Він жив лише заради її посмішки. Метушився, наче хом’як у колесі: робота, магазини, дитячий садок, школа. А крім того — рідна, кохана людина, яка так потребувала догляду. Найняв доглядальницю. Інакше ніяк.
Мати приходила, з презирством морщила ніс.
— Як тут смердить у кімнатах! Не вистачає свіжого повітря. Ти про дітей подумав? Віддай її в будинок для інвалідів. Досить мучитися!
Він думав про дітей. І провітрював кімнати. І сидів біля ліжка дружини. Коли вона спала, і від її довгих вій падала тінь. Здавалося, це поганий сон. Ось Алька прокинеться і скаже: «Як тут мої улюблені гномики? Ваша Білосніжка зараз почне для вас казку!».
Вона так жартома називала його та дітей. Восьмирічного Василя та чотирирічну Марію. Дружина раніше ніколи не хворіла. Навіть на застуду. Анатолій згадував, скільки разів лежав із температурою, коли Алька робила йому компреси.
Змушувала дихати над гарячою картоплею. Ставила банки. Бігала по знайомих і шукала журавлину, бо йому так хотілося журавлиного морсу. А влітку тікала, щоб знайти побільше малини — бо діти так любили малинове варення.
І коли захворів ще шестирічний їхній Василь, Алька, худа, маленька, носила сина на руках, як ляльку. А він весь час чіплявся за неї й хникав: «Мамочко».
А Марія тоді була ще зовсім крихіткою. Але вона встигала все, його дружина. І завжди посміхалася. Грошей не вистачає? Нічого, якось дамо раду. Нового одягу немає? Перешию. Проблеми з їжею? Давайте заведемо город, овочі-ягоди свої, і діти на свіжому повітрі.
Його вишукана мама Елла Германівна вважала Альку недалекою й занадто простою.
— Толю! Ти ж у мене як кінозірка. Ну навіщо вона тобі? Вона ж як горобчик. Непомітний, маленький, сіренький. Волосся — сіре. Очі — сірі. Ходить вічно в чомусь сірому. Тобі не рівня.
Як же Лізка за тобою тужила. Дочка директора, між іншим. А ти зв’язався з цією… Міллю, — бідкалася мати.
Анатолій не слухав. Без Альки все втрачало сенс. Він був кораблем, а вона — маяком. Корабель плив упевнено, бо бачив світло маяка.
А потім Алька раптово захворіла. Вона мужньо боролася, але… Злягла. І шкіра стала сірою, як папір. Очі потьмяніли. Волосся почало випадати.
— І раніше вона не була красунею, а тепер — справжня відьма! Ой, горе! — зітхала мати Анатолія.
Він намагався з нею не сваритися. Елла Германівна була людиною важкого характеру. Її чоловік і батько Анатолія, В’ячеслав, у всьому завжди погоджувався з дружиною, знаючи, що сперечатися — собі дорожче.
— Слава небесам, хоч діти на тебе схожі! І Василь, і Марія. Красиві в мене онуки. А якби пішли в неї? Страшно навіть уявити! — Елла Германівна знизувала плечима.
Алька стала мало говорити. Було важко. Лише інколи вона змушувала себе посміхнутися крізь біль.
Він найняв доглядальницю, бо сам не встигав. І якось, розмовляючи з нею, відчув, ніби хтось тягне його за руку. Марія. Донька дивилася знизу і раптом запитала:
— Тату, а навіщо мамі підгузок? Вона ж уже велика! Підгузки — це тільки для малюків! Ось для лялечки в моєму візочку! Так?
— Донечко. Мама трохи захворіла. А коли дорослі хворіють, то стають, як дітки — слабкими, ніжними, беззахисними. І їм можуть знадобитися підгузки. Але скоро матуся одужає, ось побачиш! — Анатолій притиснув доньку до себе.
— Вона вже давно не називає нас «гномиками». Чому? І казок немає, — схлипнула Марія, дивлячись на батька великими темними очима.
— Мама просто втомилася. Скоро, ось побачиш, зовсім скоро, потерпи, вона стане на ноги, — сказав він.
— А до океану? До океану ми поїдемо? Мама колись обіцяла показати нам океан! — довірливо притиснувшись до батька, запитала Марія.
— Звичайно. Відразу поїдемо. Океан такий величезний! І там багато всяких чудових рибок! — посміхнувся він.
Минали дні. Анатолій страшенно втомлювався на роботі. Вдома треба було робити уроки з сином. А Марію забирати з дитячого садка. Батько невміло заплітав косички, робив хвостики.
— Та підстрижи її! Волосся густе, відросте! — бурчала його мати.
— Ні. Алька казала, що волосся у Марії… — почав він.
Але мати не витримала, закричала:
— Що, твоя Алька? Вона лежить, як овоч. Дітей тільки лякає своїм виглядом. Забери її з дому, дихати немає чим. Навіщо ти себе губиш, синку? Усі знайомі за спиною шепочуться, жаліють тебе. Знайди собі молоду й здорову жінку. Ти ж такий красень у мене!
— Мамо. Припини, мамо, — лише це зміг відповісти Анатолій.
Вийшов із кімнати. Не витримав, заплакав.
Тільки сьогодні на роботі була розмова з друзями.
— Ех, Толян. Заздрю твоєму терпінню. Якби моя рік пролежала… Не знаю, точно б розлучився. Жінок-то повно. І я не монах. Це ж треба її мити, переодягати, на руках носити. Фу. Навіщо тобі це?
— Толя, шкода Альку. Але у тебе ж діти. Віддай її в якийсь інтернат. Там про неї подбають. А ти будеш її відвідувати.
— Оленка, економістка, на тебе зазіхнула. Каже, що ти не чоловік, а цукерка. От би й на мене так жінки зазіхали! Запросив би її до себе додому! Ну що, чому так на мене дивишся? Я знаю одного чоловіка, у нього теж була прикута до ліжка дружина.
Він терпів-терпів, а потім почав водити до себе коханку. Дружина ж цього не бачила, вона ж не вставала. А потім, як вона пішла з життя, він одразу одружився. Час собі, вважай, заощадив, — такі слова чув Анатолій від інших.
І сперечався, доводив усьому світу, що йому ніхто не потрібен, крім Альки. Адже вони виросли разом, у одному дворі. І він пам’ятає, як вона, кумедна світловолоса семирічна дівчинка, одного разу підбігла з величезною палицею, коли його оточили п’ятеро хлопців. Прибігла захищати й рятувати. А він що, кинути її зараз повинен?
Анатолій зайшов у кімнату. Дружина розплющила очі. Він підійшов, взяв її на руки, почав заколисувати.
— Толя… — раптом прошепотіла Алька.
— Що, кохана? — нахилився він.
— Толя… Ти живи, Толя. Ти… Знайди собі кого-небудь. Я… я все, Толю. Тільки нехай вона дітей не кривдить. Пробач, — Алька тонким, як у павучка, пальчиком провела по його щоці.
— Знайти? Я? А чого ви… Чого ви всі мені радите? Я ж не в магазині. Щоб Марії купити нову ляльку замість зламаної. Та мені ніхто не потрібен, крім тебе, чуєш? Жити з тобою, а потім піти з тобою. Все з тобою!
Я кохаю тебе, кохаю більше за все на світі, Алька! Я буду носити тебе на руках ще сто років! Поки ти не встанеш! І ти в мене така красива, чуєш! Ти найкрасивіша за всіх! Алька, не залишай мене! — заридав Анатолій.
Прибігли діти. Вони не розплакалися, просто теж підійшли до мами.
Алька мовчала й дивилася на них. Потім простягнула руку. Діти й Анатолій міцно вхопилися за неї.
Після школи Василь напував маму чаєм. Одягав їй шкарпетки, дбайливо накривав ковдрою. А чотирирічна Марія навчилася читати. І по-дитячому повільно, незграбно, але почала читати мамі казки. Вони не бігали у дворі, а кожну вільну хвилину проводили з мамою.
— Синку! Я заберу онуків із собою на море! Я такі путівки дістала! — з посмішкою прийшла до них у гості Елла Германівна.
— Ні. Ні, бабусю. Ми не поїдемо. Потім поїдемо! Коли матуся одужає. До океану. І ти з нами, добре, бабусю? — хором промовили Василь й Марія.
— Ти зовсім закрутив дітям голову! Готуй їх до того, що матері скоро не стане. Що за дурниця й примха? Який океан? Толя! Отямся! Твоя дружина приречена! — намагалася привести сина до тями Елла Германівна.
— Ми переможемо, мамо. Кохання завжди перемагає! — повторював її впертий син.
Ще він любив виносити дружину на руках на балкон, закутувати її в плед. І разом з дітьми пити какао та дивитися на зірки. Не завжди Алька могла сфокусувати погляд, іноді вона просто тихо лежала у нього на руках. Але в той момент не було нікого щасливішого за їхню родину.
Прогнози лікарів були невтішними. І всі навколо, здавалося, були готові до того, що Анатолій практично став вдівцем. Навіть іноді забували про те, що Алька ще жива. Усі. Крім нього та дітей.
А одного разу він не зміг додзвонитися додому. Стаціонарний телефон мовчав. Доглядальниця не відповідала. Він попросив матір з’їздити, перевірити, але та вирушила до кравчині, буркнувши: «Як звільнюся, забіжу. Але особливо на мене не розраховуй!».
Серце тривожно билося. Забравши сина з гуртка та доньку з дитячого садка, Анатолій їхав додому. Не став чекати ліфта, побіг по сходах. За ним мчали малюки.
— А тут це… Приїхала машина. Забирали когось. Наче простирадлом накрили, — вчепилася в нього сусідка з третього поверху, Ніна Петрівна.
Він притулився до стіни, відчуваючи, як виступив холодний піт. Знизу дивилися діти. Марія схопила батька за ноги, а Василь, заплакавши, побіг нагору, додому.
— Синку! Стій, синку! — Анатолій кинувся за ним.
Відчинив двері тремтячими руками, вбіг до кімнати. Ліжко Альки. Її немає. Ковдра кинута на підлогу. Такого не буває. Цього просто в природі не може бути. Бо без неї йому теж нічого не потрібно. У них же казка! Вона має закінчитися добре.
І тут він почув крик доньки. Хитаючись, пішов на кухню. Там, біля вікна, стояла… дружина. Вона боязко посміхалася їм, тримаючись за стіну. Кілька кроків до неї здавалися вічністю.
А потім він просто підхопив Альку на руки, зарившись у волосся, яке пахло ромашкою.
— Анатолію! Це обурливе безладдя! Чому у вас двері відчинені, га? І мобільний на тумбочці, і ключі! Алевтина! Нарешті встала.
Треба ж було більше року хворіти! Ох, як намучився мій синочок! А я завжди казала, що ти одужаєш! Ти ж моя дорога! — натягнувши на обличчя сяючу посмішку, кинулася до Альки Елла Германівна.
Вони поїхали до океану. І Алька довго дивилася вдалину, спостерігаючи, як діти граються, оббризкуючи бабусю бризками води.
Анатолій, притиснувши до себе дружину, помахав матері рукою. Так, у нього мама з характером. І гидоти каже. Але останнім часом, мабуть, смирилася. Цю дорогу поїздку вона профінансувала. Стала якось м’якшою, чи що.
— Знаєш, мені одного разу було так погано. Я раптом побачила себе з боку. Як ви сидите біля мого ліжка, а я вгорі, ніби біля стелі. І мені навіть не було боляче.
А потім я зрозуміла: нехай краще біль, але з вами. Тільки б бачити вас усіх. Обіймати. І почала намагатися встати. Доглядальниця мені допомагала. Я просила її не розповідати про мої маленькі успіхи.
А коли встала, відпустила її. Хотіла зробити сюрприз, — Алька притиснулася до щоки чоловіка.
— Він вдався, моя Білосніжка. І знаєш, все можна подолати, бо тепер нічого не страшно! Адже ми — сім’я! — розсміявся Анатолій.
