші дівчинка купувала книги з медицини. Вона мріяла стати лікарем і вірила, що колись зможе допомогти своїй матері впоратися із залежністю.
А в класі ситуація тільки погіршилася. Однокласниці, які дізналися про підробіток Марії, відверто знущалися.
– Що, Убога, біжиш брудні під’їзди відмивати? – линули їй услід злі слова першої красуні класу Регіни та єхидний сміх її свити.
Марія давно навчилася пропускати глузування повз вуха, не звертати на них уваги, але несправедливість щоразу відгукувалася болем десь глибоко в її вразливій душі.
– Що я їм зробила? – запитувала вона у худорлявої дворняги, яка довірливо притулилася до ніг дівчини й мружилася від яскравого весняного сонця. – Чому вони так зі мною? Хіба можна знущатися над іншими людьми?
Собака завжди мовчав, а Марія обіймала його і довго сиділа так, вбираючи тепло і ласку тварини, все те, чого вона завжди була позбавлена в родині та людському суспільстві.
А потім сталося ось що. В одинадцятий клас до їхньої школи прийшов новий учень – Вадим Ремез.
Юнак був із хорошої родини, спортсмен і призер численних змагань. До того ж майже відмінник. Він був спокійним і небагатослівним. А ще – високим чорноволосим красенем, у якого одразу закохалися всі дівчата школи.
Не уникла цієї долі й Марія. Щоразу, коли Вадим заходив до класу, її ніжне серденько починало шалено калатати, щоки заливав зрадницький рум’янець, а лоб покривався пітом.
Дівчина опускала очі й схиляла голову, молячись про себе, щоб ніхто не помітив, як вона тремтить.
Але хіба можна приховати такі сильні почуття? Звичайно ж, однокласники помітили, як змінювалася Марія в присутності Вадима.
Більшості на це було байдуже. Тільки не Регіні. Та теж поклала око на новачка і всіляко намагалася привернути його увагу. Її одяг став ще шикарнішим. Макіяж, манікюр, аксесуари, парфуми, взуття – все було підібрано зі смаком і просто кричало про пристойний достаток.
Дівчина щоразу, нібито випадково, опинялася поруч із Вадимом, першою починала розмову, брала його під руку.
Однокласниці й не намагалися перейти їй дорогу, знаючи її злий язик і огидні манери. А Марія на її тлі здавалася навіть не сірою мишкою, а взагалі невидимкою.
І Регіна була впевнена, що вже тут-то їй точно нічого не загрожує: «Хто взагалі може помітити Убогу?»
Одного разу Марія запізнилася на перший урок, бо в матері стався черговий напад, і дівчині довелося докласти чималих зусиль, щоб її заспокоїти. Марія прибігла до школи на початок другого уроку, поспіхом виклала підручники на парту і випадково впустила книгу з психіатрії, яку нещодавно взяла в міській бібліотеці. Як на зло, книга впала прямо до ніг Регіни, яка проходила повз.
– І що тут у нас? – співуче почала вона. – Якийсь бульварний роман?
– Віддай, – простягнула руку Марія.
— Спочатку я подивлюся, що це, — глузувала красуня. — Ого, психіатрія. Та ти не тільки убога, а ще й психічно хвора. Як і твоя мати.
І Марія не витримала. Закриваючи рот рукою, щоб стримати крик, дівчина вискочила в коридор, випадково штовхнувши при цьому Вадима, який заходив до класу. Вона не чула, що продзвенів дзвінок. Не бачила здивованого погляду вчителя біології, не чула уїдливого реготу однокласників.
Схопивши пальто, дівчина побігла до парку, до старого дуба, де, впавши на коліна прямо в сніг, притиснулася до стовбура і, нарешті, дала волю сльозам.
«Колись усе закінчується», – думала вона. Закінчилися й сльози Марії. Дівчина сиділа, притиснувшись до старого дерева, і з тугою дивилася на озеро, яке було вкрите тонкою крижаною скоринкою.
Безрадісні думки крутилися в голові, змушуючи серце болісно стискатися. Як їй хотілося крикнути кривдниці в обличчя, що вона жорстока і безсердечна, що ніхто не має права принижувати іншого, але не могла.
Скільки намагалася це зробити, і щоразу зазнавала невдачі.«Я й справді – убога», думала Марія.
Раптом щось темне неподалік від берега привернуло її увагу на озері. Придивившись, дівчина побачила собаку, що повільно брів по тонкому льоду.
Марія підвелася, підійшла до самого краю обриву і тихо крикнула:
— Не ходи туди, песику, не ходи! Лід ще тонкий — провалишся.
Собака підняв голову, подивився на Марію і вже зробив крок, щоб піти на її заклик. Але тут лід під ним тріснув, і нещасна волохата істота провалилася в холодну воду.
Дівчина скрикнула. Вона бачила, як собака, намагаючись вибратися на лід, щоразу знову і знову зісковзував в бездонну чорноту. Марія кричала з берега, кликала його в надії, що це якось допоможе, але все було марно…
Через якийсь час стало зрозуміло, що тварина явно втрачає сили і довго протриматися не зможе. І Марія, скинувши пальто і чобітки, розпластавшись на тонкому льоду і поповзла.
Її почуття загострилися до межі. Дівчина боялася, що не встигне доповзти і собака потоне. Про себе в той момент вона навіть не думала. Головним було зуміти врятувати того, кому в сто разів гірше.
Ще трішки, ще зовсім небагато, і Марія змогла дотягнутися рукою до загривка собаки. У той самий момент, коли дівчина вхопилася за шерсть і потягнула, лід тріснув і під нею самою…
Крижана вода обпекла і виштовхнула з грудей залишки повітря. Марія невдало вдихнула бризки і закашлялася. Собака відчайдушно борсався поруч. Тут до дна було досить глибоко, і дівчина не могла встати на ноги. Вона намагалася рухатися до берега, однією рукою розштовхуючи лід, а другою намагаючись утримати собаку, що борсався.
— Заспокойся! — хрипіла вона. — А то зараз разом потонемо!..
Собака борсався все повільніше, але повільніше рухалася й Маша. Холод робив свою справу, забираючи залишки життєвого тепла з тіла дівчини.
Раптом відчувши дно під ногами, вона на мить підбадьорилася. Але тільки на мить. Замерзлі руки вже не могли утримувати пса. Сил рухатися теж не залишалося.
Марія майже змирилася з тим, що ось так безглуздо зараз закінчиться її й без того не надто радісне життя. Але шкода їй було навіть не себе – тільки хвору матір і собаку.
Раптово поруч із ними, проломивши лід, впало у воду ще чиєсь тіло. У ту ж мить сильні руки схопили Марію за комір светру і з силою виштовхнули вгору.
Скрикнувши, дівчина побачила, що майже одразу вилетіла на лід і собака. Вже за хвилину обидва знесилено сиділи на березі й тремтіли від холоду та пережитого жаху.
— Марія, вставай негайно, — почула дівчина знайомий голос. — Нам усім потрібно швидше зігрітися. Я живу поруч, ходімо. Моя мама лікарка, і вона зараз вдома. Заразом подивиться, може, тобі знадобиться медична допомога.
Дівчина підняла очі й побачила стурбоване обличчя Вадима. Поруч валялася його куртка, а сам він був мокрим з голови до ніг.
– Вставай, вставай, а то можна до см..ті замерзнути, – квапив її юнак.
– А як же він? – посинілими губами прошепотіла Марія, вказуючи на собаку, який без сил лежав поруч.
Вадим, недовго думаючи, підняв його на руки.
– І його візьмемо. Ходімо.
Наступного дня Марія і Вадим прийшли до школи разом. Побачивши це, Регіна підскочила до юнака і, вказуючи на Марію, з люттю промовила:
– Ти серйозно?! Вона ж убога!
– Убогою може бути тільки душа, – спокійно сказав Вадим. – Скільки її не маскуй красивими ганчірками чи фарбами – приховати не вийде. І чим сильніше намагаєшся, тим яскравіше цю убогість видно.
Регіна не знайшла, що відповісти, і, задихаючись від злості, вибігла з класу. Однокласники мовчали, дивлячись на те, що відбувається – вони були в шоці…
Вадим допоміг Марії підготуватися до уроку і сів поруч. А Марія вперше відчула, що у неї з’явився хтось, на кого можна покластися і кому можна довіритися.
А ще після школи на них чекав Лакі – той самий врятований собака! Його прихистили Вадим і його добрі батьки.
З цього дня життя і до Маріїтповернулося зовсім іншою стороною – воно надало дівчині шанс назавжди змінити свою долю.
Але це вже інша історія…
