— Миколо, бери отой ящик, де огірки з гірчицею. Вони в неї цього року просто неймовірні, — пролунав у нічній тиші різкий, квапливий шепіт.
— Важко, Катю. Може, досить уже? Багажник і так доверху забитий, машина аж на пузо сіла. Давай наступного разу доберемо, — пропихтів у відповідь чоловічий голос.
— Який наступний раз? Ти взагалі мізками думаєш? Тітка Таня завтра може банки перерахувати. Вона хоч і стара, але пам’ять має як у прокурора. Бери, кажу! Їй самій стільки забагато, куди вона в шістдесят три роки стільки з’їсть? Тільки даремно продукти перекладає, у підвал ставить, а дітям вітаміни потрібні.
Катя повернулася в бік саду й гукнула тихіше:
— Денисе, Іринко, ану швидше до яблуні! Зберіть усе, що висить на нижніх гілках. Тільки обережно, не тупайте, як слони!
— Мамо, а чому ми збираємо вночі? — пролунав дзвінкий дитячий голосок. — Баба Таня спить?
— Спить-спить, — Катя шикнула на сина. — Ми їй сюрприз готуємо. Щоб вона вранці прокинулася, а врожай уже зібраний, розумієш? Ми допомагаємо бабусі, дурнику. Тільки тихо, це секрет.
Тетяна Іванівна, яка ховалася в темному сараї разом із сусідкою Зінаїдою, відчула, як по спині пробіг крижаний мороз.
Вона чітко бачила крізь щілину в дошках, як її улюблена племінниця, донька покійної сестри, впевнено господарює в літній кухні.
Катя точно знала, де лежить ключ від погреба, знала, в якому кутку стоїть найсмачніше малинове варення і яка саме грядка була засаджена відбірною цибулею.
— Ось тобі й… родичі, — ледь чутно прошепотіла Зінаїда, штовхнувши Тетяну в бік. — Тань, ну чого ти мовчиш? Виходь, зі своїм ліхтарем! Подивися, як вони твою антонівку обтрушують. Іринка, це мале стерво, вже повні кишені напхала.
— Почекай, Зіно, — так само тихо відповіла Тетяна Іванівна. — Я хочу додивитися до кінця. Хочу зрозуміти, скільки жадібності може вміститися в людях.
— Та в них там безодня, Тань! — обурилася сусідка. — Ось твій Колька, дорогоцінний зятьок, потягнув сітку з картоплею. Це ж та, яку ти для себе на зиму відбирала, найбільша!
А надворі «сюрприз» тривав. Катя стоїть на ґанку, підсвічуючи чоловікові ліхтариком телефона:
— Миколо, поглянь у кутку, там мають бути банки з лечо. Пам’ятаєш, вона нас у липні пригощала? Оце теж бери. І груші! Груші обов’язково! Вони в неї цього року медові.
— Катю, ну май хоч краплю совісті, — озвався Микола, витираючи піт із чола. — Ми й так уже пів погреба вигребли. Вона ж помітить.
— Ну помітить, і що з того? — Катя знизала плечима. — Скаже: «Ой, злодії залізли». Ми завтра приїдемо, поспівчуваємо. Вона нам ще й чаю наллє, поплачеться. Тітка Таня добра, вона на нас ніколи й не подумає.
Вона ж упевнена, що ми в місті світла білого не бачимо, що в мене алергія на амброзію, а в тебе — грижа.
— А якщо вона викличе поліцію? — засумнівався чоловік.
— Яку поліцію, Колю? В нашому селі? Та тут дільничний — мій колишній однокласник. Прийде, скаже, що якісь гастролери обкрали, та й по все. Ключ же залишиться на місці. Головне — все акуратно покласти назад. Діти, ви все зібрали?
— Усе, мамо! Більше у відро не влізе!
— Молодці. Завантажуйтеся в машину. Миколо, давай ще раз сходиш за варенням — і рушаємо.
Коли вогні старої іномарки зникли за рогом, Тетяна Іванівна повільно вийшла з сараю. Вона безсило сіла на лавку під тією самою яблунею й затулила обличчя руками.
— Ну, Таню, ти просто кремінь, — Зінаїда присіла поруч. — Я б їх там на місці… Це ж треба — «алергія на амброзію»! А сама, як лань, по грядках скаче.
— Пам’ятаєш, Зіно, — тихо сказала Тетяна. — Я ж їм у червні дзвонила? Просила приїхати, допомогти картоплю підгорнути. Спина тоді взагалі не розгиналася.
— Як же не пам’ятати, — пирхнула сусідка. — Ти тоді ще так засмутилася, коли Катька взяла слухавку й почала голосити.
— Так, — гірко посміхнулася Тетяна. — Вона тоді пів години розповідала, що в них немає грошей навіть на бензин, щоб доїхати.
Казала: «Тітонько Тетяно, люба, ми б і раді, але Коля на двох роботах ґарує, діти хворіють, а я через алергію з хати вийти не можу. Ти вже якось сама, потихеньку».
— А ти, добра душа, їм тоді ще й гроші переказала, — нагадала Зінаїда. — Сказала: «Дітям на фрукти».
— Переказала. Дві тисячі з пенсії відірвала. Думала — рідні ж, їм важко. А фрукти вони, бачиш, і самі збирати вміють. Уночі.
— Що робитимеш? — Зінаїда уважно подивилася на подругу. — Завтра ж приїдуть «співчувати»?
— Приїдуть, — кивнула Тетяна Іванівна. — Катя завжди по суботах дзвонить, питає, як здоров’я. Ось завтра все й вирішимо. Ти, Зіночко, йди спати. Дякую, що побула зі мною. А я трохи посиджу…
****
Ранок видався сонячним і тихим. Тетяна Іванівна, всупереч звичаю, не пішла на город. Вона накрила стіл на веранді, поставила чайник і сіла чекати.
Рівно об одинадцятій біля хвіртки пригальмувала знайома автівка.
Катя вискочила з салону — яскрава, ошатна, з оберемком дешевих ромашок.
— Тітонько Таню! Доброго ранку! Ми проїжджали повз, вирішили заскочити, дізнатися, як ти! Як здоров’я? Як тиск?
Слідом ішов Микола, старанно ховаючи очі за темними окулярами, та двоє дітей, які одразу ж побігли до гойдалок.
— Вітаю, Катю. Вітаю, Миколо, — спокійно відповіла Тетяна Іванівна. — Сідайте до столу. Я якраз чай заварила.
— Ой, як чудово! — Катя присіла на край стільця. — А ми ось тобі квіточок привезли… А чому ти така сумна? Щось трапилося?
— Трапилося, Катю. У мене біда. Вночі були злодії.
Катя ефектно сплеснула руками, округливши очі:
— Та ти що! Ой, матінко! І що, багато винесли? Колю, ти чуєш? Тітоньку Таню обікрали!
Микола невизначено хмикнув, розглядаючи свої черевики.
— Весь погріб підчистили, — продовжувала Тетяна, дивлячись племінниці просто в очі. — Мою найкращу консервацію забрали. Огірки з гірчицею, лечо… Пам’ятаєш, Катю, я тебе пригощала?
— Пам’ятаю, звісно! Господи, які ж люди підлі! Ну кому знадобилися банки пенсіонерки? Колю, треба ж щось робити! Може, заявити в поліцію?
— Я вже дзвонила, — збрехала Тетяна. — Дільничний сказав, що працювали професіонали. Банда з чотирьох осіб. Казав, навіть дітей залучали, щоб ті у вузькі вікна пролазили. Уявляєш, Катю — із малечку привчати дітей до крадіжок?
Катя на мить завагалася, її посмішка здригнулася, але вона швидко взяла себе в руки:
— Це просто жах… Іринко, Денисе, ану підійдіть сюди! Чуєте, що баба Таня розповідає? Ніколи не можна брати чужого! Зрозуміли?
Діти підійшли до столу, перезираючись. Молодший, Денис, раптом смикнув матір за рукав:
— Мамо, а чому баба Таня каже «злодії»? Ми ж учора…
— Денисе, йди погуляй! — різко обірвала його Катя. — Бачиш, дорослі розмовляють. Іди, я сказала!
— А що він хотів сказати? — лагідно поцікавилася Тетяна Іванівна.
— Та дурниці всякі, — Катя нервово засміялася. — Мультиків про шпигунів надивився. Тітонько Таню, а може, тобі паркан вищий поставити? Або собаку завести? Ми можемо допомогти, у знайомих якраз цуценята вівчарки є…
— Мені не потрібен собака, Катю. І паркан не потрібен. Дільничний сказав, що злодії зайшли через хвіртку. Відчинили ключем. Уявляєш?
Микола почав помітно нервувати.
— Ключем? — перепитала Катя. — Але звідки в них ключ? Ти що, його під килимком залишаєш?
— Ні, під квітковим горщиком. Про нього знали тільки свої. Я ж його для тебе там тримала, Катю. На випадок, якщо ти приїдеш допомогти, а мене вдома не буде. Ти ж обіцяла приїхати, пам’ятаєш? Як тільки алергія мине.
— Тітонько Таню, ну ти ж знаєш… Мені й досі не по собі. Я ось щойно таблетку випила, щоб до тебе зайти. Повітря тут у вас якесь… важке.
— Так, повітря важке, — погодилася Тетяна. — Особливо вночі. Ти знаєш, Катю, а ще ж нічні гості всі яблука обнесли. І груші. І цибулю з грядки висмикнули. Прямо як під замовлення. Миколо, а як твоя спина? Не болить? Картоплю, мабуть, важко було тягати?
Микола поперхнувся чаєм і зайшовся кашлем.
— Спина? Та… буває, стріляє, Тетяно Іванівно. Робота ж сидяча, самі розумієте.
— Розумію. Тепер я все розумію. Ти, Катю, візьми яблучко… А, точно, яблук же немає. Злодії забрали. Дивні злодії, правда? Самі приїхали, самі ключ узяли, самі все в багажник завантажили. І навіть дітей із собою взяли — мабуть, для сімейного підряду.
Катя зблідла, її обличчя перекосилося.
— Гаразд. Досить уже грати в кота й мишку. Значить, ти нас бачила?
— Бачила, Катю. З сараю бачила. Разом із Зінаїдою любувалися.
— Ну і що? — Катя виклично підняла підборіддя. — Ми що, чужі люди? Це все в землі гниє, ти сама не справляєшся! Ми приїхали, допомогли зібрати врожай. Ну, взяли трохи… Тобі що, шкода для рідної племінниці та онуків?
У тебе ж нікого більше немає, крім нас! Для кого ти це все зберігаєш? З собою на той світ забереш?
— «Трохи взяли»? — Тетяна Іванівна підвелася з-за столу. — Ви вигребли половину погреба! Ви обнесли дерева, до яких за все літо жодного разу не підійшли, щоб полити чи підживити!
Ти мені про алергію байки розказувала, поки я тут на колінах повзала, бур’ян рвала!
— Ой, тільки не треба оцього театру! — Катя підхопилася слідом. — Ти стара, тобі все одно нема чим зайнятися, от ти й зациклилася на цій дачі. А нам дітей годувати треба!
Ти ціни в магазинах бачила? Твоя консервація — це реальна підмога для родини. Ми, між іншим, твої єдині спадкоємці. То яка різниця, зараз ми це візьмемо чи потім?
— Катю, що ти верзеш? — Микола спробував ухопити дружину за руку. — Ходімо звідси, досить.
— Ні, нехай говорить! — Тетяна Іванівна з силою вдарила долонею по столу. — Нехай вискаже все! Значить, я для вас — просто безкоштовний город із доставкою? Додаток до погреба?
— А ти як хотіла? — закричала Катя. — Приїжджати сюди на вихідні, слухати твої скарги на тиск і полоти нескінченні грядки? У нас своє життя є! Нам відпочити хочеться, а не гнутися на твоїх плантаціях.
Ти сама це обрала, тобі це подобається — от і копайся! А плодами ми будемо користуватися, бо ми — сім’я! Родичі мають ділитися!
— Родичі діляться, коли їх про це просять, Катю. А коли вриваються вночі — це називається мародерством. Мерзенна, дрібна крадіжка у власної тітки.
— Та подавися ти своїми огірками! — верещала Катя, втрачаючи контроль. — Колю, саджай дітей у машину! Ми тут більше ні хвилини не залишимося. Живи тут сама зі своїми банками, обростай мохом! Подивимося, хто тобі склянку води подасть, коли зляжеш!
— Зінаїда подасть, — тихо відповіла Тетяна Іванівна. — Або соцпрацівник. А від вас мені навіть води не треба. Бо у неї буде смак… краденого.
Катя, не прощаючись, рушила до хвіртки. Микола на мить завагався, хотів щось сказати, але під суворим, повним розчарування поглядом Тетяни лише махнув рукою й поплентався слідом. Діти, налякані криком, мовчки застрибнули на заднє сидіння.
Більше Тетяна Іванівна їх на своєму подвір’ї не бачила.
