Весна цього року була рання. В кінці квітня вже щосили буяв бузок, важкими гронами схиляючись над парканами. Цвіли яблуні, вишні, кульбаби. Всі рослини немов ошаліли після холодної зими, і тепер поспішали жити.
Олена швидким кроком поверталася з роботи додому, передчуваючи приємну зустріч з коханим. У пакеті лежали фрукти, пляшка ігристого і шоколад.
Дівчина в яскравих фарбах уявляла, як вона розповість Олегу про запропоноване підвищення на роботі. Про те, що її життя стане цікавішим і різноманітнішим – поїздки, виставки, конференції.
Будуть відрядження в різні країни, і це все за рахунок фірми, де працює Олена.
І що Олег зможе разом з нею все це побачити! Та й оплата – гонорари, премії та всілякі різні бонуси дозволять наблизити покупку власної квартири. Ох, як же вона зараз була щаслива!
– Олег, я вдома! Привіт! – дівчину зустріла тиша орендованої квартири…
Мовчав телевізор, вимкнений кондиціонер, на підлозі розкидані речі, папірці, крупи.
– Олег, що сталося, у нас був ураган? – запитала Олена, знімаючи взуття.
Пройшовши в кімнату, вона побачила порожні полиці незачиненої шафи. Олег… Її Олег зібрав свої речі і пішов.
Обійшовши квартиру, Олена зрозуміла, що з хлопцем пішли не тільки її мрії про спільне майбутнє, а й золоті прикраси, парфуми, пара дорогих сумок, і навіть продукти, включаючи банку кави, в якій самої кави залишалося на кілька чашок.
– Ось тобі і Юр’їв день, – дівчина була приголомшена. – Добре, що всі мої гроші на закритому рахунку, і з телефону до нього немає доступу. А то і туди б дістався… хто б знав…
Накрило її пізніше. Вже після того, як кур’єр привіз нехитру вечерю, після того, як вона відкрила ігристе і випила кілька ковтків.
Західне сонце освітило кімнату, в якій була Олена, його промені затрималися на стіні, де зовсім недавно висів портрет. Їхній портрет…
– А де він? Де портрет? – Олена в сотий раз набирала номер телефону Олега, але механічний голос відповідав одне й те саме, що «абонент не абонент».
Засмучена Олена вийшла на балкон, відчинила вікно і побачила, що в кутку балкона на підлозі лежить портрет, пробитий ударом кулака.
І тут вона зламалася. Вона плакала, їй хотілося кричати, сльози текли, не зупиняючись.
Поступово істерика скінчилася, і Олена, стоячи біля вікна, вголос почала говорити сама з собою:
– За що? За що, за що, за що?
Сонце безмовно йшло за горизонт, ховаючись серед дахів будинків, розфарбовуючи небо і хмари неможливо яскравими фарбами.
– Що мені робити? Що мені тепер робити? – запитувала вона когось невидимого.
– Випий чаю! – пролунав у відповідь на питання старечий скрипучий голос. – Випий чаю, ти ж розумниця.
Сказати, що Олена здивувалася – це нічого не сказати!
Вона повільно вийшла з балкона, прикривши за собою двері. Мовчки пройшла на кухню і увімкнула чайник. Він зашумів, і незабаром дівчина пила чай, так мило забутий її колишнім «коханим» у шафі. Згодилися фрукти і шоколад, куплені до напою.
– Піду я спати, – це рішення було найвірнішим у такій ситуації.
Прокинулася Олена легко, голова не боліла, на душі не пекло. Але коли вона вийшла на кухню, на неї все ж звалився вчорашній настрій.
Дівчина видихнула з силою і швидко вийшла на балкон, розкинула руки і що було сил крикнула у вікно:
– Е-ге-гей! Всесвіт, з чого почати?
– Випий чаю, дорога. Випий чаю, – відповів вчорашній голос.
– Ну ось, – пробурмотіла собі під ніс дівчина. – Схоже, що «дах» мій поїхав слідом за розбитими мріями…
Увечері, відпрацювавши перший день на новій посаді, Олена налила червоного у фужер і вийшла на балкон. Вона була переповнена враженнями, і їй хотілося з кимось поділитися.
– Гей, ти тут? – голосно запитала вона повітря.
Скрипучий голос не забарився відповісти:
– Моя дівчинко, я тут, моя солодка.
– Та ти ловелас, – засміялася дівчина. – Що, сивина в голову, а біс у ребро?
– Я хороший, Левчик хороший, – така відповідь Олену розвеселила.
– Можна, я поговорю з тобою? Мені треба з кимось поділитися, – і Олена почала розповідати старому (ну хто ще міг з нею розмовляти, хоча може це похитнулася підсвідомість?) весь свій день.
Дівчина говорила, а голос мовчав і слухав. Розповівши свої враження, Олена перейшла до теми можливих пропозицій у її діяльності.
Інтуїція підказувала, що утворену порожнечу в душі та особистому житті треба терміново заповнити подіями, інакше вона впаде в переживання.
Олена пам’ятала, як вже була в її житті зрада, і як важко вона відновлювалася.
Її монолог перебив скрипучий голос:
– Випий чаю, моя дорога. Випий чаю.
Олена згадала, що давно нічого не їла, а випила тільки кілька ковтків червоного. Вона швидко зробила замовлення по телефону, і в очікуванні кур’єра заварила фруктовий чай.
Повечерявши, навівши відносний порядок у квартирі, Олена вийшла на балкон.
– А ти любиш чай? – але співрозмовник не відповів…
Вечірні розмови стали для Олени важливим завершенням дня, таким своєрідним підбиванням підсумків.
Її дивувало, що співрозмовник небагатослівний і використовує невелику кількість фраз, але і це для дівчини було важливо. Цей голос немов став її невидимою підтримкою, опорою у складний час.
– Піду заварю чай, – говорила Олена в повітря. – А ти будеш чай?
– Я люблю чай. Ти розумниця. Випий чаю, – скрипів її невидимий співрозмовник…
Весна давно минула. Літо непомітно перейшло в осінь, і вікно на балконі вже частіше залишалося закритим.
Через зайнятість на роботі дівчина рідше бувала вдома, вона їздила на виставки, була в інших містах і готувалася до поїздки за кордон.
Олена була дуже вдячна своєму невидимому другові за вечірні бесіди, за те, що він терпляче вислуховував всі її плани, говорив їй, що вона хороша дівчинка. А коли вона втомлювалася говорити, то відправляв її випити чаю.
Сама над собою посміхалася:
– Може, я і збожеволіла, але я не впала в депресію, добре працюю, полюбила чай, і навіть почала в ньому розбиратися…
Осінь перейшла в зиму, місто готувалося до зустрічі Нового року. На роботі був гарячий період підбиття підсумків, складання планів на новий рік. Олена додому приходила пізно.
– Уфф, як я втомилася… Вечеря, чай і спати. Спати, спати, спати…
З закритими вікнами розмови закінчилися, та й дівчина вже зміцніла і вірила у свої сили. Вона була вдячна своєму наставнику і готувала йому на Новий рік подарунок.
З поїздок дівчина привозила чай. Колеги потішалися з неї потихеньку, але Олену це не турбувало.
Дуже скоро у неї зібралася колекція різних смаків, і найдорожчі та екзотичні чаї дівчина купувала в подвійному обсязі.
– Він хоч і старий чоловік, але думаю, що йому буде приємно отримати подарунок. Адже він стільки для мене зробив, допоміг, підтримав, вислуховував…
Олена тепер знайомим у складних ситуаціях говорила не про заспокійливе, а сакральну фразу: «Випий чаю».
Тридцятого грудня Олена постукала в двері до сусідів. Красиво упакований подарунок вона урочисто тримала в руках перед собою.
Двері відчинила немолода жінка. Вона посміхнулася Олені.
– Доброго дня! З прийдешнім вас! Я ваша сусідка, орендую квартиру через стіну від вас. Мене звати Олена, – посміхалася дівчина.
– Чим можу допомогти вам, мила дівчино? – запитала жінка.
– Розумієте, я тут вашому дідусеві новорічний подарунок принесла.
Брови здивованої жінки піднялися вгору.
– Ммм, якому дідусеві? – уточнила вона.
– Він називає себе Левчиком, – Олена посміхалася, як на презентації.
– Левчик… А як ви з ним познайомилися, дозвольте дізнатися? – двері відчинилися навстіж і жінка рукою запросила гостю увійти в квартиру.
– Так тут така дивовижна історія трапилася, – і Олена почала розповідати про їхнє знайомство, спілкування, чай.
Жінка засміялася. Вона не могла заспокоїтися кілька хвилин, сльози від сміху так і текли з її красивих очей. Олена ж була в подиві.
– Я… я принесла йому чай… він так любить чай… – бурмотіла дівчина, не розуміючи, що відбувається. – Ви тільки не подумайте поганого, Левчик хороший, він гідний поваги, у нього безмежне терпіння. Він слухав мене ціле літо!
Заспокоївшись, сусідка витерла хусткою сльози і промовила:
– Мене звати Тамара Львівна. Проходьте, Оленко, я вас познайомлю.
Олена пройшла до вітальні, сіла в крісло, куди її люб’язно запросила господиня.
Через пару хвилин Тамара Львівна принесла на підносі чайні чашки, слідом з’явився чайник і вазочка з цукерками. Олена терпляче чекала на появу Левчик і тримала подарунок у руках.
Жінка вийшла в сусідню кімнату і відразу повернулася до вітальні. На плечі у неї гордо сидів чорний як смола ворон.
– Дозвольте представити – це і є Левчик.
Олена була приголомшена! Ось чого вона не очікувала, так це того, що її співрозмовником був птах!
– Влітку Левчик сидить у клітці на балконі, коли відкрите вікно. У нього зламане крило, ми його маленьким підібрали. Лікарі сказали, що крило не відновиться.
– А чому Левчик? – почала заїкатися дівчина.
– Він не відгукувався на жодне ім’я, а на Левчик сказав карр. Тому і Левчик. Говорити почав сам, спеціально не вчили. Прислухався, став повторювати. Ну а потім вже ми йому кілька фраз спеціально повторювали, – посміхалася Тамара Львівна.
– Чоловік каже, Томочка, це твій тато до нас повернувся!
– Левчик, привіт! – вигукнула Олена.
– Ти хороша дівчинка. Випий чаю, – ворон нахилив голову і дивився на дівчину.
З тих пір Тамара Львівна, Олена і Левчик стали друзями. Чай дівчина подарувала господині такого чудового ворона, а Левчику купувала пташині смаколики.
Спеціально для сайту Stories
