Мати приїхала в гості провідати онука і про те, що дочка зібралася продати свою квартиру, дізналася зовсім випадково, побачила документи на столі на кухні.
– Та мені теж шкода, мамо, але Денис нову машину хоче, а ми з нашою іпотекою нічого пристойного собі дозволити не можемо, – зітхнула Варя.
– А чого ж він свою квартиру не продасть? – здивувалася Ніна Іванівна. – У нього ж двокімнатна в центрі. На такі гроші він собі новий автомобіль дозволити зможе, чого він за твою вчепився?
– Ну яка двокімнатна? Він її ще до весілля продав. Стали б ми іпотеку терміново брати, якби в Дениса двокімнатна квартира в центрі була? Немає цієї квартири давно, він мені сам казав.
Ніна Іванівна сперечатися не стала, але серцем відчула – щось тут не так.
Теща зятю завжди не довіряла, якийсь він був неприємний, слизький. На запитання завжди відповідав ухильно, в очі не дивився, на вулиці вічно озирався, ніби чекав стеження.
Вони з Варею одружилися три роки тому, і незабаром з’явився син Сергійко. Варина однушка, де вони жили спочатку, була занадто маленькою, і молоді батьки вирішили взяти іпотеку. Теща побоювалася, що вони такий тягар не потягнуть, але різні виплати та допомоги допомогли їм утриматися на плаву.
Про те, що у зятя є своя квартира, Ніна Іванівна знала достеменно, ще до весілля сваха хвалилася, який завидний наречений її доньці дістався.
“Коли ж він устиг квартиру з рук збути?” – дивувалася теща.
Для отримання відомостей із перших рук вона вирішила вирушити до матері зятя Антоніни Петрівни.
Та візиту зраділа, запросила на кухню, накрила стіл до чаю. Поговорили про погоду, ціни на хліб, черги та інші важливі справи, коли Ніна Іванівна запитала:
– А що, сватонько, комуналку-то підняли, пенсії вистачає?
– Так, начебто, не сильно й підвищили, мені з моєю однокімнатною якось і непомітно. Та ще Денис іноді підкидає.
– А Денис за свої хороми тепер, мабуть, усю зарплату віддає? – плавно підвела до животрепетної теми хитра сваха.
– Навіть і не знаю,- здивувалася власній необізнаності Антоніна Петрівна. – Востаннє ми про неї минулого місяця говорили, від нього, начебто, мешканці з’їхали, ніхто не живе.
– То, може, він її й продав уже? Ясна річ, дві квартири оплачувати, та ще й іпотека.
– Та ти що,- замахала руками сваха, – він її не продасть ніколи! Це ще діда його квартира, він нею дорожить. До того ж її здавати вигідно. Денис мені навіть казав, що він із цих грошей на платежі за іпотекою бере. Знову мешканців пустить, не пропаде квартира.
Сваха явно пишалася кмітливістю фінансового генія Дениса.
– Дякую за чай, піду, мабуть.
Ніна Іванівна дізналася все, що хотіла.
Вона їхала додому в автобусі і міркувала:
“Якщо зять квартиру не продав, а мешканців там немає, то як він її використовує? І якщо він так уже машину хоче, чому своє майно не продасть? Жадібність?”
Але тещі здавалося, що не тільки, була ще якась причина, через яку Денис не хотів розлучатися з двокімнатною квартирою, а ще й брехав дружині, що квартира продана.
Ще кілька разів відвідавши сваху і під слушним приводом дізнавшись адресу квартири Дениса, Ніна Іванівна зайняла пост на лавочці біля будинку навпроти.
Жінка не знала, коли з’явиться зять і чи з’явиться найближчим часом, але розсудила, що вдень він працює, і стежити краще ввечері.
Два тижні стеження результатів не принесли, і жінка задумалася, де вона прорахувалася. Бо якщо квартиру використовували так, як вона припускала, то за два тижні зять мав з’явитися хоч раз. У неї була лише одна здогадка, яку спочатку потрібно було перевірити.
Сидячи на кухні в доньки, Ніна Іванівна пила чай і бавилася з Сергієм, коли в замку заворушився ключ.
– Це Денис, – сказала Варя. – Якраз до вечері.
– За твоїм Денисом просто годинник можна звіряти, ніколи за стіл не спізнюється, – закинула вудку мати.
– Так, він такий, – донька задоволено посміхнулася. – З роботи завжди одразу додому, до дружини та сина. Хіба що в магазин заскочить по-швидкому.
“У магазин по-швидкому” для тещі не годилося, і вона продовжила.
– Так на роботі-то, напевно, і пообідати ніколи, ось він і біжить додому сайгаком, голод не тітка!
– Ну що ти, мамо, у них є обідня перерва. Денис ходить на ланч у кафе поруч із роботою, там смачно і недорого, він мені сам казав.
“Ось смачно і недорого – цілком підходить”, – подумала теща.
Вона ще трохи затрималася в гостях, поговорила із зятем і відкланялася.
Подальший план, як казав герой її улюбленого детективного серіалу, був надійний і простий як домкрат: треба було всього лише змінити час стеження.
Наступні два дні Ніна Іванівна провела обідню пору, сидячи на знайомій лавочці.
Коли до під’їзду підкотила червона блискуча машинка, жінка спочатку навіть не звернула на неї уваги. Але потім із машинки вибрався Денис і на напівзігнутих оббіг маленький автомобільчик. На асфальт ступила ніжка в лакованій туфельці, слідом вибралося диво дивне в легкому костюмчику, увінчане копицею світлого волосся.
Ніна Іванівна мимоволі замилувалася створінням.
“Так”, – подумалося їй. – “На Денискиному драндулеті до такої кралі не підкотиш, зрозуміло, навіщо йому дорога машина знадобилася”.
Пара тим часом йшла до під’їзду, Денис воркував, дівиця цвірінькала, загалом, нехай увесь світ почекає.
Залишатися тут довше не мало сенсу, і Ніна Іванівна вирушила в кафе, де “смачно і недорого”. Яке ж було її здивування, коли через півгодини туди з’явився і зять.
Теща похвалила себе, що вдало влаштувалася в кутку. Вона б знайшла пояснення, якби вони зустрілися, герої поліцейських серіалів ще не з таких ситуацій викручувалися, але їй не хотілося з ним зайвий раз розмовляти.
Теща застукала хитрого зятя. Виходить, наш постріл он який прудкий! І шлунок набити, і відпочити культурно встигає.
Наступного дня, сидячи в гостях у доньки, мати завела бесіду здалеку.
– Ти знаєш, Варенько, ми з твоїм батьком багато років прожили душа в душу. Я так за ним сумую. Дуже хороша була людина, порядна і чесна. Зараз таких знайти важко. У сучасної молоді все легко, сім’ю завів, потім розлюбив, пішов до іншої…
– Це ти до чого, мамо? – мимохідь запитала Варя, збираючи по кімнаті дитячі іграшки.
Сергійка поклали спати, і в неї був час навести лад.
– Ми за стільки років не набридли одне одному, уявляєш? І мені б навіть у страшному сні не наснилося, що він би раптом піти від мене надумав.
– У нас із Денисом так само, – Варя посміхалася. – Він завжди додому з роботи йде, у вихідні з нами гуляє, мене кохає і Сергія. Грошей, звісно, у нас не особливо багато, але він старається, коли квіточку мені подарує, коли синові іграшку принесе.
“Та вже”, – думала мати. – “Дівиця-то Денисова, судячи з усього, квіточкою та іграшкою не обходиться. Ресторани у вихідний теж виключаються, раз він із сином гуляє. Але якось же він красу свою догоджає?”
– А у відпустку ви коли збираєтеся? – завдяки своєму захопленню Ніна Іванівна знала багато способів забрати гроші із сім’ї.
– Та яка там відпустка, – Варя сумно зітхнула.
– Грошей на відпочинок немає зовсім. Дениса на два тижні у відрядження посилали. По полям їхдили. Так він приїхав, каже, спека там, пил, засмаг до чорноти. Ось і вся відпустка, – Варя невесело розсміялася.
“Відрядження значить…”
– Наприкінці місяця знову посилають. Він не хоче їхати, дуже за нами з Сергієм сумує, – донька посміхнулася.
– А куди посилають-то?
– Я не знаю, у них там багато філій, доведеться два тижні в роз’їздах провести.
Ніна Іванівна розмірковувала. Те, що ніяких відряджень у спеці й пилу в зятя немає, вона була впевнена стовідсотково. Це він кралю свою на моря возив. Тобто, мало того що він дружині зраджує, він ще й сімейний бюджет розбазарює. А зятек-то й справді у фінансах розуміється, грошики, мабуть, від здачі своєї квартири накопичив.
Але головне вона усвідомила – дочка про витівки чоловіка не в курсі.
Поїздки Дениса з дівицею на курорт теща довести ніяк не могла, але деякі можливості відкрити правду доньці у неї були.
Наступного дня вона зайняла свій пост на лавочці в очікуванні приїзду зятя з подружкою.
Цього разу теща прийшла підготовленою, в її сумочці лежав сучасний телефон із камерою. Апарат був недорогий, пенсія цілком дозволяла. Продавець у магазині показав жінці, як робити фотографії, відео та користуватися диктофоном, тож Ніна Іванівна почувалася навіть не детективом, а просто суперагентом.
Коли під’їхала червона машинка, Ніна Іванівна була напоготові і зробила кілька знімків пари, що виходила з машини і заходила в під’їзд. Але після зрілих роздумів вона зрозуміла, що такі фото нічого не доводять. Тим більше їх не прийме як докази закохана в чоловіка Варя.
Жінка розмірковувала, продовжуючи сидіти на лавочці, час минав. Вона зовсім уже зібралася йти, коли з під’їзду вийшов Денис і повітряна істота. Без особливої надії Ніна Іванівна дістала телефон і підготувала камеру. І тут їй пощастило, пара почала прощатися біля машини якраз з її боку, і прощання вийшло спекотним.
Прямуючи до дочки, мати вирішила, що без нагальної потреби останні фотографії показувати не стане. Вони були вельми переконливими, але засмучувати доньку сценами подружньої зради мати не хотіла.
Денис опинився вдома раніше тещі, він сидів на кухні і щось розповідав дружині.
– Проходь, мамо, ми саме вечеряємо. Сідай, поїси з нами, – Варя вела матір на кухню, посміхаючись і думаючи про щось своє.
Ніні Іванівні стало соромно й сумно, але мовчати вона не могла.
– А, Ніно Іванівно, вітаю!
Денис завжди був ввічливий, але очок в очах тещі йому це не додавало.
– А я якраз Варі розповідаю про відрядження, у яке наступного тижня поїду, – зять зітхнув, переставши посміхатися. – Ви вже провідуйте її іноді, а то вона тут зовсім без мене занудьгує.
– Звичайно, Денисе, я за ними догляну.
Теща уважно подивилася на зятя і запитала.
– І куди ти їдеш, Денисе?- Та все туди ж, із сусідами нашими контакти налагоджуємо, – невиразно відповів зять.
– Контакти – це добре.
Жінка дістала з сумочки телефон.
– Один їдеш? – вона відкрила потрібний файл і сунула під ніс зятю. – Чи з цією?
Денис спочатку оторопів, але зорієнтувався моментально.
– Ну так, ми їдемо з Вікторією, вона моя начальниця, – чоловік почервонів і витер піт із чола.
– Що там, мамо?
Варя взяла з рук матері апарат.
– Хто це, Денис?
– Та кажу ж, начальниця моя! – очі його бігали ще сильніше, ніж зазвичай.
“Як би в нього голова не закрутилася від таких метань”, – подумала теща.
Але Варя, схоже, щось запідозрила.
– А що це ви з начальницею так дивно стоїте? Вона й голову тобі на плече поклала.
– Та нормально ми стоїмо, може, просто так нахилилася в той самий момент, коли її сфотографували.
Чоловік сердився, але продовжував робити вигляд, ніби нічого не відбувається.
– Ти і минулого разу з нею їздив? – запитала Ніна Іванівна.
– Та вам-то яке діло?! – зять не витримав і зірвався на крик. – Де ви ці фотографії взяли? Ви шпигували, чи що?
Він помовчав, потім примружив очі.
– А, ви спеціально хочете нас із Варею посварити! Ви тому мене вистежили і видаєте робочу зустріч за романтичне побачення.
– А чому робоча зустріч проходить у твоїй квартирі, яку ти нібито продав? – наступала Ніна Іванівна.
Вона помітила, що Варя тримається досить спокійно, і вирішила розставити всі крапки над “і”.
– Денисе? – подала голос дружина.
– Ну так, не продав, не продав я! Що з того?! Ви мене зі світу зживете тепер?! І чому я маю її продавати, це спадок мого діда!
Він встав з-за столу і ходив кухнею туди-сюди, благо метраж дозволяв.
– Але як же… Ти ж сказав, що в тебе більше немає квартири, треба продати мою, щоб тобі машину купити. Ти сказав, твоя машина стара зовсім, і нам потрібен сімейний автомобіль, – запитала дружина зі сльозами в голосі.
Однак очі її були сухими.
– Ну так, сказав, визнаю! Але якби я не сказав, ти б свою квартиру нізащо не продала! Пожаліла б для чоловіка рідного!
– Тобто квартиру ти залишив, щоб там “робочі зустрічі” проводити? – уточнила теща.
– Та що ви причепилися! – завив чоловік-зрадник. – Це робоча зустріч була! Ми на роботі недоговорили, я Віку проводжати пішов і дещо їй дорогою ще розповідав. У нас проект важливий, відрядження на носі!
Зять нишком подивився на жінок, чи вірять вони в його вигадки.
Зітхнувши, теща зважилася. Вона вибрала на телефоні потрібне фото і поклала апарат перед зятем.
– А це ти їй доповідь секретну робиш, щоб ніхто не здогадався?
Варя, побачивши те саме фото, притиснула руку до губ. Денис потягнувся за телефоном, але теща була спритнішою.
– Іди, Денисе! Збирай свої речі і йди! – Варя відвернулася і закрила обличчя руками, почулися здавлені ридання.
– Але як же… Але це ж нічого не означає, Варенько, це так просто, пустощі… Ти ж знаєш, у мене немає нічого дорожчого за сім’ю, за тебе та Сергійка…
– Є! – вигукнула дружина. – У тебе є твоя квартира, яка тобі дорожча за нас і за все на світі! Ось іди й живи в ній, а нас забудь!
Варя відчинила перед чоловіком двері кухні й показала рукою на поріг.
