Валентина стояла біля плити і смажила котлети. Зараз донька з університету повернеться, а вона її смачненьким нагодує. Аромат смаженого м’яса заповнив кухню.
Донька так швидко виросла, Валентина навіть і не помітила. Звичайно, як тут помітиш, коли батько кинув їх так рано. Але ж Оля тоді все розуміла. Пішов до якоїсь молодухи. Хоча ж і Валентина не стара була. Але, Олегу, мабуть, було комфортніше з двадцятирічною. Тому Валентині довелося все самій, все самій. На себе менше витрачала, але доньці намагалася давати все, що могла.
На собі економила, зайвий раз одяг новий не купувала. Але в Олі повинно було завжди все бути. Не тільки навчальне та побутове приладдя, а й у кіно сходити, на творчість. Головне, щоб дитина росла повноцінною, здоровою, щасливою. А то ж від Олега аліментів теж не дочекаєшся. Коли заплатить, коли не заплатить.
Ну ось Олі вже 17 років. Якось упоралася Валентина і без сторонньої допомоги. Настільки звикла жити з донькою, що й відпускати її нікуди не хотілося.
Але слава Богу, Оля вибрала університет, який недалеко від дому був. Тож донька залишилася жити з Валентиною.
Та й тим паче, невже вона пустить рідну доньку жити в гуртожиток, якщо вона може бути спокійно тут? А то знає Валентина, що там за гуртожиток зараз такі. Одні таргани, ремонт незрозуміло коли робили. Ще й дах, не дай Боже, протікає. Звісно, можна було б і квартиру зняти, якщо що. Але навіщо гроші витрачати, коли тут свої умови?
– Мамо, я вдома! – пролунав голос Олі з передпокою, перервавши Валю від її думок.
– Привіт, зайченятко, – відгукнулася Валентина. – Як минув день? Оля увійшла на кухню і поклала рюкзак на підлогу. Пучок від довгого волосся розмотався, обличчя було явно стомлене.
– Та нормально, – знизала плечима вона, сідаючи за стіл. – Сьогодні пара така складна була. Не розумію, навіщо нам узагалі економіка.
Валентина поставила перед донькою тарілку.
– Їж. А то зовсім худа стала. Їси там на парах ці свої булочки. Ну і що? Узяла б краще що-небудь домашнє.
– Мамо, – Оля кинула на Валентину виразний погляд. – Ну де я там розігрівати-то буду? У нас там немає нічого.
Валентина зітхнула.
– Начебто таке місце пристойне, а нормальну їдальню зробити вам там не можуть.
Тут на кухню зайшов Павло.
– Привіт, студентко, – промовив він, прибираючи пакет на кухонний стіл. – Як навчання?
Оля кивнула і посміхнулася йому у відповідь. Вона вже встигла звикнути до Павла за ці півроку, що він жив із ними.
Хоча спочатку було трохи дивно бачити його в їхньому домі.
Валентина познайомилася з ним кілька років тому на дачі в подруги. Спочатку вони спілкувалися просто, як знайомі. Обидва захоплювалися садівництвом, та й готувати Павло теж любив.
Вони все обмінювалися з ним рецептами. Але з кожною зустріччю їхнє спілкування ставало дедалі ближчим. Оля тоді була в десятому класі, і Валентина ще не думала, що знову почне стосунки.
Вона всю свою увагу приділяла доньці. Вважала, що її особисте життя має почекати. Але Павло здався людиною надійною і турботливою. І Валентина просто не могла протистояти своїм почуттям.
Коли Павло вперше запропонував заїхати до них на вечерю, Валентина довго вагалася. Але потім все-таки погодилася. Він прийшов з оберемком квітів, привіз пиріг. Сам випік. Того вечора вони говорили про все на світі, сміялися.
Валентина, нарешті, відчула, що поруч із ним легко і спокійно. Після тієї вечері Павло став заходити частіше. Допомагав із ремонтом у квартирі, приніс новий світильник на кухню і полагодив раковину у ванній, що капала.
Оля поступово звикла до його присутності. Ну і раділа, бачачи, як змінюється мама. Павло вмів слухати, ніколи не перебивав і не нав’язував своєї думки.
Він одразу дав зрозуміти Олі, що не збирається займати місце її батька.
Тож поступово Павло і Валентина почали зустрічатися. А півроку тому він заїхав у квартиру Валентини.
Спочатку Валентина сумнівалася. Боялася, що це вплине на її стосунки з донькою. Але Оля підтримала її. Мама заслуговує бути щасливою. І ось тепер Павло жив із ними.
– Що там у нас на вечерю? – запитав Павло, обіймаючи Валентину за талію.
– Котлети з картоплею, – відповіла вона. – Якраз щойно приготувала. Сідай за стіл, скоро все буде готово.
Оля поїла швидко. Потім піднялася з-за столу, поцілувала Валентину в щоку.
– На добраніч, мамо. Дякую за вечерю, як завжди смачно, – сказала вона, на ходу підбираючи рюкзак із підлоги.
– На добраніч, зайченятко, – Валентина ласкаво погладила доньку по руці.
– Відпочивай, завтра знову на пари.
Оля пішла у свою кімнату. Валентина глянула їй услід і посміхнулася. Коли Оля зникла з поля зору, Павло заговорив.
– Валю, – почав він, примружившись. – Я тут подумав. Може, Олі пора в гуртожиток переїхати?
– З чого б це? – здивувалася Валентина.
– Ну, Олі вже сімнадцять. Доросла дівчинка. У гуртожитку інші студенти, своя атмосфера, компанія.
– Ну той що. Що вона там у цьому брудному гуртожитку буде стирчати. Коли в неї тут поруч комфорт. Тим більше, ще гроші платити за це. Тут до університету 10 хвилин пішки.
Павло зітхнув. Валентині здалося, ніби він почав дратуватися.
– Ну що? Вона ж доросла вже. Треба якось самостійне життя починати. Чи вона так і буде до 30 років на твоєму порозі ошиватися?
– Павло, ти говори, та не заговорюйся. Ми про мою доньку, взагалі-то, говоримо.
Павло злегка підібгав губи і похитав головою.
– Валю, я просто хочу сюди свою матір перевезти.
– Навіщо? – підняла брови Валентина.
– Ну так а що вона там одна, на іншому кінці міста тулиться? Переїхала б сюди. У її віці самій жити – не діло. Та й мені спокійніше буде, якщо вона під боком.
Валентина вперла руки в боки. Ось це чоловік заговорив. Та як він узагалі сміє її квартирою розпоряджатися?
– Тобто ти хочеш, щоб твоя мати в мою квартиру переїхала?
– Ну а чому б і ні? – як ні в чому не бувало відповів Павло. – Що ти так заводишся?
– Ну а з чого мені не заводитися, коли ти розпоряджаєшся моїм житлом? Хочеш свою матір кудись перевести, тоді зніми їй квартиру. Я винна, що в тебе свого житла немає? І так тебе у свій дім пустила.
– Ти зараз будеш тикати в мене тим, що я в твоїй квартирі живу? – почав злитися Павло.
– Нічим я не хочу в тебе тикати – відповіла Валентина.
– Валю, твоя дочка вже виросла, а в її кімнату я поселю свою матір, – відрізав чоловік.
– У тобі що, ні краплі співчуття?
Валентина просто обімліла. Вона Єлизавету Михайлівну знала. Жінка цілком собі одна справлялася. З чого б це їй захотілося б переїхати у квартиру Валентини?
– Ти подумав про те, як Олі буде в гуртожитку? Там же жахливі умови!
– Та годі тобі, – махнув рукою Павло. – Звичайні студентські умови. Ми всі через це пройшли. Не влаштовуй істерик! Я все вирішив! Мама переїжджає до нас!
Валентина задихнулася від обурення.
– Це моя квартира! – вигукнула Валентина. – І я не дозволю тобі розпоряджатися нею, як тобі заманеться!
– А я твій чоловік! – рявкнув Павло, підхоплюючись із-за столу. – І маю право голосу!
Між ними повисла напружена тиша. Валентина тремтіла від гніву. Уперше за весь час їхніх стосунків Павло дозволив собі говорити з нею в такому тоні. Вона мовчки відвернулася і пішла в спальню.
Сльози душили. Невже їхнє кохання розбилося об буденність, об цю дурну квартиру? Невже Павло справді готовий виставити її доньку, тільки б догодити своїй матері?
Наступного дня Павло знову завів цю розмову. І цього разу Валентина знову йому відповіла ні. Вибухнув черговий скандал.
– Знаєш, Павло. Якщо ти зі мною через це збираєшся сваритися, можеш речі збирати й іти. Я рідну дочку на чоловіка і його матір міняти не збираюся.
Павло й справді тоді речі зібрав. Десь тижнів зо два у Валентини не жив. А потім якось прийшов. Уже в вічко Валентина побачила квіти. Павло ніяково посміхався.
– Валю, ти вибач мене. Просто мама дуже хотіла переїхати. І я не розумів, чому ти її пускати не хочеш. Але в мене був час подумати. Я був не правий. Вирішив, зніму їй тут квартирку неподалік. А ту продамо. Не виганяй мене тільки.
Валентина посміхнулася. Весь цей час їй було не по собі. Усе-таки, хорошого вона чоловіка обрала. Не без вад, але сам усе розуміє. І Валентина пустила Павла.
