П’ята няня, яка відгукнулася на оголошення, подзвонила у двері рівно о дев’ятій, хвилина в хвилину. Юля відчинила, тримаючи Варю на руках. На сходах стояла висока худорлява жінка років шістдесяти, у сірому пальті та з великою сумкою через плече.
— Людмила Сергіївна, — представилася вона. — За оголошенням. Бахіли у вас є? Немає? Нічого, я зі своїми.
І справді, вона дістала з кишені сині лікарняні бахіли, натягнула їх на чоботи й пройшла до передпокою. Варя витріщилася на неї й навіть витягла палець з рота.
— А це хто у нас такий? — запитала гостя. — Це Варвара? Ну, привіт, Варваро. Руки мити вмієш?
— Не хочу, — сказала Варя.
— Правильно, — погодилася няня. — Ніхто не хоче. А миють усі.
Юля засміялася, хоча сміятися їй того тижня не було з чого. До Людмили Сергіївни приходили четверо. Одна, студентка, весь час дивилася в телефон, друга палила на сходах, третя відразу запитала, чи можна приводити з собою онука. Четверта назвала таку ціну, що Юля лише роззявила рота.
А через тиждень у Юлі закінчувалася відпустка за власний рахунок і починалися зміни.
Вони сіли на кухні. Людмила Сергіївна розпитувала коротко й суворо, як лікар на прийомі. О котрій Варя прокидається, чим її годують, що вона не їсть, на що хворіла. Юля відповідала й сама дивувалася: її ніхто так докладно не розпитував навіть у дитячій поліклініці.
— Я тридцять з гаком років пропрацювала процедурною сестрою, — сказала Людмила Сергіївна. — З дітьми вмію поводитися. Ваші цілодобові зміни мене не лякають.
Приїжджатиму з вечора, напередодні зміни. Переночую, а вранці ви спокійно підете. Скільки ви збиралися платити?
Юля назвала суму. Няня похитала головою.
— Багато. П’ять тисяч вистачить.
— Як це — вистачить? — не зрозуміла Юля. — Інші просили набагато більше.
— Нехай інші просять. Для мене гроші не головне. Мені потрібна робота, на пенсії я скоро занудьгую. Тільки свій ключ мені дайте, дитинко. Я пізно приїжджаю, дзвонити не хочу, дитину розбуджу.
Ключ Юля не дала. «Ні, ні, — подумала вона. — Чужій людині ключ у перший же день? Сама відчиню». Так і сказала. Людмила Сергіївна знизала плечима: «Як хочете».
А ця дешевизна все-таки насторожила Юлю. Хорошого задешево не буває, це вона знала напевно.
Юлі було двадцять шість. Вона працювала фельдшеркою на швидкій, доба через три, і сама виховувала Варю. Квартира дісталася їй від бабусі — двокімнатна на третьому поверсі старої хрущовки.
Бабуся доглядала за Варею перший рік, а потім пішла з життя — прямо в лікарні, куди Юля сама її й відвезла. Батько Варі, Денис, працював вахтовим методом за кордоном. Коли Юля сказала йому, що чекає на дитину, він помовчав у слухавку, а потім відповів: «Не моя». І більше не дзвонив.
Батько не визнав дитину — ось і вся розмова. У яслах місць не було, а до дитячого садка беруть лише з трьох років. Юля давала собі раду завдяки сусідкам, брала відгули, мінялася змінами. Але довго так тягнути не можна було: на підстанції вже натякали, що тримати її не будуть.
З листопада Людмила Сергіївна почала ходити до них, наче на роботу. Приїжджала вечірнім автобусом напередодні зміни, спала у вітальні на дивані, а вранці Юля тікала на підстанцію. Поверталася вона через добу в чисту квартиру.
Варя спала по годинах. Їла кашу, яку раніше випльовувала. Суп стояв на плиті, білизна була випрасувана, а на холодильнику висів листок: «Температура 36,6. Стілець у нормі. З’їла все».
— Людмило Сергіївно, ну навіщо ви прасуєте? — запитала Юля одного ранку. — Я вас не для цього кликала.
— А хто ж за тебе прасуватиме? — здивувалася та. — Ти зі зміни прийдеш, тобі спати треба, а не з праскою стояти.
Варя за місяць навчилася говорити більше слів, ніж за пів року. Казала «каша», «не хочу» і чомусь «неподобство». А ще няня для сміху купила Варі дитячі сині бахіли, і та ходила в них по квартирі, як лікар.
Людмилу Сергіївну вона називала «Мия», бо «Мила» не вимовлялося. А Людмила Сергіївна, сувора, у бахілах, посміхалася лише Варі, і суворість тоді миттю сходила з її обличчя.
Але дивні речі траплялися одна за одною. Якось Юля прийшла зі зміни, а Варя сидить на підлозі в новій сукні, червоній, у горошок. Юля таку не купувала.
— Звідки це?
— На ринку взяла, за копійки, — відмахнулася няня. — Їй же старі всі малі, ти що, не бачиш? Дівчинка росте.
Через тиждень з’явилася друга сукня, блакитна. Потім теплі колготки, шапка з помпоном. Юля намагалася віддати гроші, але Людмила Сергіївна їх не брала: «Та копійки ж, кажу».
А одного разу Юля почула з кімнати, як та бурчить на Варю, яка не хотіла одягати шкарпетки:
— Уперта. Ну й уперта, у нашу породу.
— У яку вашу? — запитала Юля, заглянувши у двері.
Няня на мить замовкла. Потім відповіла, не піднімаючи голови:
— У жіночу, кажу. Ми всі, жінки, вперті.
«Десь тут є підступ», — думала Юля вночі. Але де саме, зрозуміти не могла.
А наприкінці листопада її гукнула з лавки біля під’їзду Римма Павлівна з першого поверху. Римма Павлівна була найстаршою в будинку і знала про всіх усе. З лавки вона не сходила з квітня по листопад.
— Юленько, а твоя няня, вона хто тобі? — запитала вона гучним шепотом. — Родичка?
— Ні. З оголошення. А що?
— А те, що вона з літа тут на лавці сиділа. Раз на тиждень приїжджала. Сідає й сидить, на твої вікна дивиться. Я вже думала, що вона із соцслужби якоїсь. Хотіла тебе попередити, та й забула. А вона ось, у тебе тепер працює.
Юлі стало не по собі. З літа? Адже оголошення вона дала в жовтні. Весь вечір вона ходила по квартирі й не могла знайти собі місця. «А раптом це справді служба у справах дітей? Раптом її підіслали? Скажуть, що мати працює цілодобово, дитина з чужою людиною, і заберуть».
Дзвонити було нікому. Запитати прямо Юля побоялася.
А в грудні Варя захворіла. До вечора температура піднялася до тридцяти дев’яти. Юля — фельдшерка, вона все знала, все зробила, але руки все одно тремтіли.
Людмила Сергіївна, яка після зміни Юлі вже збиралася на вечірній автобус, знову зняла пальто.
— Я нікуди не поїду. Ти цілу добу не спала, а вдень ще й з Варею возилася. Лягай, я посиджу.
— Людмило Сергіївно, та що ви, я сама посиджу!
— Лягай, кажу тобі!
Юля лягла й не помітила, як заснула. Прокинулася о четвертій. У кімнаті горів нічник. Людмила Сергіївна сиділа біля ліжечка Варі, і міряла температуру.
— Тридцять сім і два, — прошепотіла вона. — Спадає. Іди постав чайник
Пили чай на кухні о четвертій ранку. І тут Юля раптом розповіла все. Про бабусю, про зміни, про підстанцію, де погрожують звільненням. І про Дениса.
— Він мені так і сказав: «Не моя». По телефону. Навіть не приїхав. Ніби я його обманювала. А мені ніхто, крім нього, і не був потрібен.
У няні затремтіла в руках чашка. Вона поставила її на стіл, встала й пішла до ванної. Довго лилася вода. Вийшла вона з червоними очима.
— Мило в очі потрапило, — пояснила вона. — Іди спати, Юлю. Вже ранок.
«Тітка Люда», — так Юля назвала її того ранку вперше. Сама не помітила, як це вийшло. Їй було добре, спокійно. Ніби хтось старший нарешті стояв у неї за спиною.
Після Нового року Людмила Сергіївна роздягалася у передпокої, поспішала, і з її сумки на підлогу випала фотографія. Юля підняла її. На фотографії була Варя. Варя на гойдалці у дворі, у тій самій шапці з помпоном. Тільки Юля цієї фотографії не робила. І фотографія була не з телефону, а надрукована, на гарному папері.
— Що це? — запитала Юля.
Няня вихопила картку з її рук.
— Для себе сфотографувала. Не можна, чи що? Дівчинка гарна.
І пішла до Варі. А Юля залишилася у передпокої. Їй стало по-справжньому страшно. Хто фотографує чужу дитину й друкує фотографії? «У нашу породу», — згадала Юля. І як затремтіла чашка у няні, коли мова зайшла про Дениса. «Невже якась родичка?».
Увечері вона знайшла в телефоні знімок паспорта Людмили Сергіївни, який зробила ще в жовтні, про всяк випадок. Прізвище там було чуже, не таке, як у Дениса. А прописка була в сусідньому районі, у селищі за дві години їзди автобусом.
Селище теж було незнайоме: Денис про свій дім ніколи не розповідав, здебільшого — про підробітки.
У вихідний Юля відвела Варю до Римми Павлівни й поїхала туди сама. Знайшла будинок, таку саму хрущовку, як у неї. Знайшла під’їзд. Подзвонити в квартиру Людмили Сергіївни вона не наважилася, та й її не було вдома: по суботах вона, як казала, їздить до подруги. Біля під’їзду жінка в пуховику вибивала килимок. Юля підійшла до неї.
— Вибачте, ви знаєте Людмилу Сергіївну? З третього поверху?
— Люду? Як же її не знати. Усе життя сусіди. А ви хто їй?
— Я… з поліклініки, — збрехала Юля. — Вона до нас ходила. Щось давно не заходить.
— А її тепер і вдома не застати! — сусідка з радістю погодилася поговорити. — Вона ж тепер до вас у місто їздить, там і пропадає. Доглядає за онукою.
— Якою онукою? — запитала Юля, і голос у неї затремтів.
— Як якою? У Дениса, її сина, там росте донька. Денис-то сам за кордоном, на вахтах. Люда каже, дівчинка — вилитий Денис, просто одне обличчя. Уперта, каже, у нашу породу. Показувала мені фотографію, де вона на гойдалці.
Юля подякувала й пішла до зупинки. До автобуса залишалася година, і всю цю годину вона простояла на морозі. Їй було так прикро, що аж сльози навернулися на очі. Людмила Сергіївна — мати Дениса.
Рідна бабуся. З осені вона приходила до них у дім, мила Варю, прасувала білизну, пила з Юлею чай о четвертій ранку і весь цей час брехала.
«А я ж назвала її тіткою Людою, — думала Юля. — Дурна. Дурна довірлива».
Увечері Людмила Сергіївна приїхала, як завжди, на ніч перед зміною Юлі. Юля зустріла її у передпокої й не дала їй роздягнутися.
— Я сьогодні була у вас, — сказала вона. — Поговорила з вашою сусідкою.
Няня зблідла. Постояла, тримаючись за вішалку. Потім сіла на табуретку просто в пальті.
— Ну ось, — сказала вона. — Дізналася, виходить. Я знала, що рано чи пізно ти дізнаєшся.
— Навіщо ви брехали?
— А як мені було не брехати? — Людмила Сергіївна підняла на неї очі. — Денис мені нічого не сказав. Ні про тебе, ні про дитину. Я дізналася від його товариша минулої весни. Той випив у нас на кухні й проговорився.
Я Дениса питаю, а він: «Мамо, не лізь! Це не моя дитина». А я в його телефоні побачила твою фотографію, з животом. Якщо він її зберігає — виходить, це його дитина, він бреше. Його приятель назвав і твоє ім’я, і те, що ти працюєш на швидкій. А підстанція у вас одна на весь район.
Я постояла біля підстанції, подивилася, куди ти йдеш після зміни. Хотіла хоч здалеку подивитися.
— І сиділи на лавці.
— Сиділа. З літа сиділа. Підійти боялася. Хто ж матір покидька на поріг пустить? Ти б мене пустила, якби я тобі сказала: «Вітаю, я мати Дениса»? Вигнала б. Правильно б і зробила. А тут твоє оголошення на дверях під’їзду. Я й прийшла. Прізвище в мене від другого чоловіка, думала, не здогадаєшся. Думала, хоч так поруч побуду.
Юля слухала й не могла ні пробачити, ні пожаліти. Занадто було прикро.
— Ідіть геть, — сказала вона. — Мені не потрібна ваша допомога. І ключа у вас немає й не буде. Ідіть геть!
Няня встала, поправла сумку на плечі. У дверях вона обернулася.
— Скажи Варі, що Мия поїхала, — попросила вона. — А то плакатиме.
І пішла на останній автобус.
Тиждень без неї виявився найважчим за весь рік. Юля міняла зміни, благала підмінити її, брала лише денні чергування. Вдень з Варею сиділа Римма Павлівна. Сиділа вона по-своєму.
Одного разу Юля прийшла, а Варя з апетитом наминає оселедець.
— Риммо Павлівно, їй же не можна, вона ж маленька!
— А вона просила, — образилася Римма Павлівна. — Я що ж, дитині відмовлю? Ми в дитинстві й не таке їли.
Варя щовечора стояла біля дверей і питала: «Мия? Мия де?». Юля пояснювала, що Мия поїхала. Варя не вірила. Вона брала свої сині бахіли, які Людмила Сергіївна купила їй для забави, і надягала їх на капці. І чекала.
А Юля потім плакала у ванній, щоб Варя не бачила.
У суботу під вікнами зупинилася машина. Юля виглянула й упізнала Дениса за червоною курткою, за ходою. Мабуть, повернувся з вахти. А на лавці біля під’їзду сиділа Людмила Сергіївна. Приїхала вона зранку, як і раніше, посидіти й подивитися на вікна. Денис вийшов із машини й став перед нею.
Юля накинула куртку і спустилася. На останньому прольоті вона зупинилася. Крізь прочинені двері під’їзду все було чутно.
— Мамо, що ти робиш? — говорив Денис. — Що ти мені по телефону наговорила? Чужу дитину виховуєш! Ти мене ганьбиш перед усім районом!
— Чужу? — перепитала Людмила Сергіївна. — Ти, Денисе, хоч раз її бачив? Хоч на фотографії? Вона така ж уперта, як ти колись був. Твої вуха, твій ніс. Дістань свої дитячі фотографії — одне обличчя.
— Це не моя дитина!
— Твоя. І ти це знаєш не гірше за мене. Ти боїшся, синку. Боїшся аліментів і того, що свобода закінчиться. Ось і твердиш своє «не моя».
— Мамо, поїхали додому. Годі!
Мати встала з лавки. Вона була на голову нижча за сина, а Денис під її поглядом опустив очі.
— Нікуди я з тобою не поїду. Я тобі так скажу, Денисе. У мене тепер є онучка. А сина немає. Поки не визнаєш — сина у мене немає.
Денис постояв, відкрив рот, закрив. Потім махнув рукою, сів у машину й поїхав.
Юля вийшла з під’їзду. Людмила Сергіївна стояла біля лавки сама, згорбившись у своєму сірому пальті, і дивилася вслід машині. Юля підійшла до неї й дістала з кишені куртки другий ключ, бабусин, на зеленій стрічці. Носила його з собою на випадок, якщо загубить свій.
— Візьміть, — сказала вона. — Зміна в мене в понеділок о восьмій. Не спізнюйтеся.
Людмила подивилася на ключ, потім на Юлю. Її губи затремтіли.
— Юлю… Ти ж мене вигнала.
— Вигнала. А тепер кличу. Ви відмовилися від сина при мені, через Варю. Я це бачила. І ви мені не чужа, Людмила Сергіївна. Ви — бабуся Варі.
Людмила взяла ключ, стиснула його в кулаці й розплакалася просто там, біля під’їзду. Юля обійняла її. Їй було так шкода цю жінку, до сліз, і соромно, що вигнала її. А ще їй стало легше. Наче з плечей зняли мішок, який вона тягала з того самого дня, як Денис сказав «не моя».
У вікні першого поверху відсунулася штора. Римма Павлівна дивилася на них і хрестилася.
У березні Юля прийшла зі зміни рано-вранці. У квартирі пахло млинцями. На кухні Людмила Сергіївна заплітала Варі дві тоненькі косички, а Варя крутилася й командувала: «Ще! Ще бантик!».
— Мамо! — закричала Варя і зісковзнула зі стільця. — Баба Мия млинці пекла!
У Юлі аж подих перехопило. «Баба Мия» Варя сказала вперше. Людмила Сергіївна почервоніла й відвернулася до плити, ніби млинці у неї підгорали.
— Сідай, — буркнула вона. — Охолонуть.
Юля поставила на стіл ще одну чашку — для себе — і сіла поруч із ними. Хотілося спати так, що очі злипалися. Але вона їла млинці.
Денис минулого тижня подзвонив матері й запитав, який у Варі розмір ноги. Більше нічого не запитав. Нехай поки що так.
Головне, що Юля вже зрозуміла: не треба тягнути все на собі. Допомогу можна приймати, навіть якщо вона приходить у бахілах і від родичів того, хто тебе покинув.
