– Мамо, я сьогодні після роботи додому відразу не прийду. Я затримаюся. Ти мене чуєш? — Наталя під час сніданку дивилася на матір загадковими очима.
– Чую, чую… — кивнула Віра, занурившись у власні думки.
– Я затримаюся допізна, — додала дочка.
– Добре, добре…
– Дуже допоздна.
– Та я все зрозуміла. – Лише тепер Віра подивилася на дочку. – Сподіваюся, до півночі ти повернешся.
– Не знаю. У мене сьогодні побачення. З чоловіком.
– Ого. – В очах матері спалахнув інтерес. – Сподіваюся, цього разу у тебе все серйозно?
– Я теж на це сподіваюся, – посміхнулася Наталя.
– Скільки йому років?
– Та що з того.
– Ну, справді?
– Майже п’ятдесят.
– Що? — Віра здивовано втупилася в дочку. — Ти не жартуєш?
– Ні. — Дочка навіть оком не моргнула. — Але він дуже молодо виглядає. Років сорок, не більше.
— Сподіваюся, він не з животиком?
— Ні, звичайно.
— Гаразд. — Віра зреченим жестом знизала плечима. — Це ж, зрештою, твоя справа. Ти сама обираєш собі чоловіка. Того, кого хочеш. Правильно?
— Так, мамо. Мені вже нікуди діватися. Мені вже тридцять.
– Ну, за сучасними мірками це не так уже й багато. Могла б ще пошукати й вибрати когось молодшого…
– Мамо, припини!
– Мовчу-мовчу. – Віра, чомусь, хмикнула й знову замислилася над своїми справами.
– Зараз молоді чоловіки всі якісь інфантильні. Не справжні. — почала виправдовуватися дочка. — А він — справжній.
— Але вже у роках.
— І добре. Він — досвідчена людина.
— Треба подумати. Скільки у нього вже було шлюбів?
— Один. Але його дружина першою йому зрадила.
— Це він тобі так сказав?
— Так.
– І ти відразу повірила?
– А чому я не повинна вірити людині?
Віра з сумом похитала головою.
– Ти давно його знаєш?
– Не дуже. Але не бійся, я відразу до нього в ліжко не полізу. Я все триматиму під контролем.
Мати засміялася.
– Ох, Наталко, яка ж ти дурна. Наш контроль, зазвичай, закінчується одразу після першого ж пристрасного поцілунку. Ну що ж, хай буде.
Якщо він тобі подобається, роби, як вважаєш за потрібне. Може, це все й на краще. Ти, нарешті, вийдеш заміж, і я теж займуся своєю долею. Теж почну жити з чоловіком.
— З ким? — Тепер уже дочка з питанням втупилася в матір.
— А що тебе дивує? У мене з’явився один знайомий чоловік, який шалено в мене закоханий.
— Що? — Дочка не вірила своїм вухам. — Закоханий у тебе? Шалено?
– Він мені так каже, — продовжувала Віра. — І я, дурна, йому вірю. Бо досі відчуваю себе молодою жінкою.
– Мамо! — обурено вигукнула Наталю. — Коли ж він тобі каже про своє кохання?
– Щодня.
– Ви що, часто з ним зустрічаєтеся?
– Поки що не зустрічаємося. Але ми спілкуємося в мережі, а іноді — по телефону.
– По телефону?
– Ну, так. Але поки ти не вийшла заміж, я вирішила не підпускати його до себе близько.
– А скільки йому років?
– Тридцять.
– Мамо, ти що?
– А що?
– Тобі ж уже — п’ятдесят!
– І що з того?
– Але ж він для тебе зовсім молоденький?
– А для тебе твій залицяльник — старенький. Але я ж нічого не кажу.
– Як це нічого не кажеш? Ти щойно сказала!
– Це я сказала у відповідь на твої слова. А так, мені, як і тобі, байдуже, скільки йому років.
– А мені — не байдуже.
– То навіщо ж ти тоді з ним зустрічаєшся?
– Мені не байдуже до твого залицяльника! Ти що, не розумієш, що ти спілкуєшся з юнаком? Тридцятирічні, вони ж тепер, всі – як діти. Мамині синочки.
– Не знаю. Мій у двадцять років втік від батьків. І з тих пір живе самостійним життям.
– Твій? Ти його вже називаєш своїм?
– А що в цьому такого?
– Але ти ж його ще жодного разу не бачила.
– Бачила. Я ж кажу, ми з ним спілкуємося по телефону. Через відеозв’язок. Він, знаєш, який серйозний?
– Ну, який?
– Він у розмовах цитує філософів, розбирається в політиці, а ще — раз на місяць обов’язково стрибає з парашутом!
– Навіщо?
– Каже, щоб чоловічий організм постійно отримував струс. Я теж хочу з ним стрибнути.
– Ти з глузду з’їхала?
– Так-так. Він мріє, щоб нас, якщо ми з ним одружимося, зареєстрували прямо в повітрі. У нього навіть є знайома жінка в РАЦСі, яка згодна це зробити.
– Мамо, ти жартуєш! — вигукнула Наталя.
– Нітрохи. Але не бійся, я на своєму весіллі не змушу тебе стрибати разом з нами. Усі гості чекатимуть на нас внизу, на якійсь величезній галявині. Будуть спостерігати, як ми летимо з неба вниз, вже одружені. Класно ж?
– Мамо, ти справді — не жартуєш? Чи ти хочеш мене роздратувати?
– Навіщо мені тебе дратувати?
– А тому що, виходить, я не можу собі знайти молодого й справжнього, а ти вже такого знайшла.
– І що з того?
– Але мені ж — заздрісно. І взагалі, якщо ти, справді, вийдеш за цього чоловіка заміж, у нас вийде дивна сімейка. Ти не вважаєш?
– Згодна. Але ж ми з тобою не винні, що у нас усе так виходить. Це ж все — витівки долі. Правильно?
– А якщо мені ще почекати й пошукати? Може, я теж знайду такого ж, молодого, але серйозного? Га, мамо? Може, мені й справді не варто поспішати?
– Так? — Віра сумно зітхнула. — Як знаєш. Але май на увазі, я дуже довго чекати на твоє заміжжя не буду. Мені вже п’ятдесят.
– А мені вже тридцять.
– Так. Теж — немало.
– Тепер я вже й не знаю, мало це чи — немало. Гаразд, сьогодні я все-таки піду на побачення, а там — подивимося… — Наталя мрійливо зітхнула. — А може, мій теж любить стрибати з парашутом?.. Ось це буде цікаво.
– А що в цьому цікавого?
– Просто я уявила, як ми, четверо, летимо з неба… Ми з тобою — у білому, а чоловіки — у чорному… Ні, ну справді, дуже дивна сімейка у нас вийде, мамочко… Дуже.
