— Барбос, іди сюди швидше! — Василь вискочив з машини і кинувся до собаки, що лежав на узбіччі.
Але Барбос не встав, не замахав хвостом… Розуміння того, що сталося непоправне, обпекло Василя: собака не живий.
«Що я тепер скажу матері?!» — думав Василь, схилившись над бездиханним тілом Барбоса, і непрохані сльози капали на сиву морду пса.
***
Старий пес Валентини Гаврилівни за щось відразу не сподобався її невістці Риті.Ще при першій зустрічі.
Він гарчав, коли та проходила повз, і нервово бив хвостом по дошках ґанку. Рита собаку побоювалася і тихо ненавиділа.
— У, чудовисько марне… Моя б воля — давно б відправився на усипляння! — погрожувала вона Барбосу.
— Ритуля, ну що ти таке говориш! Може, йому запах твоїх парфумів не подобається, а може, стукіт підборів дратує! Адже він старий пес, а старі, вони часто з примхами… — заспокоював дружину Василь.
А Валентина Гаврилівна тільки дивилася несхвально: ось яка. Знала б ця фіфа, який Барбос насправді! Вже користі він точно приніс набагато більше, ніж Рита.
***
Валентина Гаврилівна в життя сина намагалася не втручатися. Навіть коли він познайомив її зі своєю нареченою Ритою, слова проти не сказала. Хоч і не припала їй до душі обраниця Василя.
Відчувалася в Риті якась штучність, фальшивість… Начебто і посміхається, а тепла від її посмішки не стає. І коли Василь поцікавився:
— Мамо, ну як тобі Ритуля? Красуня, правда?
Валентина Гаврилівна відповіла:
— Ти для себе дружину вибираєш… Головне, щоб тобі з нею було добре. А я вас можу тільки благословити… — Потім міцно обійняла Василя і поцілувала по-материнськи.
Після весілля молодята оселилися в квартирі Рити, яка дісталася їй у спадок. Тепер Василь рідко відвідував матір у селі, хоч і сумував.
Рита не любила туди їздити: віддавала перевагу комфортному відпочинку, а йому не подобалося сваритися з дружиною. Але цього літа дружина раптово захопилася ідеєю провести відпустку в глушині.
— Я тут в інтернеті прочитала, що екотуризм дуже корисний для здоров’я і нервів. У міському житті стільки стресів, та й гіподинамія — наш вічний бич! До того ж це модно! Правда, це невиправдано дорого… Тому я відразу згадала про село твоєї мами, — говорила Рита, збираючи валізи.
Василь зрадів, він давно не був у рідному домі, і якщо для цього треба стати екотуристом, то він готовий. Працювати Василь міг і віддалено, тож він швидко зібрався, і за пару днів вони з дружиною вже були на місці.
Валентина Гаврилівна радо зустріла гостей.
— Невже, нарешті, приїхали?! Ну хоч відпочинете по-людськи. У нас нічим не гірше, ніж у ваших Туреччинах і Єгиптах.
— Ну я б не порівнювала… — простягнула Рита. — До речі, Валентино Гаврилівно, а у вас є худоба? Сільський туризм передбачає повне занурення в автентичний побут.
Свекруха не дуже зрозуміла, куди Рита хоче зануритися, але відповіла:
— Так, ось, Барбос та десяток курей. Раніше коза ще була… Пішла на той світ, минулого року.
Рита з неприязню подивилася на старого пса, що лежав на сонячному ґанку, і скривила губки.
— Я маю на увазі корисну живність! А не цього собачого пенсіонера. Зізнатися, я навіть здивована, що він ще живий.
— Зате у мене великий город… Там роботи багато! Можеш занурюватися в цей свій побут скільки душа забажає! — поспішно похвалилася Валентина Гаврилівна.
— Давай, мамо, ми завтра почнемо занурюватися, — сказав Василь. — І Рита, і я за компанію… Дров тобі наколю, паркан полагоджу, відремонтую, що скажеш. А зараз ми відпочивати.
Василь підхопив валізи і потягнув до будинку. Рита йшла за ним, провалюючись підборами в землю і лаючись собі під ніс.
Коли вона зійшла на ґанок, Барбос підняв сиву морду і глухо заричав. Рита скрикнула і сховалася за чоловіка. Василь погладив пса по голові.
— Ну що ти, Барбос, образився, що Рита тебе не вважає корисною твариною? Не ображайся, це вона не зі зла…
Барбос замахав хвостом, радіючи господареві, якого знав з дитинства.
Вранці Валентина Гаврилівна повела невістку знайомитися зі своїм небагатим господарством.
— Ось курник, тут яблуні, смородина… А ось і мій город. Його давно пора полоти.
З городом у Рити не склалося: всі рослини на грядках в її очах були однаково зеленими. І що з них бур’ян, а що ні, розрізнити з ходу не виходило.
— Ось дивись: це морква, а це кульбаба лізе! — вчила невістку Валентина Гаврилівна. — Ти що, раніше кульбаб не бачила?!
— Кульбаби бачила! А ось всю вашу іншу траву не розрізняю! Я вам не професор ботаніки! — огризалася Рита.
Вона старалася, кректала, злилася. Дошкуляли комахи, дорогий спортивний костюм потемнів від поту і бруду, манікюр наказав довго жити. До того ж приблизно через годину колупання в грядках безжально завив поперек, вимагаючи відпочинку.
— На сьогодні досить! — оголосила Рита. — Це вже не екотуризм, а якесь рабство! Не розумію, як таке може бути корисним для здоров’я…
— А я хотіла тебе після городу з моїми несучками познайомити… — сказала Валентина Гаврилівна.
Рита здригнулася.
— Несучки завтра!
Ледве розігнувшись, вона попрямувала до будинку: тіло просило спокою. Але на ґанку знову лежав старий, непотрібний Барбос. Він поглянув на Риту і мовчки показав зуби. Рита боком прослизнула в будинок.
— Цей пес мене ненавидить! Він небезпечний! — скаржилася Рита ввечері чоловікові. — А що, якщо він мене вкусить?!
— Та Барбос у житті нікого не вкусив! Він просто показує тобі, що не зовсім нікчемний і ще може охороняти будинок. Схоже, ти його дуже образила, — суворо подивився на дружину Василь.
— Може, мені у цього дворняги вибачення попросити?! — обурилася Рита.
— Не завадило б…
Рита тільки пальцем біля скроні покрутила: зовсім чоловік з розуму з’їхав.
Валентина Гаврилівна, намагаючись подружити невістку і Барбоса, одного разу запропонувала:
— Ти, Рито, підійди до Барбоски, погладь, поговори з ним. Він зрозуміє, що ти своя людина, і перестане на тебе гарчати.
— Та з чого ви взяли, що мені не все одно, як до мене ставиться старий дворняга?! Ви тут зовсім здуріли: не можна так олюднювати тварину! — Рита з огидою подивилася на сивого пса.
Валентина Гаврилівна тільки зітхнула: ох, не дарма їй Рита не подобається, Барбос ось теж в ній щось недобре відчуває.
***
Одного разу вночі Рита не могла заснути, і вона вирішила вийти помилуватися літньою ніччю. Стояла тиша, сяяли зірки, Рита спустилася з ґанку і захоплено подивилася на небо.
Раптом у кущах хтось заворушився, потім почувся рик… Перелякана Рита рвонула з місця і відчула, що кудись падає. Вона закричала від жаху. Голу шкіру обпекло…
Василь вискочив на ґанок і не відразу побачив дружину. Тільки по коливанню кропиви він зрозумів — Рита впала в канаву…
Коли Василь витягнув дружину з пекучих заростей, Рита тремтіла. Руки, ноги, обличчя горіли і свербіли…
— Ну навіщо ти пішла бродити по двору в темряві?! — журився Василь.
— Ти краще скажи мені, чому ваш нібито добрий Барбос намагався мене зжерти? — прошипіла червона від злості і кропиви Рита.
— Та він просто лякав… Хтозна, хто там вночі бродить… — захищав пса Василь.
Сперечатися з чоловіком Рита не стала, але Барбосу свого падіння в кропиву не пробачила. Наступного дня вона домовилася з місцевим чоловіком, і той за невелику плату погодився відвезти пса.
— Ви тільки відвезіть його якнайдалі, щоб він назад дорогу не знайшов! — попросила Рита. — Виживе — його щастя, а ні — туди і дорога. І так затримався на цьому світі.
Чоловік кивнув на знак згоди, зайвих питань не став задавати. Рита платила гроші, тому він був готовий не тільки цього пса вивезти, куди скаже щедра жінка, а взагалі всіх собак в окрузі. З роботою в селі було не дуже… А гроші, як відомо, не пахнуть.
***
— Василю, ти Барбоса не бачив? Куди ж він запропастився? Він же зовсім старий — далеко від свого ґанку не відходить… — переживала Валентина Гаврилівна, в сотий раз обійшовши двір.
Василь похитав головою і приєднався до матері в пошуках. До вечора вони ходили по селу, кликали Барбоса, питали людей. Але все марно. Барбос як у воду канув.
— Куди ж він зник? — Валентина Гаврилівна опустилася на ґанок, де любив лежати Барбос, і заплакала.
— Ну що ви так переймаєтеся? — підійшла до неї Рита. — Самі кажете — старий був. Може, він в ліс пішов. Я чула, що собаки так роблять… Заведете собі нового пса.
— Барбоска не просто пес був, — схлипнула Валентина Гаврилівна. — Він друг і ангел… Якби не Барбос, то, може, і сина у мене вже не було б. Василь, йди сюди! — покликала вона. — Задери майку, пам’ятаєш, звідки у тебе ці шрами?
— Обпікся в дитинстві, ти сама говорила… — сказав Василь.
— Обпікся… Пожежа у нас в будинку була, тобі п’ять років тільки виповнилося. Я на фермі тоді працювала, з тобою бабуся сиділа.
Барбос тебе з вогню витягнув без свідомості, балкою тебе огріло по голові здорово. А бабусю врятувати не встиг. Ти про це забув, а я ось пам’ятаю… — Валентина Гаврилівна знову заплакала.
— І правда, забув. Мабуть, сильно мене тоді по голові вдарило. — здивувався Василь. А потім пообіцяв: — Я обов’язково його знайду!
Рита подивилася на плачучу свекруху і пішла в будинок. «Сентиментальна стара! — злісно думала вона.
— Ну, здійснив пес подвиг сто років тому, то що ж йому тепер, на людей можна кидатися?»
Василь зайшов слідом за дружиною. У нього ще зранку зародилися підозри, тільки ось при матері озвучувати їх не хотілося.
— Рито, якщо ти щось знаєш, скажи краще… Я лаятися не буду і мамі не скажу! Потрібно знайти Барбоса!
Очі Рити забігали, намагаючись уникнути важкого погляду чоловіка.
— Ну! — вимагав Василь.
— Може, не треба нікого шукати?
Василь грюкнув кулаком по столу, вперше в житті…
І Рита злякалася, розповіла, як заплатила чоловікові, щоб позбутися собаки.
— Що за чоловік, де живе?! Кажи вже! — вимагав Василь.
***
Через деякий час він стукав у двері будинку на краю села. Заспаний господар незадоволено відчинив двері, вислухав непроханого гостя.
— Заплатиш, відвезу тебе в те місце, де випустив пса. — Чоловік вирішив не втрачати вигоду.
Василь погодився, і вранці його машина тряслася по ґрунтовій дорозі слідом за стареньким трактором. Василь пильно оглядав місцевість. І, нарешті, побачив…
— Барбос! Барбос, іди швидше сюди! Ну ж бо! — Василь вискочив з машини і побіг до пса, який нерухомо лежав на узбіччі.
Але Барбос не підняв голови, не замахав хвостом, вітаючи господаря… Василь зрозумів — сталося непоправне.
— Багато старий пройшов, я його набагато далі залишав, — до Василя ззаду підійшов його супровідник. — Боєць!
Василь підняв бездиханне тіло Барбоса, свого ангела, і відніс до машини. «Як я скажу про це матері?!» — стукала в голові Василя думка, а важкі сльози капали на сиву морду.
Валентина Гаврилівна закричала, коли Василь дістав з машини нерухоме тіло Барбоса, загорнуте в куртку. А потім вона обійняла голову пса і заридала гірко і безвихідно…
Барбоса поховали під старою яблунею, що росла поруч з його улюбленим ґанком. Василь обіймав матір за тремтячі плечі і мовчав. Будь-які слова були зараз зайвими. Рита поїхала пару годин тому.
— Ну що ви через відхід старої собаки таку трагедію влаштовуєте?! — Рита цілком щиро не розуміла.
Василь мовчки пройшов у будинок і через деякий час виніс валізи дружини. Потім відвіз її на станцію…
— Ти що хочеш, щоб я їхала одна? — обурилася Рита.
Василь мовчав.
— А ти сам коли повернешся?
— Не знаю коли, — Василь подивився на дружину. — І не знаю, чи повернуся взагалі…
***
Наприкінці літа Василь приїхав до міста і подав на розлучення. Рита не заперечувала: поки чоловік був у селі, вона встигла закрутити новий роман.
Василь вирішив повернутися до матері: ділити з колишньою дружиною йому не було чого. Тільки перед від’їздом йому належало зробити одну важливу справу… По дорозі до села він заїхав до собачого притулку.
— Ви впевнені, що вам потрібен саме цей? Він виросте великим… У міській квартирі йому буде тісно. — Жінка відкрила клітку і озирнулася на Василя.
— Абсолютно впевнений! Він буде жити в селі. Я обіцяю йому великий двір, затишний будинок і сонячний ґанок, на якому дуже приємно полежати. — Василь взяв цуценя на руки. — А ще у нього будуть чудові господарі. Ти згоден, Барбоска?
Цуценя лизнуло Василя в щоку: воно було згодно.
Спеціально для сайту Stories
