— Він все-таки якийсь дивний, — сказала Зінаїда Петрівна своїй дочці після того, як ближче познайомилася з її «кавалером». — І де ти його знайшла?
— У поліклініці познайомилися, — тихо відповіла Вероніка, — він там лікарем працює.
— І добре заробляє?
— Нам вистачає.
Вони разом з матір’ю сиділи на зупинці в очікуванні автобуса, якого все не було. А навколо лив дощ, стукаючи краплями по даху павільйону.
— І що, вийдеш за нього заміж? – здивувалася Зінаїда Петрівна.
— Вийду. Я його дуже люблю.
Старенька, що сиділа поруч з ними, поглянула несхвально, немов знала, про кого і про що йде мова. Тут під’їхав автобус і всі, хто ховався на зупинці, кинулися до нього.
Весілля грали в дорогому ресторані, все було «як у людей». А це і лімузин, і торт, і ігристе. А ще була тамада, конкурси, загалом, все пройшло «чинно, благородно».
Вероніка була в шикарній рожевій сукні, а Сергій (той самий «кавалер») в білому костюмі. Виглядали молоді карколомно. Зал, де грали весілля, був оформлений в рожевих і білих кольорах, також намагалися виглядати і їхні друзі.
Правда, комусь із гостей або родичів на всі ці вишукування було наплювати, тому вони приїхали в тому, що подобалося їм. Тому єдиної «рожевої і білої гармонії», як того хотіла Зінаїда Петрівна, не вийшло.
Подарунки дарували дорогі, але більше клали гроші, причому не гривні, а валюту. Зінаїда Петрівна, коли говорила промову, розплакалася, не забувши сказати, що, хоча вона ростила дочку одна, змогла і сама успіхів досягти, і дочку поставити на ноги, і дати їй вищу освіту.
Батьки Сергія поводилися скромно. Вони подарували молодим конверт з грошима, поцілували, сказали напутнє слово, а потім чомусь швидко ретирувалися.
А весілля тривало до півночі. Потім до ресторану почали з’їжджатися машини і таксі, на яких гості поступово роз’їжджалися.
Весілля грали всього один день, а на другий день молоді полетіли в Дубай. Зінаїда Петрівна, яка звикла керувати, не знаходила собі місця. Все їй було не так.
Олег, її чоловік (цивільний), швидко втік на роботу, хоча цей день був у нього вихідним, а кіт Мурзик, який жив разом з ними, сховався під ліжко і ніяк не хотів звідти вилазити.
Зінаїда Петрівна, помучившись на самоті, нарешті, зрозуміла, чим їй не подобався зять. Він був якийсь занадто самостійний, прямолінійний, рідко жартував, нікуди не поспішав і ні на що не скаржився. У родині Зінаїди Петрівни було прийнято не так: все крутилося навколо неї.
«Як тільки повернуться, — подумала вона, — поставлю його на місце».
* * *
Молоді повернулися через два тижні. Однак жити у величезному будинку в Ірпені, де жила Зінаїда Петрівна з Олегом, не стали, а орендували однокімнатну квартиру в столиці.
Зінаїда Петрівна спочатку обурювалася, висловлюючи це Олегу або, коли його не було, коту Мурзику.
Кіт, на відміну від Олега, який зрідка підтакував, але все більше норовив кудись зникнути, слухав її флегматично, іноді міг облизувати себе, в той час як вона надривалася в безсиллі, заламуючи руки.
— Ні, ти подумай, — кричала вона, — забрав мою дочку, відвіз невідомо куди, так ще й не дозволяє їй бачитися зі мною! Як це можливо? Я на нього до суду подам!
Однак це було неправдою. Вероніка сама не хотіла бачитися з матір’ю, але, щоб не порушувати гармонію відносин, зрідка їй дзвонила.
— Мамо, — говорила вона, — у нас все добре. Ми завжди чекаємо вас з Олегом Вадимовичем в гості. Ось тільки Сергій в звичайні дні працює допізна, тому краще приїжджайте до нас у вихідні.
— Знаємо ми, як він працює, — відповідала Зінаїда Петрівна, — по бабах, напевно, тиняється.
— Мамо, ну що ти таке говориш?
— Гаразд, цими вихідними нам ніколи, а через тиждень точно приїдемо.
Але минув один тиждень, потім другий, третій, а часу, щоб відвідати дочку і «незрозумілого зятя», у Зінаїди Петрівни все не знаходилося. То були справи в її компанії, то їй хотілося розважитися і з’їздити на якусь базу відпочинку, то зайнятися шопінгом… так чи інакше, а дні пролітали стрімко.
Але якось взимку Зінаїда Петрівна з Олегом все-таки вибралися до них. Зять зустрів їх привітно, правда, був небагатослівний, а все більше посміхався. Дочка накрила на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали по дорозі в супермаркет.
Поки дочка і Олег розпаковували пакети, вона почала «допитувати» Сергія.
— Скажи-но мені, дорогий зятю, скільки ще ви будете тут жити? У нашому будинку всім місця вистачить, а ви тут тулитеся, як якісь жебраки.
— Вибачте, Зінаїдо Петрівно, — відповів зять, — але нам з Веронікою і так добре. Ми вам не заважаємо, ви нам. Так, живемо ми небагато, але поки що нам нічого й не потрібно.
— А коли лялька з’явиться, що робитимете?
— Ось коли з’явиться, тоді й подивимося…
На цьому вся їхня розмова і закінчилася. Дочка покликала до столу, який тепер ломився від страв, Олег задоволено потирав руки в передчутті гарного застілля. Правда, зять знову здивував, відмовившись від міцного.
Зінаїда Петрівна була вражена цим, адже всім відомо, що медпрацівники піддають. Дочка теж випила ігристого лише трохи, тому «свята душі» не вийшло.
Додому Зінаїда Петрівна їхала, ледь не плачучи. Як, коли, чому цей дивний зять став для її дочки найголовнішою людиною в житті, а вона, яка виростила її, годувала, плекала, дала освіту і майже всі блага в цьому житті, була відсунута на другий план? Цього вона ніяк не могла зрозуміти.
* * *
Через сім місяців з’явилася «лялька». Дитина народилася здоровою. Виявилося, що коли Зінаїда Петрівна була в гостях у Сергія і Вероніки, дочка була вже на другому місяці, але матері нічого не сказала. Тому та була вражена, коли дізналася, що у неї так швидко з’явився онук.
Зять приїхав до пологового будинку трохи пізніше за них, в руках він ніс величезний букет троянд.
Побачивши Зінаїду Петрівну і Олега, злегка зніяковів, оскільки не очікував їх зустріти тут, але ввічливо привітався і навіть посміхнувся. Він зрозумів, що Вероніка не втрималася і повідомила про цю щасливу подію матері по телефону.
Звичайно, була радість, крики немовляти, його ніжний запах. Але потім зять і дочка з онуком поїхали не до Зінаїди Петрівни, а в свою орендовану однокімнатну квартиру. Зінаїда Петрівна пропонувала їм половину будинку, няню, загалом, все, що потрібно, але вони відмовилися.
По дорозі додому вона заплакала, а Олег філософськи вимовив:
— Зінаїдо, не в зяті, значить, справа, а в тобі. Видно, не тільки земними благами сита людина, потрібно подумати і про душу!
— Що ти розумієш, — кинула вона, розмазуючи туш зі сльозами по обличчю. — Що я їм зробила, щоб вони так до мене ставилися? Адже я для них старалася. Грошей у нас багато, живемо в достатку, машина є, будинок, квартира, фірма, що ще треба?
— Відпустити їх тобі треба. І не заважати. Їм удвох було добре, а тепер втрьох ще краще буде. У них своє життя, у нас — своє!
* * *
Коли Зінаїда Петрівна захворіла, її поклали в окрему палату. Зять приїхав уже наступного дня. Як Зінаїда Петрівна не чинила опір, він оглянув її, подивився аналізи, поспілкувався з колегами, загалом, взяв найактивнішу участь у тому, щоб її лікували ефективно і правильно.
Майже щодня її відвідували не тільки Олег, але й дочка, а іноді й Сергій.
Зять поводився з нею ввічливо, коректно. І одного разу вона зрозуміла, що насправді це не Сергій дивний, а з нею щось не так. Гроші і влада ніколи не замінять любові, доброти, тепла людських відносин.
Вже через тиждень вона змогла самостійно пересуватися по палаті, а ще через три дні її виписали. У дворі лікарні її зустрічали Олег, дочка з онуком і він — найкращий на світі зять.
Спеціально для сайту Stories
