Думка про те, щоб народити ще одну дитину, навіть не приходила в голову моїм батькам. Переживши серйозну післяполо.ову депресію, кризу в країні, ледь зводивши кінці з кінцями та безперервно позичаючи гроші, щоб прогодувати двох дочок, мама вирішила зайнятися бізнесом.
Тато на той час працював у поліції й уже почав серйозно прикладатися до чарки, він рідко проводив з нами вихідні та вечори.
Цей уклад, коли нікого ніколи немає вдома, коли всі зайняті своїми справами, а діти залишені самі на себе, вже міцно увійшов у життя родини, поки в коробочці з-під маминих туфель не назбиралося достатньо грошей на відпочинок…
Господи, яка це була казка! Після прохолодного літа — на спекотне морське узбережжя. Нам із сестрою доставляло неймовірне задоволення бігати по гальці, купатися до посиніння, випрошувати на пляжі стаканчик черешні або трубочку зі згущеним молоком.
Це свято життя повною мірою торкнулося й батьків: вони ніби відволіклися від нескінченної боротьби за виживання, розслабилися, помолодшали, стали ходити, тримаючись за руки. А через місяць після повернення з моря я серед ночі застала маму на кухні в сльозах.
Вона віджартувалася, але плакати стала регулярно, трохи пізніше до цього додалися сварки з батьком. Тест не обманював — на нас усіх чекало велике випробування, поповнення в родині.
У свої 10 років я вже мала уявлення про те, як відбувається зачаття дітей, і (звідки б це? З кіно?) знала, що існують ось такі тести на вагі.ність. Знайшла його в маминій сумці, у потайній бічній кишені.
Дві яскраві смужки, щоденні скандали за стіною, дивний вигляд і самопочуття мами, стиснуті губи бабусі, сердите обличчя батька та нескінченні розмови, де всі повторювали одну й ту саму фразу: «Не треба розмножувати бідність!», зустрічалася з якимось несамовитим маминим «я більше туди не піду!» (тоді я ще не знала «куди», а тепер перед очима — статистика, страшна статистика).
Усе це поступово склалося в загальну картину, стало зрозуміло, що мама чекає на дитину, що ніхто цієї дитини не хотів, що всі навколо кажуть мамі кудись піти й щось там зробити, а вона навідріз відмовляється.
Відчувалося щось страшне, відчувалася біда, вона нависала над нашою квартирою, над нашим обіднім столом, де завжди лежать карамельки у вазочці, над кожним ліжком і прямо наді мною.
Цією бідою пахло з самого ранку, коли мама смажила млинці з набряклими від сліз очима, ця біда лилася з крана під час нашого з сестричкою купання, ця біда жила в кожній кишені татової форми.
Так дивно було розуміти, здогадуватися, відчувати себе нескінченно дорослою, але бачити, як батьки, «розмовляючи», намагаються щільніше прикрити двері (а потім кричать так, що здається, ніби сусіди за стіною чують).
Дивно було ненавидіти улюблену бабусю, яка явно (дитяче чуття таке точне) бажає нам чогось поганого, інакше чому мама після її приходу знову зачинилася у туалеті й уже пів години схлипує.
В один із таких моментів я не витримала й сказала їй, що все знаю, що дуже хочу її підтримати й дуже хочу братика чи сестричку, що буду їй допомагати, як з Олею, що ми разом із усім впораємося.
Уявляєте, я так і сказала: «разом впораємося», як зараз пам’ятаю ті почуття: безмежну любов, полегшення від того, що більше не треба прикидатися, якусь рішучість.
Мама тоді відразу перестала плакати і, здається, вперше за дуже довгий час по-справжньому тепло подивилася на мене, тепло і по-дорослому, як на союзника.
І зараз, через роки, я розумію, що в тій ситуації ми з сестрою стали її єдиними друзями. Діти, яких вона вже народила…
Тато тоді поставив ультиматум: «Якщо вирішиш залишити дитину — сім’я розпадеться», — він не міг пробачити, що дружина цього разу збунтувалася; їхні стосунки були в повному розладі й без вагіт.ості, а коротка ідилія вже здавалася сном.
Батьки тата перестали спілкуватися з невісткою. Бабуся й дідусь тепер передавали нам подарунки або запрошували в гості на вихідні, але мама навіть по телефону з ними не розмовляла, одразу передавала трубку мені.
Подруги теж крутили пальцем біля скроні: «Навіщо вам третю дитину? Ти тільки-но вибралася з психологічної ями, з немовлятами ніхто бізнесом не займається».
І аргументи були залізні, але ще залізнішою була мамина рішучість народити.
Минав час, аж до 7го місяця вона їздила «за товаром», тягала на собі величезні сумки з дитячим одягом, не кидала невеликий, але з такими зусиллями відкритий бізнес, який, до того ж, приносив дохід. А потім закрила свою точку на ринку, до кращих часів.
Я не знаю, на що зазвичай сподівається жінка в таких ситуаціях, звідки черпає сили, але точно можу сказати, що мама з гідністю несла всі тяготи, не скаржилася і була набагато добрішою, радіснішою та світлішою, ніж я могла пригадати.
Тато ж дуже багато вживав, весь час обіцяв піти, але не йшов, з мамою вони не розмовляли, а спали ми втрьох (мама, я і сестра) на двоспальному ліжку і замикали на ніч кімнату, бо якщо батько був не в настрої, то починали літати посуд, меблі та інші предмети.
Гадаю, що це — найважчий етап для нашої родини, під час якого на міцність випробовувалися всі її члени.
Я намагалася повністю взяти на себе турботу про сестру та домашні справи, мама, як могла, заробляла на хліб і намагалася не сумувати й не впадати у відчай, батько проходив важке й болісне випробування відповідальністю, міцним та (як з’ясувалося через роки), іншими жінками, але хто я така, щоб його засуджувати — час сам розставив усе на свої місця.
Весь цей кошмар закінчився одного сонячного травневого дня, коли на світ з’явився мій молодший брат. Вночі мама розбудила мене і прошепотіла, що зараз за нею приїде швидка, а потім вона повернеться вже з малюком, дала вказівки на найближчі дні, поцілувала сплячу сестричку, зібрала велику сумку й поїхала.
Я одразу ж розбудила Олю, і ми з нею (ох, ця дитяча віра в Бога) до самого ранку молилися на колінах, щоб із мамою та дитиною все було добре.
Потім тато повернувся з чергування і, дізнавшись, що сталося, почав раз у раз набирати якийсь номер, запитуючи: «А —… — ще не народила?».
Того дня він був абсолютно тверезий, але чомусь плакав… А коли з того кінця дроту йому повідомили: «У вас син, 3600, 50 см!», він довго сидів нерухомо й дивився прямо перед собою.
Цей малюк осяяв наш дім світлом з самого першого дня свого життя, він повернув туди мир і спокій, на довгі роки ставши тим центром тяжіння, який тримав усіх разом, поруч, в одній упряжці.
Ми всі чудово попрацювали, щоб виростити цього хлопчика. Вгадайте, хто тепер улюбленець усіх родичів? Хто найчудовіша, найкрасивіша, найрозумніша і в усіх відношеннях найпрекрасніша дитина (ну, як дитина, 17 років — це ж не жарт)?
Спадкоємець, продовжувач роду, надія й опора батьків. Наших батьків, які пережили кризу й залишилися разом, незважаючи ні на що.
Висновок з усієї цієї історії міг би бути таким: що чоловіки — козли й слабаки, що немовлят не слід виношувати й народжувати в такій атмосфері, що бути старшими дітьми в таких умовах — колосальний удар по психіці, що весь наш світ жорстокий, якщо навіть рідні люди можуть так з тобою вчинити (згадаймо позицію моїх бабусь і дідусів).
Але я не буду про це, а лише тихо подякую Всесвіту за те, що ми впоралися, і що тепер у мене є ще одна рідна людина.
