Вересневий вечір спускався до озера, розсипаючи в майже чорну воду золоте листя. Красиво…
Тільки ось ця тиха краса не зворушувала Джона. Він чекав, хоча чекати вже не мало сенсу. Джон це розумів, але все одно не міг відірвати погляд від стежки, прокошеної колись господарем у високій траві.
«Не прийде, — думав Джон. — Адже давно поїхав, он, і трава вже встигла підрости, скоро встане на повний зріст, незаймана господарською косою, і сховає мене від усього світу. Та що там мене… Будинок зникне в зеленому трав’яному морі. Час перестати сподіватися…»
— Джонушко, а я тобі їсти приніс.
Джон підняв велику голову — не господар, сусід Єгорич прийшов. Непоганий дід. Може, навіть кращий за господаря… Ніколи своїх псів не ображає.
Джон знає, бачив. Будинки поруч стоять. Та й до самого Джона дід завжди добрий. Джон це цінує. Але у собаки повинен бути тільки один господар. Тому Джон чекав…
— Бідолаха, — зітхнув Єгорич. — Нещаслива тобі доля випала!
*****
Прав був сусід. Вся доля Джона складалася з кубиків людських негараздів.
— Ах, який чудовий ведмедик! Будеш нашу нову дачу охороняти, — з цих слів почалося знайомство Джона і господині, Галини Борисівни.
— Ну, тоді вам потрібно поквапитися з купівлею цієї самої дачі, Галочка. Він хоч і «дворянин», але здоровим виросте. А квартирка у вас невелика.
Ти на мою Наїну подивися. Точно тобі кажу, є у неї в предках кавказькі вівчарки, — сказала господиня мами Джона.
— Купимо, купимо! Генка, правда, сам не свій. Сваримося останнім часом постійно. З віком зовсім став нестерпним. Бурчить, чіпляється до всього. Жадібний якийсь… Хоч розлучайся…
— Та годі! Ось вже, не очікувала. Ви ж з Геною сто років прожили. Діти вже дорослі, онуки навіть є, а вона — розлучатися.
Розмова двох подруг перетекла в русло складних людських відносин, Джону стало нудно, він зарився носом у м’який мамин бік і задрімав. Але про нього не забули…
— Гена, добре, що ти приїхав. Не на руках же мені такого слоненя тягнути. Ось цього забираємо. Охоронець для нашої майбутньої дачі.
Сонного Джона підняли на руки, посадили в машину і відвезли в нове, як він сподівався, щасливе життя…
*****
Ріс Джон швидко. Скоро йому і справді стало тісно в новому будинку. Розгулятися було абсолютно ніде: в спальню не можна, на кухню — за розкладом. Основний час він проводив у передпокої, чекаючи, коли ж господар, Геннадій Петрович, виведе його на прогулянку.
Маленька, кругленька Галина Борисівна з ним вже не справлялася. Геннадій Петрович лаявся:
— Галю, ну хто так робить? Нормальні люди спочатку дачу купують, а потім вже собаку для її охорони.
— Сам винен, тягнеш з покупкою, скнара нещасний! Все заощадити хочеш, — огризалася Галина Борисівна.
Скандал розгорався, перекидався з дачі на щось інше. Часто Геннадій Петрович не витримував, грюкав дверима і йшов. Без Джона. Той розчаровано кидався слідом, вив біля зачинених дверей.
— Замовкни! — лютувала Галина Борисівна. — Плювати на тебе хотів твій господар. І на мене теж. Егоїст старий!
Це не допомагало, тоді господиня дзвонила синові, Денису:
— Дениско, будь другом, приїжджай. З Джоном потрібно погуляти. Твій батько знову викаблучується. А що Олена? Нехай потерпить. Я ж тебе не назавжди забираю. Батькам допомагати треба!
Денис злився, але приїжджав до пори до часу. Жалів Джона. Але одного разу і це закінчилося:
— Мамо, ви з татом, давайте, вирішуйте свої проблеми. А то я через них скоро без дружини залишуся. Їй набридло, що я постійно до тебе зриваюся.
Ми тебе з онуком рідше просили посидіти, ніж ти мене до свого пса тягнеш. Немає кому гуляти з собакою — віддайте, а мене більше не кликайте. Не приїду…
Галина Борисівна образилася на сина, але проблеми вирішила. Причому, відразу дві одним махом.
Одного разу, не чекаючи чергового гучного скандалу, вона раптом зрозуміла – не хоче вона більше жити з чоловіком. І нехай сто років пліч-о-пліч. Не привід це терпіти його поганий характер до гробової дошки.
– Знаєш, Гена, Бог з нею, з дачею, – заявила вона.
Геннадій Петрович здивувався:
– Що значить, Бог з нею? Ти ж мені всю голову проїла. Жодного тижня не минає без лайки. Що це ти раптом?
– Так, набридло! Хочу спокою.
— І я спокою хочу. До того ж, я тут нарешті варіант знайшов. Тобі, правда, не сподобається… Зате дешево. Село глухе, народу живе всього нічого, добиратися важко.
Зате ліс, озеро, природа, будинок великий. На пенсію нарешті вийду, рибу ловити буду, курей заведу, у сусідів коза є. Молоко купуватиму… Мрія!
— Ой, який дурний, — Галина Борисівна сплеснула руками. — Яка мрія, Гено? Ти не виживеш у своїй мрії. Ти ж містянин до мозку кісток.
Та ти ж, мабуть, думаєш, що кури яйця відразу в картонні коробочки відкладають! Ти ж козу тільки на картинці бачив!
Але Геннадій Петрович уперся: він хоче жити в селі, і все тут! Галина Борисівна здалася, але поставила одну умову:
— Бог з тобою, дорослий чоловік, сивий вже, купуй свій будинок. Хочеш на природу — прапор тобі в руки.
Тільки Джона з собою візьми. Замучився пес у квартирі зовсім — великий, кошлатий. Та й я замучилася: зовсім з ним не справляюся.
Дениска більше не помічник. І тобі, дивись, буде в твоїй мрії не так страшно жити…
*****
Так Джон і опинився в селі. Ох, і щасливий він був! Ліс, простір, озеро, в якому можна плескатися, скільки влізе. Запахи дивні, незнайомі, але такі привабливі.
І майже все це для нього, Джона!
По сусідству жили ще кілька собак разом зі своїм дідом, Єгоричем. Вони були дрібніші, слухалися господаря з півслова, на Джона майже не звертали уваги.
Виховані, вишколені пси. Та й як інакше. Єгорич готував їх для полювання. Кілька разів на рік до нього додому приїжджали серйозні чоловіки на великих машинах – мисливці.
Джона ж ніхто не виховував. Не було часу Геннадію Петровичу займатися такою дурницею. Самому б вижити. Права виявилася дружина – не готовий він до життя в глушині.
Кури гинули, так і не встигнувши порадувати яйцями. Нехай би і без коробочок. Козяче молоко на смак було справжньою гидотою. Так, у всякому разі, здавалося Геннадію Петровичу.
Та ще й магазин у сусідньому селі – кілометрів п’ять по лісовій дорозі. І зовсім не факт, що успішно з’їздиш – то закрита крамничка, то порожня…
Сусід Єгорич, дивлячись на муки Геннадія Петровича, намагався радити:
— Ох, Петрович, все у тебе через одне місце! За курками треба доглядати. Від болячок пропаювати. Давати вітаміни, овочі. Курятник повинен бути в чистоті.
Ти зовсім не вмієш ладнати з тваринами. Он, навіть пес у тебе неприкаяний…
Тільки от погано слухав поради Геннадій Петрович. Бурчав у відповідь, на дружину, яка нібито відправила його сюди, скаржився:
— Ось і ти мене лаєш, Єгорич. А я, між іншим, нещасна людина! Скористалася обставинами моя благовірна. Зраділа, коли я не витримав її характеру мухоморного і в село зібрався. Пса всучила і ручкою помахала.
Годую ось тепер слона цього. А ти кажеш, він неприкаяний.
Єдине, чого Геннадій Петрович у Єгорича навчився, так це справлятися з травою.
— Тут працювати косою треба, — говорив Єгорич, а сам показував. — Тримером тут багато не скосиш. Он, які джунглі, вище пояса!
Геннадій Петрович зітхав, але намагався. Виходило не дуже. Тоді він злився, кидав косу і йшов лаяти Джона. Він лаяв його абсолютно за все, зривав на собаці злість, розчарування, втому:
— Чого байдикуєш? Нав’язала Галка мені тебе на шию! Скажи, яка мені з цього користь? Жереш багато, нічого не робиш. Охороняти не вмієш…Та й нікого тут охороняти! Людей майже немає. Навіщо ти мені потрібен? Тьху! Ось не буду тебе більше годувати!
Джон розумів, що господар чимось незадоволений. Тільки ось не розумів – чим? Виляв хвостом, заглядав в очі, немов намагаючись сказати:
«Не сумуй, господарю, все буде добре. І на мене не лайся».
Він любив свого господаря. Хоча, якщо по-доброму, любити його було нема за що…
Чим далі, тим більше псувався характер у Геннадія Петровича. А діставалося завжди Джону.
Магазин виявився закритий – Джон залишався без їжі. Встав господар не з тієї ноги – в Джона летить поліно від печі.
Пес почав побоюватися господаря, але любити не перестав. А Геннадій Петрович тим часом міркував, як би повернутися в місто:
— Не можу я так більше. Права була Галка! Не сільський я житель. Ось як тепер бути?
До неї йти на уклін, каятися? Неприємно, — говорив він іноді Джону, сидячи вечорами на ґанку. — Та й тебе нікуди подіти. Галка з тобою назад у квартиру не пустить! До ворожки не ходи.
Джон мовчав, сумно дивився на господаря, поклавши велику голову на лапи. Він відчував, що насувається щось погане…
*****
І одного разу погане сталося.
Одного разу господар в черговий раз косив, лаючись, проклинаючи траву, село, своє життя. Невміло махав косою і порізав собі ногу!
Рана була страшна. Кричав Геннадій Петрович.
Єгорич вискочив з дому, замотав рану, намагаючись зупинити кров, завантажив блідого Геннадія Петровича в свою машину у сусіднє село.
Назад повернувся один:
— До лікарні відвезли твого господаря, Джонушко. Ти вже на мене не гарчи, буду приходити тебе годувати. Поки твій не повернеться. Якщо, звичайно, повернеться…
Джон не гарчав. Повісив хвіст між лап, опустив голову, подивився на Єгорича тужно. Він зрозумів це «якщо».
Але все одно сподівався, що господар його не залишить. Нехай він був неласкавий останнім часом, нехай лаяв Джона. Але Джон же його пес. Він буде чекати…
*****
Дні повзли… Джон прокидався, вибирався з будки, лягав поруч, клав голову на лапи і дивився: як блищить озеро, як повзе по небу сонце, як росте трава, приховуючи стежку, прокошену господарем.
Він більше не бігав по окрузі, лякаючи пташок і всяку дрібну живність, не плескався в озері, не задирав спокійних псів Єгорича. Він чекав.
Листя змінювало колір, дощі стали холодними, а вранці над водою стояв туман…
— Він не приїде, — одного разу сказав Єгорич. — Не чекай. Я дзвонив твоєму господареві. Він живий-здоровий, повернувся до дружини, цей будинок збирається продавати.
Я його запитав, що з тобою робити? А він відповів: «Та що хочеш! Пса в місто взяти не можу». Ось і вся казка.
Джон навіть не поворухнувся. Все погане, про що він здогадувався, втілене в слова, притиснуло до землі, прошило наскрізь серце. Захотілося закрити очі і піти на той світ.
Навіщо він тут? Непотрібний, покинутий, нелюбимий…
Трава байдуже гойдалася, шепотіла про щось своє. Джон мимоволі прислухався:
— Не сумуй… Ми ще поживемо. Ти невихований хлопець, правда, але це можна виправити…
Стоп, стоп. Це не трава. Це Єгорич — присів поруч з Джоном, гладить його велику голову і тихо каже…Джон підвів на нього очі, махнув хвостом, ткнувся носом у коліна і завмер.
*****
Через рік у село в’їхала незнайома машина, зупинилася навпроти порожнього будинку Геннадія Петровича.
— Ти абсолютно ненормальний! — Галина Борисівна відчинила дверцята, вилізла, потягнулася. — Сто годин їхати по жахливій дорозі, а десь і зовсім без неї.
Ти ще далі будинок купити не міг? Або далі просто не було? Кому ми його тепер продамо? Дорого твоя економія нам виходить!
— Ну не лайся. Мисливцеві якомусь продамо або рибалці. Місця тут які гарні: незаймані, людиною не зіпсовані, — Геннадій Петрович обійняв дружину за плечі. — А ось і наш палац. Сусідові, до речі, можна його запропонувати. У нього багато знайомих мисливців.
Геннадій Петрович пішов до будинку Єгорича. Той стояв на ґанку, спершись на перила, і спостерігав. Біля його ніг лежав великий пес. Волохатий, досвідчений, схожий на кавказьку вівчарку.
— Привіт, сусіде! — Геннадій Петрович махнув рукою.
Пес заричав.
— І тобі привіт. Ти руками-то не розмахуй. Джон цього не любить.
— Джон? Мій Джон? А я дивлюся, морда знайома!
— Стій, стій! — зупинив його Єгорич. — Який це твій Джон? Твій пес пішов засвіти. Ти ж його одного кинув. Без їжі, без даху над головою. Це під зиму-то…
Втім, хочеш, можеш перевірити. Поклич його. Піде — значить, і справді твій, а ні то ні.
Геннадій Петрович подивився на пса, невпевнено поплескав себе долонею по стегну:
— Джон! Не впізнав, чи що?
Пес заричав голосніше, оголив зуби, попереджаючи.
— Гаразд, Єгорич, я все зрозумів. Будемо вважати, що помилився. На совість не тисни. Краще підкажи: можна кому-небудь нашу хатинку продати?
Єгорич знизав плечима. Не хотілося йому допомагати Геннадію Петровичу. А з іншого боку, якщо допоможе, то хорошого сусіда під боком матиме. Замість цього…
— Пізніше зайду, поговоримо, — пообіцяв він. — А зараз іди собі.
Джон лежав біля ніг Єгорича і дивився на свого колишнього господаря. Він, звичайно, впізнав його. Але тепер це була чужа людина.
Навіть гірше — це була погана чужа людина. Зрадник. І Джон не хотів, щоб він підходив до Єгорича.
Кажуть, що собаки вміють прощати… Може й так. Тільки ось Джон не пробачив.
Спеціально для сайту Stories
