– Ніхто… ніхто б не зрадів. – схлипувала мати. – Кому сподобається, що син знайшов собі стару?
– Мамо… – Діма підійшов і обійняв її. – Вибач, але я не думаю про перспективи. Я живу сьогодні, а сьогодні мені дуже добре поруч з Юлею. Вона – красива жінка, порядна людина, і я дуже її кохаю.
– Чому? – запитала мати, витираючи сльози.
– Що – чому? Чому кохаю?
Дмитро ріс в любові і турботі. У нього все було добре вдома – батьки не тиснули на сина, не нав’язували свій вибір. Зате у всьому підтримували. Діма виріс, вивчився на юриста і влаштувався працювати в хорошу компанію – набувати досвіду.
Одружився він через пару років після закінчення інституту зі своєю однокурсницею Ольгою. З дітьми не поспішали – обом хотілося реалізуватися в професії.
– Можете жити у нас, – запропонувала мати Дмитра, Ірина Вікторівна.
– Та ми будемо винаймати. Удвох легше.
– Краще, може, тоді відразу іпотеку? Навіщо платити за чужу, коли можна за свою.
– Мамочко, ти, як завжди, говориш розумні речі. Я подумаю.
– А чого тут думати? Ми допоможемо, так, Іро? – підтримав дружину Андрій. – Дамо вам на перший внесок.
Дмитро навіть розчулився: ну як йому пощастило! Такі розуміючі батьки. Навіть і допомогти готові. Але він не готовий приймати їхню допомогу – нехай відпочивають спокійно, вони це заслужили.
Чим синові допомагати з квартирою, поїхали б, світ подивилися. Вони з Ольгою молоді, впораються самі.
Дружина, однак, з ним не погодилася.
– Дімка, та ти чого? Якщо самі пропонують допомогти – навіщо відмовлятися?
Йому стало неприємно. Трохи. Чого це Ольга вирішує, приймати допомогу від його батьків, чи ні? Чи тому, що вони – не свої, так їх і не шкода?
– Я подумаю, – пообіцяв Дмитро.
Але подумати не довелося. Раптово пішов з життя батько. Сів за стіл вранці, налив собі звичну каву, закашлявся і впав головою поруч з чашкою. Швидкій залишилося тільки констатувати см… Ірині та Дмитру потім сказали, що і Господь Бог не врятував би – тромб.
Поховавши батька, Дмитро вирішив відкласти питання з купівлею квартири – у нього не було настрою для цього. Він з головою поринув у роботу, часто відвідував маму, від дружини, навпаки, віддалився.
– Дмитре, що у нас відбувається? – запитувала Ольга.
– У нас все нормально, – байдуже відповідав Діма. – А що тебе не влаштовує?
– Не можна ж так довго сумувати? Ти ж живий!
– А хто встановлює терміни, в які можна сумувати, а в які не можна?
– Батьки йдуть! Це нормально!
– У п’ятдесят шість років? Це не нормально!
– Ми будемо щось вирішувати з квартирою?
Дмитро уникав цих розмов. Може, дружина і права, але батько своїм раптовим відходом сильно вибив у нього ґрунт з-під ніг. Треба якось починати жити, розуміючи, що більше ніколи… але як?
Тільки на роботі Дмитру було добре. Тільки там він і відволікався.
Одного разу, допомагаючи старшому колезі на судовому процесі – вони захищали дівчину, – Дмитро відчув сильний біль у животі. Він зціпив зуби, зблід і вкрився потом. Від Олександра Кириловича не сховалося, що Дмитру недобре. Він попросив перерву, під час якої відвів Діму вбік і запитав:
– Ти як взагалі?
– Щось закололо… але вже краще.
Діма був білий, як папір, і його, здається, почало трусити.
– Ні, не краще. Я ж бачу. Давай я відведу тебе до Марини – вона тут працює консультантом. Моя добра знайома. І попросимо викликати тобі швидку.
– А засідання?
– Та до біса засідання! Що я, сам не впораюся?
По дорозі до Марини Олександр Кирилович нарікав на те, яка квола тепер молодь. І що він у віці Дмитра…
Прийшли. Марина, слава Богу, була на місці, а то Дмитру й справді щось було зовсім недобре. Олександр Кирилович повернувся до зали, а консультант Марина викликала Дмитру бригаду лікарів, примовляючи:
– Слава Богу, сьогодні ніякі зірки тут не судяться, а то журналісти роздули б скандал, побачивши швидку. Так? Ну, все, лежи на диванчику, до судів вони швидко приїжджають.
Приїхали і справді швидко. Оглянули Діму і забрали з собою. У лікарні Дмитра знеболили, потім обстежили малоприємними способами і повідомили, що у нього рак.
– Я вам направлення дам. До хорошого лікаря, професора. І головне, не хвилюйтеся!
– Ви такі речі говорите, а потім радите не хвилюватися. Як на вашу думку, чи можливо це?
– Ну, а куди діватися, молодий чоловіче? Що знайшли, про те і говоримо. Так, ще порада: зателефонуйте і запишіться до лікаря прямо зараз. У вас все в межах норми. Виріжуть, і все. Може, і терапія навіть не знадобиться.
Дмитро зібрав результати досліджень, з якими треба було йти на прийом до професора, і на дерев’яних ногах вийшов з лікарні.
А там вже вечір опустився на місто темним покривалом… куди їхати? Додому? Останнім часом Ольга не здавалася йому людиною, яка підтримає. Або хоча б зрозуміє.
До матері Дмитро теж вирішив не їхати. Від матері він повинен приховати правду будь-що. Мати рік тому поховала чоловіка, навіщо їй зараз хвороба сина?
Дмитру було страшно. Світ навколо ніби став ворожим, небезпечним, він боявся поранитися об нього. Якщо це взагалі можливо – поранитися ще сильніше.
Він пішов у бар. Дмитру це здалося найрозумнішим. Вдома на нього чекав сюрприз – дружина Оля планувала повідомити Дмитру, що хоче розлучитися. Точніше, не так. Вона хотіла поставити ультиматум: або Дмитро перестає сумувати, і вони разом будують своє спільне майбутнє, або вона йде.
Побачивши тіло, що з’явилося на порозі о пів на першу ночі, Ольга зрозуміла, що говорити про розлучення їй сьогодні ні з ким. Коли Діма впав спати на диван, вона вирішила підняти з підлоги розкиданий ним одяг. У кишені піджака шаруділи папери – Оля не витримала, подивилася.
Мало що зрозуміла – почерк був нерозбірливим, але що Дмитро хворий і серйозно, здогадалася. Відразу стало зрозуміло, чому він в такому стані– її чоловік зазвичай не вживав.
До третьої ночі Ольга сиділа в кухні, дивлячись у ніч за вікном. Діма після відходу батька став похмурим і не дуже придатним до спілкування, що ж буде тепер, коли він захворів…
Вона вирішила відкласти розмову. Спочатку Ольга підтримувала Дмитра. Мамі він так нічого і не сказав, хоча дружина не розуміла:
– Як можна таке приховувати? А якщо щось трапиться? На тій же операції?
– Це ти мене підбадьорити зараз намагаєшся? – хмикнув Діма. – Не треба говорити! Не смій.
– Гаразд.
Ольга чесно намагалася бути хорошою дружиною. Ну, або їй так здавалося. Дмитру все-таки довелося після операції проходити терапію, правда не в крапельницях. У таблетках. Він схуд і облисів.
На роботу продовжував ходити незважаючи на слабкість. Колеги якщо про що і здогадувалися, питань не задавали. Працював Дмитро добре, а більше й не треба.
– Ну, і як ти таке зібрався від матері приховати? – запитала Ольга, дивлячись на чоловіка.
Худий, лисий. Правда, як? Дмитро вже місяць не заїжджав до матері.
– Ідея! Ми подзвонимо їй і скажемо, що вирішили пожити в Дніпрі, наприклад. У мене там тривале відрядження. Здорово я придумав?
– Дурниця, а не ідея. – відрізала Ольга. – Попросить мама по відео зателефонувати, і вуаля! Кажи тоді вже, що відрядження у тебе в глухе селище, де немає зв’язку.
– Олю… чому ти така зла? Ніби щось не договорюєш…
Насправді Ольга втомилася. Вона вже майже була готова розійтися з Дімою, як він захворів, і йти стало соромно. Але зараз чоловік майже здоровий! Навіщо далі прикидатися?
– Дмитре, я в нас уже не впевнена.
Він подивився на дружину і запитав:
– Тому що я хворію?
– Ні. Ще раніше.
Ольга була права. Він і сам не був у них упевнений. Немов вони, не подумавши, не розібравшись у почуттях як слід, одружилися помилково. Може, настав час виправляти помилки?
Дмитро з Олею розлучилися безболісно. Він був їй дуже вдячний за те, що вона не пішла раніше. Підтримала під час хвороби. Лікар після чергового обстеження твердо сказав, що у Дмитра ремісія.
– Не забувайте тільки перевірятися. А то я вас знаю, молодих… дізналися, що ремісія, і помчали у всі тяжкі.
Молодих… Дмитру вже було двадцять вісім. І коли тільки встигло набігти так багато? Звичайно, про «у всі тяжкі» лікар мав рацію. Діма так і вирішив: сьогодні він відсвяткує як слід, а завтра до мами поїде. А то вже некрасиво виходить. На голові з’явився невеликий їжачок, Дмитро скаже, що просто коротко постригся.
Хвороблива худоба поступово зникала. З’являлися сили. Вийшовши від лікаря, Дмитро зателефонував друзям, Михайлу та Кості, і вони пішли в клуб. Випивали, їли, танцювали. Хлопці з кимось там знайомилися – Дмитру було нецікаво. Це встигнеться. Зараз він повинен відсвяткувати своє… своє – що? Воскресіння? Друге народження? Мабуть, недалеко від істини.
Дмитро зачепив її плечем, викручуючись на танцполі. Згадав молодість, як то кажуть.
– Вибачте! – викрикнув він.
– Що? – перепитала вона.
– Вибачте, я вас штовхнув.
Їй було років тридцять. Вона раптом взяла його за руку і потягла з танцмайданчика. По сходах. На другий поверх – там було не так голосно.
Нагорі вона зупинилася, повернулася і запитала:
– Що ти кажеш?
– Я штовхнув тебе. Вибач.
– Дурниця! Може, це я тебе штовхнула? Там всі штовхаються. Не переймайся.
Вона посміхалася і дивилася на нього. Мабуть, все-таки не тридцять… більше?
– Я – Дмитро, – сказав він.
– Дуже приємно. Юля.
Діма подумав, що запрошувати її за стіл до своїх, нестриманих на язик, друзів не дуже хочеться. Юля теж не кликала його до своєї компанії. Він уже повернувся, щоб піти, але вона раптом сказала:
– Підемо звідси?
– Так. – чомусь зрадів Дмитро. – Так, давай.
Він залишив хлопцям гроші і вийшов на вулицю. Юля з’явилася через хвилину. Взяла його під руку, і вони пішли. Про щось базікали – про все і ні про що, як то кажуть. Біля одного з будинків Юля зупинилася:
– Ну ось. Тут я і живу.
Дмитро кивнув. Потім нахилився, щоб поцілувати в щічку. Але поцілував в губи чомусь. Ніч вони провели у Юлі, вранці він поїхав. Обмінялися телефонами.
Діма відвідав маму, продовжив працювати, життя йшло своєю чергою. З Ольгою вони підписали документи про розлучення.
Дмитро продовжував винаймати квартиру і думав: навіщо йому ціла квартира? Але ж не до матері повертатися! Гаразд… грошей вистачає – буде поки орендувати. Або взяти все-таки цю кляту іпотеку?
Тягнуло зателефонувати Юлі. Одного разу він так і зробив:
– Привіт. Це Діма.
– Привіт! – весело сказала вона. – Куди подівся?
Вони зустрілися. Повечеряли в кафе. Погуляли. І знову пішли до неї. Коли лежали, зчепившись пальцями і дивлячись у стелю, відчуваючи бездумність і нірвану, Юля раптом запитала:
– Дмитре, а скільки тобі років?
– Двадцять дев’ять скоро.
– Зрозуміло. А мені сорок чотири.
Він стримався – не став підстрибувати на ліжку, як збуджений підліток. Здивувався, перетравив, а потім сказав:
– Я думав, менше. Ти дуже добре виглядаєш.
– Я дуже добре за собою доглядаю. Фітнес, косметолог. Харчування. Я не хочу старіти.
Дмитро повернувся до неї і підвівся на лікті:
– Ти і не старієш.
– Колись все одно…
– Ой. Та що ми знаємо про колись?! Я недавно від раку вилікувався. Тепер бачу світ дещо інакше…
– Правда? – ахнула Юля. – Ого! Ти молодець.
Він міцно обійняв її. Яка різниця, скільки кому років?!
Все виявилося серйозніше, ніж вони думали на початку. Почуття охоплювали їх, затягували, не хотіли відпускати. Юля запропонувала Дмитру переїхати до неї, якщо він хоче. Він захотів.
Зранку вони пили смачну каву, цілували один одного і розбігалися по своїх справах. Діма їхав в контору, або відразу в суд. Юля вирушала керувати агентством нерухомості.
Її батьки жили в іншому місті, син виріс і одружився – жив самостійно. А ось своїй мамі Дмитро Юлю хотів представити, але поки не знав, як. Відразу, або підготувати якось…
– Чому ти з чоловіком розлучилася? – запитав одного разу Дмитро у Юлі.
– Не знаю… – розгубилася вона. – Просто розлучилася. Кохання минуло, а просто жити разом не захотіли. А що?
– Та так… радію цьому факту. От не розлучилася б ти, і не були б ми зараз разом.
Вона щасливо посміхалася. А Діма не брехав. Як відчував у той момент, так і говорив.
Все-таки вирішив маму не готувати заздалегідь. На Юльці ж не написано, скільки їй років. Ніхто б ніколи не подумав, що їй вже за сорок.
Вони купили Ірині квітів і приїхали в гості в суботу. Вона зустріла їх накритим столом. Якщо й здивувалася, що обраниця сина старша, ніж очікувалося, виду не подала.
Мило поговорили, і Дмитро з Юлею поїхали. А в понеділок Ірина зателефонувала синові в розпал робочого дня – він якраз вивчав папери по справі.
– Мамо, все гаразд? Я зайнятий, довго не можу говорити.
– Дмитре, не міг би ти заїхати ввечері?
– Мамо, щось сталося?
– Ні. Просто я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.
Діма вийшов з офісу, який ділив з колегою, в коридор.
– Мамо, якщо це про Юлю, ти даремно витрачатимеш час. Я її кохаю, і я буду з нею.
– Я знаю, – втомленим голосом сказала Ірина. – Знаю! Як вирішиш, так і буде. Просто… приїжджай і поговоримо. Поговорити я можу з єдиним сином?!
Дмитру здалося, що мама злиться. Він обіцяв заїхати. Юлі сказав,що у нього нарада щодо важливої кримінальної справи. Дмитро справедливо вирішив, що якщо скаже правду, Юлька зрозуміє – розмова буде про неї.
– Мамо, я ненадовго, – попередив він, входячи і цілуючи матір. – Кажи.
– Скільки Юлі років?
– Мамо!
– Просто відповідай! Вона добре виглядає, але я зрозуміла, що не тридцять.
– За сорок.
Ірині хотілося схопитися за серце, але вона втрималася.
– Синку… це ж безперспективно! І ти так і не пояснив, чому ви з Ольгою розлучилися.
– Кохання минуло, мамо. Так буває.
– Так швидко? Не буває! – відрізала мати.
– Буває і швидше.
Він зрозумів, що доведеться вислухати, і влаштувався в кріслі. Мати все говорила про відсутність перспектив і бажаних онуків для неї. Щось там про гормони і перебудови ще. Кілька разів ввічлива та інтелігентна Ірина Вікторівна вимовила слово «стара».
Побачивши, що Діма ніяк не реагує, навіть не сперечається з нею, мати розплакалася.
– Ніхто… ніхто б не зрадів. Кому сподобається, що син знайшов собі стару?
– Мамо… – Дмитро підійшов і обійняв її. – Вибач, але я не думаю про перспективи. Я живу сьогодні, а сьогодні мені дуже добре поруч з Юлею. Вона – красива жінка, порядна людина, і я дуже її люблю.
– Чому? – запитала мати, витираючи сльози.
– Що – чому? Чому люблю?
– Чому ти не думаєш про своє майбутнє?
Дмитро не міг думати про нього. Більше не міг. Він лежав у лікарні, поки йому робили всілякі процедури.
Він бачив, як вранці людина могла жартувати і будувати плани, а ввечері цю людину відвозили в одному напрямку. Кілька разів Діма бачив це на власні очі. Тоді він і зрозумів: все, що є – це сьогодні. Тільки сьогодні він і буде жити.
Може, колись він розповість матері про хворобу. А поки просто не готовий!
– Мамо, вибач мене, якщо я тебе засмутив, – чесно сказав Дмитро.
– Та що ти, синку, – відразу розчулилася мати. – Все гаразд. Живіть, раз щасливі, що вже тепер.
Діма відчував, що мати лукавить. Вона не рада і навряд чи змириться. Але життя його…
Пролунало повідомлення. Діма глянув на екран – Юля надіслала сердечко. Просто так.
Він залишився у мами ще на годину, переконався, що вона хоча б перестала нервувати. Нічого… як-небудь. І потім, чому це мати вирішила, що у неї не буде онуків? Юльці ж не шістдесят! Діма подумав про це і посміхнувся. Треба буде запитати якось обережно, що Юля думає про це. Хто знає… а раптом?
А якщо і ні – неважливо. Все буде як буде. Головне, їм добре разом. Дуже добре.
– Привіт! – вона відкрила йому двері в милому фартусі із зображенням оголеної дівчини в повний зріст, але без голови. – Заходь швидше, будемо вечеряти.
Дмитро подивився на фартух і зареготав. Ні, ніхто його не переконає, що він чинить неправильно. Він занадто щасливий для цього.
Спеціально для сайту Stories
