Маргарита зупинилася посеред коридору з мокрою ганчіркою в руках. Друге січня, одинадцята ранку. У передпокої горами валялися чужі черевики, з гачків сповзали об’ємні пуховики, а по ламінату вже мчали двоє хлопців у теплих спортивних штанях.
Вони влетіли до вітальні й з розбігу впали на світлий диван.
— Ми принесли свій лимонад! — радісно оголосила Жанна.
Зовиця впливла на кухню і сяяла, як начищений п’ятак. Яскравий манікюр, шовкова хустка на шиї, на губах самовдоволена посмішка. Слідом за нею, винувато втягуючи голову в плечі, втиснувся Вадим. Чоловік переминався з ноги на ногу, намагаючись не дивитися дружині в очі.
— Вадику, що це таке? — Рита кинула ганчірку в пластикове відро.
— Ну, Рито.
Вадим пробурмотів, перебираючи блискавку на домашній кофті.
— Родина ж приїхала. Свята. Вирішили ось заглянути, привітати нас.
— Який сюрприз!
Жанна по-господарськи відсунула табурет і сіла за обідній стіл, кинувши свою лакову сумочку прямо на скатертину.
— Ми ж свої, навіщо ці церемонії з дзвінками. Тим більше, вдома сидіти — нудьга, а у вас місця багато. Квартира простора, є де розгулятися.
З вітальні долинув звук мокрого хлопка, а потім радісний виск. Хтось із племінників щойно відкрив пластикову пляшку, щедро обливши килим солодкою газованою водою. Вадим нервово здригнувся, але з місця не зрушив.
Рита ополоснула руки під краном і витерла долоні рушником для посуду. Вчора, першого січня, вона до пізнього вечора прибирала квартиру після новорічної ночі. Вичистила килими, перемила гору тарілок. Вадим у цей час відпочивав, зачинившись у спальні.
— Отже, так.
Вона сперлася на край стільниці.
— І надовго цей сюрприз?
— До середи!
Жанна засунула руку в кишеню кардигана, анітрохи не збентежившись тоном невістки.
— Вадик завтра йде на зміну, а ми з тобою тут чудово посидимо. Жіночі розмови, салати. Моїм хлопцям у вас подобається, є простір. Хлопці вдома ходять по головах, а тут їм роздолля.
Вона дістала складений навпіл аркуш зошита й розгладила його на столі.
— Ось, тримай.
— Що це?
— Розклад закусок і гарячих страв.
Зовиця лукаво підморгнула.
— Я накидала, щоб тобі було простіше зорієнтуватися. Мої хлопці печінку не їдять, свинину їм важкувато. Завтра на обід приготуй курячі котлети на пару, а сьогодні обійдемося пюре з відбивними.
Продуктів ми не брали, у тебе ж з учорашнього дня все залишилося! Ми заглянули в холодильник, там цілий таз олів’є. І нарізки ще повно.
Рита підійшла до столу й взяла аркуш.
Там акуратним почерком, з поділом на сніданки, обіди та вечері, було розписано меню для зовиці та її двох дітей на чотири дні. У самому низу красувалася примітка: «Млинці на кефірі обов’язково! Хлопчики люблять їх із полуничним варенням, тільки не магазинним».
— Вадим.
Рита перевела погляд на чоловіка. Той уже відступав до дверного отвору, намагаючись уникнути розмови, що назрівала.
— Ти затвердив меню?
Вадим поспішно замахав руками.
— Рито, ну дітям потрібне свято. Треба потерпіти, всього пару днів. Все-таки сестра, ми бачилися востаннє влітку. Я піду за комп’ютер сяду, мені треба попрацювати. Там звіти горять.
Він прослизнув у спальню, щільно зачинивши за собою двері.
Рита знала цю роботу. Віртуальні ігри, де немає сестри з її виводком і дружини, у якої закінчується терпіння. Там він був командиром, грозою ворожих загонів, а тут — хлопчиком на побігеньках, який боявся скандалів зі своєю ріднею.
— Рито, ну чого стоїш?
Жанна поправила хустку на шиї й вимогливо постукала нігтем по столу.
— Став чайник. І дістань свою сковорідку, ту гарну, антипригарну. На ній відбивні виходять соковитішими. Я минулого разу помітила, як ти на ній вправно смажиш. Нічого не пригорає, просто краса.
У вітальні щось з гуркотом впало. Слідом пролунав дзвін розбитого скла. Молодший племінник почав кричати, вимагаючи увімкнути телевізор і мультики.
— Артеме, не кричи! — крикнула Жанна у бік кімнати, не рухаючись з місця. — Зараз тітка Рита все увімкне й прибере! Адже вона ж господиня!
Рита дивилася на куряче філе, яке зовиця вже встигла дістати з холодильника й кинути на дошку. Ніж, що лежав поруч, здався їй нестерпно важким.
Вона згадала, як тридцятого грудня бігала по магазинах із важкими пакетами, вибираючи найкраще м’ясо для новорічного столу. Як тоді сказав Вадим, що на продукти грошей ледь вистачає, тому подарунки вони куплять пізніше, з лютневої зарплати.
І як зараз Жанна впевнено розпоряджалася її їжею, її часом і її сковорідками.
— Рито!
У кухню знову заглянув Вадим. На ньому були величезні ігрові навушники, зсунуті на одне вухо. Вираз обличчя незадоволений, брови зсунуті.
— А чому інтернет так зависає? У мене гра вилітає!
— Не знаю, Вадику, — рівно відповіла Рита, дивлячись на обробну дошку.
— Тобто не знаєш? Іди перезавантаж роутер!
Він роздратовано махнув рукою в бік коридору.
— І Жанна просить налаштувати дітям планшет. Введи їм пароль від Wi-Fi, а то вони кричать, мені грати заважають. І зачиніть двері до вітальні.
— А мультики їм на планшеті увімкни, тільки звук голосніше зроби!
Це знову закричала Жанна з кімнати, куди вона перейшла, щоб перевірити, чи зручний диван.
— І чай не забудь! Я зелений буду, без цукру!
Рита акуратно зімкнула пальці. Злість, яка мала б накрити її з головою, чомусь не прийшла. Замість неї всередині утворилася дивна, дзвінка порожнеча. Кришталево чітке розуміння того, що якщо вона зараз наріже це філе, то буде різати його для них до кінця свого життя.
Буде мити підлоги за чужими дітьми, готувати парові котлети й вислуховувати претензії чоловіка через повільний інтернет.
Вона мовчки обійшла стіл й попрямувала до спальні.
Вадим уже сидів перед монітором і люто клацав мишкою. Рита підійшла до тумби біля вікна, де зеленими вогниками блимав прилад.
Вона простягнула руку.
Дверцята шафи відчинилися без скрипу. Рита дістала звідти містку дорожню сумку, яку купила для поїздок на базу відпочинку.
— Ти куди зібралася? — здивувався Вадим, відірвавшись від екрана.
Він спостерігав, як дружина кидає на дно сумки теплий светр, домашні штани, косметичку та пару футболок. Вона діяла швидко, без метушні.
— На дачу.
Рита застебнула блискавку на сумці. Потім підійшла до тумби з інтернетом і рішуче висмикнула шнур живлення з розетки. Вогники згасли миттєво.
— Рита!
Чоловік так гримнув, що підскочив кіт, який дрімав під ліжком. Вадим зірвав навушники й підхопився зі стільця.
— Ти що робиш?! У мене турнір! Я ж казав перезавантажити, а не виривати з коренем! Увімкни негайно!
Рита не відповіла. Вона спокійно скрутила дроти, поклала сам пристрій у бічну кишеню сумки.
— Це мій пристрій, Вадиме. Я його купувала за свої гроші.
Вадим випростався, не вірячи своїм очам.
— Яка дача?! Друге січня на дворі! У нас повний дім гостей! Приїхала сестра, діти!
— Саме так. У вас.
Рита перекинула сумку через плече й вийшла зі спальні.
На кухні вона відкрила нижню шухляду кухонного гарнітура. Дістала дві свої улюблені тефлонові сковорідки.
Сковорідки опинилися у великому пакеті. Туди ж полетіла розпочата банка дорогої кави.
У дверному отворі з’явилася Жанна. Зовиця вже не посміхалася, її обличчя набуло суворого, хижого виразу.
— Гей!
Вона впиралася руками в боки.
— Що ти собі придумала? Куди ти забираєш посуд?
Рита пройшла повз неї до передпокою. Зняла з вішака пуховик, взула черевики.
— Не зрозуміла, — вичавила зовиця, спостерігаючи, як невістка обмотує шарф. — А котлети? А ми? А хто готуватиме обід? Я взагалі-то втомилася після дороги!
— А ви тепер самі, мої дорогі.
Рита взяла сумку й пакет зі сковорідками.
— Меню на столі. Продукти в магазині на розі, там сьогодні знижки на курку. Смажити будете на старій чавунній сковорідці, вона стоїть у духовці. Тільки олії не шкодуйте, а то прилипає.
— Та як ти смієш!
Жанна нахилилася вперед, ледь не задихнувшись від обурення.
— Вадиме! Твоя дружина втікає! Вона залишає нас голодними у свято! І в її пакеті — наша кава!
Вадим вискочив у передпокій.
— Рито, ну що ти робиш? Куди ти підеш у такий мороз? Адже свята! Давай нормально посидимо. Ну хочеш, я сам картоплю почищу? Чесне слово, почищу!
— Почисти, Вадику. Обов’язково почисти. І цибулі туди побільше додай, щоб було соковитіше.
Рита повернула ключ і відчинила двері. У під’їзді пахло салатами і зимовою свіжістю.
— Піч розпалю, — сказала вона скоріше собі, ніж їм. — Сніг у дворі розкидаю. Тиша, повітря. Благодать.
— А ми тут як?! Без вай-фаю й без їжі?! — закричала зовиця з-за спини брата, розмахуючи в повітрі аркушем із меню. — Дітям потрібні мультики! Їм нудно!
— Це називається самообслуговування, Жанна. Звикайте.
Рита переступила поріг.
Вона вийшла на сходову клітку й прикрила за собою двері. З квартири ще долинали обурені крики зовиці й розгублене бурмотіння чоловіка, але ці звуки вже не мали жодного значення. Вони залишилися там, у задушливій квартирі з брудними підлогами й чужими правилами.
Сніг під ногами скрипів дзвінко й радісно. До електрички залишалося пів години. Рита йшла до станції й посміхалася, поправляючи сумку на плечі. Вперше за довгі роки шлюбу вона точно знала, що проведе ці вихідні так, як хоче вона сама. З гарною кавою, тишею й без жодної відбивної.
Додому Маргарита повернулася лише наприкінці січня, коли свята вже давно минули, а робочі будні увійшли у звичну колію.
У квартирі було незвично тихо й на диво чисто. Інтернет вона підключила не відразу, а сковорідки зайняли своє законне місце в нижній шухляді.
Вадим зустрів її мовчки, без докорів забрав сумку біля порога й пішов ставити чайник.
Жанна з племінниками більше не приїжджала в гості ні на весняні свята, ні влітку. Виявилося, що без безкоштовного меню, цілодобової кухарки та швидкісного Wi-Fi родинні зв’язки вимагають занадто великих зусиль.
