– Максиме, нас обікрали, – кричала Надя у слухавку, відчуваючи, як серце в грудях шалено калатає.
Вона повернулася з роботи буквально п’ять хвилин тому і, навіть не переодягаючись, дістала з кошика постільну білизну, щоб закинути її в пральну машину, але, увійшовши до ванної, застигла на порозі з білизною в руках.
Куток біля душової кабінки був порожній. Ще вранці там стояла нова пральна машина з сушкою, найнадійніша, дорога.
Їм довелося оформити кредит, хоча на шиї ще висіла іпотека. А тепер нова техніка просто зникла.
На підлозі валялися шланги, з яких стікала вода. Та вони ще й випрати нічого толком не встигли. Тільки вчора, вже пізно ввечері, Максим усе підключив, перевірив і сказав з якоюсь навіть гордістю:
– Ну ось, тепер у тебе чудова помічниця! – І обійняв Надю. – Все для тебе!
Максим із Надією ніколи не жили розкішно. Одружилися вісім років тому, одразу взяли квартиру в іпотеку, намагалися економити на всьому, аби щомісяця вносити в банк якомога більшу суму. Хотіли швидше погасити іпотеку й народити дитину, вони вже навіть придумали імена для дівчинки й хлопчика.
А тут тиждень тому зламалася пральна машина, яку вони отримали від попередніх власників.
Надія навіть плакала — таких витрат вони не витримають. Почала щовечора прати вручну, щоб білизна не накопичувалася. А потім вони подумали, порахували й вирішили все-таки купити, але відразу хорошу, щоб довго прослужила, і з сушаркою.
Взимку їм доводилося розвішувати білизну в кімнаті, через що утворювалася вогкість, тому тепер вони вирішили відразу дві проблеми. Звісно, довелося взяти кредит, річ недешева, але вони все прорахували — спочатку погасять кредит за пральну машину за три місяці, а за іпотекою поки що будуть вносити лише обов’язковий платіж.
Потім вони візьмуть відпустку обоє, але працюватимуть, щоб заробити більше грошей — у їхній компанії так заведено, — і вже через сім місяців зможуть повністю погасити іпотеку.
Надія весь день мріяла, що випере постільну білизну в новій пральній машині. А тут таке! Кинувши білизну на підлогу, вона одразу зателефонувала чоловікові.
Максим пообіцяв приїхати і вже через сорок хвилин зайшов у квартиру, а потім одразу пішов у ванну кімнату. Зупинився на порозі й перевів погляд на дружину.
— Двері були зачинені? Може, вранці не зачинили на ключ?
— Та ні, все було нормально, — говорила Надя, схлипуючи, — на чотири обороти.
— На чотири? — здивувався Максим, — але ж ми завжди зачиняємо на три.
Надія кивнула.
– Хтось зайшов, виніс машинку й закрив на всі обороти?! – Надя з жахом подивилася на чоловіка
– Вантажники? Це все через мене. Я кидаю ключі на видному місці. Могли зняти зліпок. Не дарма ж вони з такою заздрістю дивилися на покупку.
– Хіба вони ризикнули б?! – Максим потер підборіддя, – не схоже на те. Та й треба ж бути професіоналом, щоб одразу збагнути – і зліпок зробити, і знати, що вдома нікого немає.
Надя пройшла на кухню, сіла за стіл, машинально увімкнула чайник.
– Треба дзвонити в поліцію, Максиме, нехай шукають якісь сліди, може, з собакою, поки не пізно.
– Звісно, – Максим дістав телефон з кишені, і той задзвонив у ту ж мить. Максим відповів.
– Мамо, я подзвоню пізніше, мені ніколи, треба викликати поліцію.
– А що сталося? – Іраїда Миколаївна занепокоїлася.
– У нас вкрали нову машинку, потім розповім.
Він уже хотів кинути трубку, коли почув те, від чого буквально на кілька секунд втратив дар мови.
– Не треба нікуди дзвонити, – спокійно сказала мати, – вашу машинку я віддала Гені, рідним треба допомагати. Твоя фіфа може й руками випрати, а Гена один залишився. Галька його втекла й усе вивезла з дому.
— Я не помилився? — Максим відчув, як пересохло в горлі, говорив хрипло, з надривом, а Надя злякано дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається, — а ти хоч знаєш, скільки вона коштує?
– Ой, та не збіднієте.
Максим відчув, як мати скривила губи; він знав усі її звички та манери, і від цього стало ще прикріше.
Він на мить завмер, і в пам’яті, немов вихор, промайнуло майже все його життя.
Максим раптом чітко згадав один із тих епізодів дитинства, які, здавалося, давно стерлися з пам’яті, але насправді просто лежали десь глибоко всередині, терпляче чекаючи свого часу.
Йому тоді виповнилося дванадцять років, а Гені було всього вісім. Того вечора мати повернулася з роботи надзвичайно задоволеною. Ще з порога було видно, що в неї гарний настрій. Щоки почервоніли від морозу, очі сяяли, а в руках вона тримала величезну яскраву коробку.
— Генка! — радісно покликала вона. — Іди швидше сюди! Дивися, що я тобі принесла!
Молодший брат вилетів у передпокій так швидко, ніби тільки й чекав на цю мить.
— Що це? Що це?!
— Конструктор! Справжнє «Лего»!
Гена закричав від захвату. Максим теж зацікавився. У їхній родині дорогі подарунки з’являлися рідко, тому йому стало цікаво. Він підійшов ближче, простягнув руку до коробки, бажаючи роздивитися деталі на малюнку. Але мати одразу ж злегка відсунула її вбік.
— Максиме, не заважай. Ти вже дорослий хлопчик. Краще почисти картоплю до вечері.
Це було сказано без злості, абсолютно спокійно. Тоді йому навіть не спало на думку образитися.
Він взяв відро з картоплею й сів у кухні, а з сусідньої кімнати долинали радісні вигуки Гени. У той момент йому здавалося, що так і має бути. Адже він дійсно старший. Старші допомагають.
Щоліта повторювалася схожа історія. Коли закінчувався навчальний рік, однокласники починали обговорювати канікули
Хтось їхав на море, хтось — у табір. Особливо зачаровували барвисті буклети дитячих таборів. На фотографіях діти сиділи біля багаття, брали участь у змаганнях, ходили в походи, сміялися у великих компаніях.
Максиму теж хотілося б там побувати. Але мати незмінно гладила його по голові й говорила ласкавим голосом:
— Синку, ти ж у мене вже зовсім дорослий. Поїдеш у село, бабусі потрібна допомога. Хто їй город поливатиме? Хто за господарством догляне? А Гена ще маленький. Нехай у табір їде, відпочине, друзів знайде. Ти ж не ображаєшся?
Максим хитав головою. Ні, він справді не ображався. Навпаки, всередині розливалося тепле почуття гордості — мама вважає його дорослим, надійним, справжнім помічником.
Поруч стрибав щасливий Генка:
— Я поїду в табір! Ура!
А Максим мовчки складав у старий потертий рюкзак робочі штани, гумові чоботи та кілька футболок.
У селі його дні починалися зі світанку. Він носив воду, поливав грядки, підгортав картоплю, косив траву, рубав дрова. Іноді здавалося, що робота ніколи не закінчиться. Бабуся хвалила його.
— Ти у мене золотий хлопчик, Максимка.
І чомусь важко зітхала. Тоді він не розумів цих зітхань. Думав, що їй просто важко самій справлятися з господарством.
У школі Максим навчався відмінно. Не тому, що хтось змушував, а тому, що звик усе робити добре.
До дев’ятого класу він став одним із найкращих учнів школи. Випускний наближався, і йому хотілося виглядати не гірше за інших. Потрібен був новий костюм. Але мати лише похитала головою.
— Максиме, зараз не до цього. Грошей мало. У Гени штани вже короткі, куртка мала, взуття на літо треба купувати. А у тебе й шкільний костюм ще добротний, ти ж акуратно носиш речі, у ньому й піди.
Максим знову промовчав. Він уже звик.
Після школи він самостійно вступив до інституту на державне фінансування. Без репетиторів, без зв’язків — він просто багато вчився.
Вдень навчався, а ночами працював вантажником на складі. Іноді повертався до гуртожитку під ранок, спав пару годин і знову йшов на лекції.
Іраїда Миколаївна дзвонила рідко, і завжди з якимись проханнями. Потрібно було допомогти дуже терміново. Максим переказував гроші, іноді останні. Сам харчувався локшиною швидкого приготування, але все одно відправляв.
Тому що так було заведено, тому що він старший, тому що «Гені це потрібніше». Звісно, йому ніколи нічого не повертали.
А коли Максим повернувся після отримання диплома і незабаром оголосив, що одружується з Надею, Іраїда Миколаївна довго мовчала, а потім випалила:
– Ну, дивися, синку. Вона ж не з нашого кола. Хто у неї батько — водій? А мати працює прибиральницею? Ти не міг знайти кращу?
Тоді він уперше сильно розлютився, сказав, що кохає Надю, що вона добра, чесна й чудова — кращої людини він ніколи не зустрічав. Мати крізь зуби процідила:
– Роби, як знаєш.
А незабаром Іраїді Миколаївні несподівано дісталася двокімнатна квартира в непоганому районі, у спадок від її батька, з яким вона після розлучення з матір’ю не спілкувалася.
Максим тоді щойно взяв іпотеку, вони з Надею рахували кожну копійку. Мати покликала його до себе і сказала прямо:
– Ти вже самостійний, квартиру взяв, і правильно зробив. А Генка… сам знаєш який. Якщо йому не допомогти, він пропаде. Я переоформлюю дідову квартиру на нього. Не ображайся, синку, ти ж сильний, усього сам досягнеш.
Максим тоді не образився, кивнув і сказав:
– Звісно, мамо, нехай буде так.
Він тоді ще не знав, що Іраїда Миколаївна свою власну квартиру — ту, де сама жила, — теж уже заповіла Гені. Але навіть якби дізнався, навряд чи б засмутився. Він звик.
Він завжди був старшим, відповідальним, сильним. А Гена — вічна дитина, яку треба рятувати.
І ось тепер мати краде у нього та Наді дорогу річ, яку вони купили в кредит, бо Гені знову! знадобилася допомога.
Галька втекла, вивезла з дому все до останньої дрібниці — і що з того? Це його проблеми. Коли Гена міняв жінок, як рукавички, коли розтрачував зарплату, коли не платив за рахунками — мати завжди знаходила виправдання.
«Він просто чутлива натура», «Він просто шукає себе», «Він нещасний, ви ж не розумієте». А Максим — він же дорослий, він усе розуміє, він сам впорається.
Але тут, уперше в житті, щось перевернулося в ньому. Макс вирвався з павутини минулого.
— Мамо, — перебив він її, коли вона вже запустила чергову платівку про те, що рідні люди повинні допомагати, — щоб машинка стояла на місці через годину й без єдиної подряпини. Інакше я подзвоню в поліцію й скажу адресу місця знаходження краденого.
Гені доведеться виплачувати весь кредит, якщо він не хоче отримати термін за крадіжку.
Іраїда Миколаївна задихнулася від обурення.
— Максиме! Ти що собі дозволяєш?! Як ти можеш! Це ж твій рідний брат!
— Я все сказав, — голос Максима був твердим, як сталь. — Через годину машинка має бути тут.
— Та як це можливо?! — мати вже не говорила, а вила, — не чужі ж люди! Ти хоч знаєш, скільки коштує «Газель» із вантажниками?
— Знаю, — відповів Максим, — саме тому організуй зворотну доставку за свій рахунок або за рахунок свого улюбленого сина.
— Максиме!
– Година, мамо. – Він натиснув кнопку «відбій» і перевів погляд на Надю — та стояла бліда, притиснувши долоні до щік.
– Що вона сказала? – тихо запитала Надя. – Максе, що сталося?
– Це вона віддала машинку Гені. «Рідним треба допомагати», — він криво посміхнувся, передражнюючи інтонацію матері. — Його чергова дамочка втекла, будинок обчистила. А ми, бачите, не збідніємо, і руками виперемо.
– Вона поверне? – невпевнено запитала Надя.
– Або поверне, – Максим посміхнувся, – або її Гена поїде давати свідчення. Сума така, що порушать кримінальну справу.
Максим дивився на дружину й раптом подумав — скільки ж вона витерпіла від його родини. Як Іраїда Миколаївна на кожному святі знаходила привід вколоти:
«А ось у Гени дівчина — модель, струнка, красива. Не те що деякі». Надя мовчала, ковтала образи, навіть посміхалася — заради нього.
Запасні ключі вони дали матері відразу, коли купили квартиру. Вирішили — нехай будуть, хто знає, що може статися. Такого вчинку навіть у найстрашнішому сні уявити не могли, та й давно взагалі забули, що у неї залишилися ключі. А вона, виходить, не вперше скористалася їхньою відсутністю.
— Пробач мене, — раптом сказав Максим.
— За що? — здивувалася Надя.
— За те, що раніше не визначив межі. За те, що дозволяв їй так поводитися. За те, що терпів. — Він встав, підійшов і обійняв її. — Більше такого не буде. Клянуся.
Надя уткнулася носом у його плече й схлипнула.
Через півтори години пролунав дзвінок у домофон.
— Доставка, — пробасив чоловічий голос. — Замовниця сказала, до тринадцятої квартири. Машинку заносити?
Максиму стало легше на душі.
Вони мовчки спостерігали, як двоє вантажників завезли машинку у ванну, поставили на місце й без жодного слова пішли, сунувши під ніс квитанцію про доставку. Там було зазначено: «Оплачено».
Максим довго оглядав машинку, боявся, що її пошкодили під час транспортування. Але, на диво, все було ціле.
– Зараз підключу, – сказав він дружині. – І почнемо прати.
– Може, завтра? – втомлено запитала Надя. – Вже пізно, я така втомлена…
– Зараз, – Максим був непохитний. – Хочу переконатися, що все працює.
Він возився з цим пів години. Під’єднав шланги, перевірив тиск, увімкнув у розетку. Надя закинула постільну білизну, вибрала програму, натиснула кнопку запуску. І вони сіли на підлогу навпроти пралки, як діти перед телевізором. Дивилися, як крутиться в барабані полотно, слухали рівний гул мотора.
Першою оговталася Надя.
— Адже Оленка передала нам торт, — тихо сказала вона, ніби боячись порушити цю тендітну тишу. — Сказала, щоб трохи підсолодити життя. Підемо пити чай?
Максим підвівся й простягнув руку дружині:
— Підемо.
На кухні пахло тортом — шоколадним, з горіхами, який подруга Оленка спекла сама. Надя нарізала великі шматки, заварила свіжий чай. Вони їли мовчки. І лише коли тарілки спорожніли, Максим відсунув чашку й сказав із важким зітханням:
– Завтра зранку викличу майстрів. Нехай встановлять нові замки. І більше нікому — чуєш, нікому — ключів не дамо. Навіть під розпис.
Він посміхнувся.
– Це точно, — кивнула Надя. – Хто б міг подумати, що мати обікраде рідного сина.
– Вона не вважає це крадіжкою, – гірко посміхнувся Максим. – Вона вважає, що має на це право, що я зобов’язаний, що якщо я зміг купити, то можу й віддати. Так у нас завжди було.
Сильний – значить, віддавай, терпи, допомагай, не скаржся. А Гена – слабкий, Гену треба жаліти, Гену треба рятувати, Гені треба.
– Але тепер же все буде інакше, – тихо, але впевнено сказала Надя.
– Так, тепер усе буде інакше.
Максим обійняв Надю – свою кохану дружину, яка була з ним і в горі, і в радості, яка не скаржилася на кредити та іпотеку, – і подумав: ось і все.
Своєю силою він ще поділиться, але тільки з тими, хто цього гідний.
З дружиною, з майбутніми дітьми.
А мати… нехай рятує свого Гену сама. Досить.
Награвся в хорошого сина…..
