Був лютий. На вулиці не було снігу, але небо свинцевими гронами попереджало про його швидку появу. І тут у дворі загуділа, завила сирена машини швидкої допомоги, що під’їжджала.
— Здається, когось привезли і, напевно, важкого, раз так повідомляють про себе, — глибокодумно вимовив черговий лікар.
Почувся звук відчинених дверей, і в коридорі застукали, зашуміли відразу безліч голосів:
— Та швидше ж ви, відчиняйте другі двері, несіть його сюди.
Двері приймальні різко відчинилися, і на порозі з’явився чоловік з дитиною на руках. Слідом за ними, не відстаючи, а тримаючись обома руками за голову, йшла жінка. Її обличчя виглядало блідим, і було чутно, як вона голосно шепотіла:
— Правда, він живий? Адже, правда?
Я в цей нещасливий день був черговим хірургом. Не люблю працювати у вихідний черговим хірургом. Не люблю працювати у вихідний день. У будні час якось біжить швидше. І лікарі всі на місцях, і лабораторія тут, як тут, і рентгенологи, коротше, коли всі разом, то і питання вирішуються швидше.
— Куди? — вимовив чоловік, — куди мені його, допоможіть, будь ласка, ви ж військовий лікар, ви ж все… все можете… і заплакав.
Всі ніби прокинулися від заціпеніння:
— Давайте несіть дитину на кушетку, — різко вимовив старший нашої зміни лікар, — черговий хірург, огляньте дитину, нехай про всяк випадок підготуються реаніматологи.
Я глянув на дитину і заціпенів. Рік тому у мене було таке ж чергування. Був грудень, на вулицях міста лежав сніг. До приймального покою звернулася наша буфетчиця з їдальні. Вона просила розшукати сина, який прийшов до неї після школи і попросив дозволу, поки мама ще на роботі, покататися на санках.
Минуло більше двох годин, на вулиці стемніло, а дитина все не поверталася. Ми підняли всю чергову службу, обішли всю територію і тільки пізно вночі виявили, що в закопаній на території цистерні з резервною водою, відкрита горловина і поруч з нею сліди від санок.
Дитину дістали, але було вже пізно. Він був одягнений точно так само, в синю курточку і хутряну шапочку, зав’язану під підборіддям.
Все було, як тоді…
— Скільки часу минуло з моменту, як ви його знайшли?
— Не знаю, — відповів батько дитини, — його виявили сусіди, що плавав у канаві, і він ще, за їхніми словами, подавав ознаки життя. А потім в машині йому робили штучне дихання…
— Все зрозуміло. Будь ласка, відійдіть убік. Колеги, — це вже до чергової зміни, — займіться батьками.
Я оглянув малюка, і перше, що зробив, — зняв його шапочку і розстебнув куртку. Обличчя дитини було синюшним, зіниці широкі і не реагували на світло, пульс і дихання були відсутні.
— З нього воду видаляли?
Все зрозуміло, йому проводили штучне дихання з легенями, наповненими водою.
Я перевернув малюка обличчям вниз, підставив своє коліно і з силою став натискати йому на спину. Вода хлинула з його ротика. Потім поклав на кушетку і зробив примусовий вдих, потім тричі натиснув на грудну клітку, допомагаючи маленькому серцю розігнати кров по судинах.
— Час холодний, можливо мозок ще живий, є ж випадки, коли люди під сніжною лавиною зберігали іскорки життя більше доби, — ці думки надії не покидали мене, поки я намагався повернути до життя дитину.
Стрілки настінного годинника повільно відраховували хвилини — дві, три, п’ять і раптом щось ожило там, всередині. Це було схоже на муркотіння кошеняти під рукою.
І тут дитина видала по-дорослому гучний подих, він був з якимось нелюдським надривом, ніби з силою вибирався з чіпких лап см…ті.
— Швидше в реанімацію, його потрібно перевести на кероване дихання, сам він довго дихати не зможе.
— Олексій, синку, він живий? — прокинулася від заціпеніння, як від глибокої непритомності, мати дитини, — Лікарю, він справді живий? Ви врятуєте його?
— Тепер вже будемо сподіватися, — колеги, необхідно викликати дитячу реанімаційну допомогу.
Льошу на руках понесли в реанімацію. Тепер залишалося чекати фахівців з області.
У палаті, куди помістили малюка, стояла напружена тиша. Задумливо мерехтіли лампочки монітора, і напружено працював апарат штучного дихання, він допомагав маленькому організму вистояти.
Вузькі зіниці його небесно-блакитних очей показували, що дитина жива, що організм бореться з бідою, яка навалилася на нього.
Фахівці прибули через дві години. Увійшовши в палату і оглянувши дитину, винесли свій вердикт:
— Дитина нежиттєздатна, за той час, що вона перебувала в стані клінічної см…ті, її мозок заг…ув. Відключіть апарат і чекайте результату.
Від несподіванки всі, хто перебував у палаті, втратили дар мови:
— Колеги, ви що? — нарешті знайшов голос наш реаніматолог, — якщо зіниці вузькі і реагують на світло, значить, мозок живий.
— Не обов’язково, скільки часу минуло після утоплення? А транспортування і ви самі кажете, що вода була в легенях, отже, реанімаційні заходи, проведені кимось в машині, були неефективними. У нього вже не працюють нирки і…
Я не дав закінчити обласному фахівцю:
— Давайте перевіримо, у нас, правда, немає дитячого катетера, але у вас, сподіваюся, знайдеться?
— Звичайно, знайдеться, але що це дасть? — почав бурчати чоловік з бригади, що приїхала.
— А давайте спробуємо, — майже хором сказали жінки з тієї ж команди.
Вони дістали тоненький дитячий катетер і тільки спробували вставити його, як раптом малюк ніби почув нас. Пружний струмінь, солом’яно-жовтого кольору, немов вирвавшись з полону, забризкав всю групу людей, що схилилися над ним.
— Живий, живий, — голосно заговорили наші.
— Добре, ми залишимося ще на пару годин, потім відключимо дитину від апарату і, якщо вона буде дихати самостійно, заберемо її з собою.
Через три години Олексія відвезли.
Минуло два роки. Випадок з Олексієм почав стиратися в пам’яті. Я не знав про подальшу долю дитини, як одного разу в один з вихідних днів мені подзвонили в двері. На порозі стояв чоловік, щось дуже знайоме було в його обличчі і погляді.
— Ви мене не впізнаєте?
— Вибачте, щось пригадую, ви у мене лікувалися чи ми разом працювали? Та ви заходьте.
— Ні те й ні інше, а цього хлопчика не пам’ятаєте?
І тут з-за його спини визирнула усміхнена дитяча фізіономія.
Я його відразу впізнав — це був він…
— Льоша? — почав невпевнено я.
— Так, це він, він. Олексій, іди і привітайся зі своїм рятівником. Вибачте, що ми так довго не з’являлися. Рік реабілітації, потім вашу адресу не могли знайти, та й по країні ви любите подорожувати. Нічого, зате тепер зустрілися, а тепер і в будинок можна увійти, якщо не заперечуєте.
— Звичайно, заходьте, — я щось розгубився, мабуть, від несподіванки цієї зустрічі.
Олексій читав мені вірші, бігав по кімнаті, розглядав мою колекцію мушель, прикладав їх до вуха і слухав море.
— А я в басейн хожу, — раптом зупинившись, сказав він мені, — тато сказав, що людина обов’язково повинна вміти плавати, щоб не потонути, а ви вмієте плавати?
— Звичайно, вмію, — несподівано охриплим голосом відповів я і додав, — щасливого тобі плавання, малюк.
Я вже давно на пенсії, але працюю хірургом у міській поліклініці. Якось, під час проведення чергової диспансеризації, до мене підійшов високий стрункий офіцер у званні капітана третього рангу.
— Вітаю, Михайле Борисовичу, — промовив він красивим густим баритоном, — давно мріяв з вами зустрітися.
— Вітаю, Олексію Івановичу, — відповів я, глянувши в медичну книжку, — ми з вами знайомі?
— Ще й як!
Я уважно вдивлявся в його обличчя, і щось невловимо знайоме промайнуло в його великих синьо-блакитних очах:
— Олексій?— невпевнено почав я, — це ти?
— Так, я, звичайно я. Тільки що прибув і відразу розшукав вас. Ваше бажання виконано. Я — морський офіцер.
Спеціально для сайту Stories
