Гриць почув випадково, як говорили про нього. Не повинен був, але почув. Тут, у притулку, він опинився після того, як в останню путь провели його бабусю. Дивно так усе сталося. Бабуся добра була, прихистила стареньку – жебрачку з церкви – Марію. Та в них і прижилася, спала в сінях. Теж дуже ласкава, Грицьку любила.
Тільки ось бабуся про неї казала, що не дуже розумна вона. А коли бабуся не прокинулася, Марія сказала, що треба проводити її в останню путь. Довго молилася за неї, а потім просто закрила в кімнаті та оголосила Грицьку, що бабуся тепер полетить на небеса. Звеліла не ходити до цієї кімнати. Стали вони жити на кухні.
Про те, що треба було про це ще комусь розповісти, Грицько не здогадався. Йому було п’ять, та й не товариський він був. І якийсь час жив із Марією, поки та не розплакалася біля церкви і не розповіла всім, що всі пішли у засвіти: і Грицько, і Марина Іванівна. Тільки тоді й прийшли до їхнього дому люди. Гриць сидів під столом і гриз дерев’яні кубики.
Кубики вже були без кутів, без фарби. Скільки так, ледве підгодовуючи, тримала його Марія, зміг сказати лише лікар – понад два тижні. Грицько був особливою дитиною. Колись йому поставили неприємний діагноз, і недолуга мати з переляку привезла його тоді бабці Марині.
– Твоя вина! – одразу сказала Марина дочці.
А та, звісно, зрозуміла, що мати мала на увазі. Саме тому Аля й поїхала колись із дому. Згодом якось усе налагодилося. І хлопець добрий зустрівся, і зажили в нього на батьківщині. Щоправда, не розписалися, але дитину на нього записали. Петро своєю новою пасією був захоплений. Дівчина гарна, яскрава, весела, всі на неї дивилися.
Але в сім’ї все стає явним, шила в мішку не приховаєш – після того, як уже з’явився Грицько, знову Алька почала гуляти. Чоловікові говорили, що втомлюється з дитиною, що все через депресію. А коли Петро здогадався, що було насправді, то сварка, довгі з’ясування стосунків, примирення, вимоги Петра… Незабаром Аля просто пішла з дому з дитиною. А Петро…
А що Петро? Зітхнув з полегшенням, не дружина ж… Ні Петро, ні його батьки навіть не подумали нічого казати про те, що мати дитини недолуга гуляка. Навіщо? Дівка ця нахабна одразу не сподобалася – не пара їхньому синові. Та й що це за батьки, які не хочуть синові найкращої дружини? Хлопчик був їм не потрібен, він також від неї, від небажаної…
А Петро, спробувавши всі принади такого ось недолугого майже сімейного життя, скоріше поїхав на заробітки. Марина, бабуся Грицька, теж у цей час з дочкою не спілкувалася, сердилась на дочку, погано розійшлися – зі скандалом. Марина шкодувала про це. Може, не треба було? Так як інакше, якщо брати у руки себе не хоче та грубіянить рідній матері… Почала ходити до церкви, молитися за дочку.
Незабаром Аля привезла бабусі Марині Гришка, а сама зникла з кінцями. Ось тільки у свої півтора роки хлопчик важив вісім кілограмів і лише повзав. Марина взялася за онука з усією невитраченою силою кохання, яка в неї була. За кілька місяців Грицько вже й ходив, і говорив, і проходив фахівців, які були у них у районі.
А Марина всім казала, що помилилися лікарі з діагнозом, нічого вони не розуміють. Просто тихий він і сором’язливий. Бабуся брала його до церкви. Вона вдягала туди білу блузку. Церква була далеко – у сусідньому селі. Велична та прекрасна, але Гриць легко до неї доходив. Взуття берегли, ходили в старому, а перед тим як вступити до храму перевзувались.
Бабуся дбайливо діставала з сумки нові черевики і натягувала на Гриця, примовляючи, що в храм аби в чомусь – не можна. І сама взувала туфлі, діставала з сумки хустку і гарну брошку з камінням, яку чіпляла на комір. Гриша й у церкві стояв і слухав молитви, як ніякі діти не слухають. Навіть Батюшка його хвалив.
Там і прив’язалася до них жебрачка, а Марина її пошкодувала, пригріла в себе, на якийсь час. Та ось несподівано вночі бабці Марини не стало, залишивши онука на приживалку, що була несповна розуму. А Петро його батько нічого не знав. Точніше навіть – не хотів знати. Він поїхав, забув, не хотів навіть згадувати про те, що десь росте син.
А ось нормальну сім’ю створити цілком собі хотів. Тільки досвід аж надто поганий. Як би знову не нарватися! А тут, на конференції, куди відправили їх від газової компанії, побачив дівчину. Трохи старша за нього, але повна протилежність яскравому першому коханню. Скромна, з гулькою волосся, спортивної статури. Ця точно не займатиметься дурницями. Зустрілися.
Петро не надихнувся. Ну – миша сіра. Нелюдима, очі в підлогу, а одягнена, як бабця стара. Там, де була вона, як і всі, одягнена в костюм, сподобалася йому більше. Але … згадуючи свій перший досвід, вирішив невдовзі на ній і зупинитися. Така точно буде гарною дружиною. Розчиниться в ньому та в майбутніх дітях. А що ще треба для сімейного щастя?
Та й розумна вона – діловод з юридичною освітою. В уяві Петра юристи були зовсім іншими, але потім він зрозумів – Ганні нічого не потрібно було, вона займалася виключно юридичними документами, паперомаранням, загалом. Батькам представилися, у відпустці одружилися. І тут Петра викликали до начальства. Знайшли його органи опіки, повідомили, що його син знаходиться у притулку.
– А чому раніше не сказав? – здивовано спитала після Ганна.
– Ну, це минуле. Яке воно має значення?
– Це ж син! Як він може не мати значення?
У притулку Грицьку не дуже подобалося. Дуже вже галасливі були навколо діти. Хотілося побути на самоті, а ще більше хотілося до бабусі. На прогулянках він сідав на бордюр за ігровим будиночком і дивився на небеса. Марія казала йому, що там тепер живе бабуся. Губи шепотіли завчені молитви.
Сюди наприкінці прогулянки зазирала нянька, ім’я якої він не міг запам’ятати. Він лякався дуже, коли вона прикрикувала на інших дітей, навіть плакав, але потім зрозумів, що на нього вона ніколи не кричить, тільки гладить по голові. Навіщо гладить? Грицька це трохи лякало, він втягував голову в плечі і терпів.
І ось одного разу до притулку приїхали чоловік та жінка. Зовсім молоді. До них у групі підвели Грицька. Він стояв, витягнувши руки по швах і боячись зійти з середини малюнка на лінолеумі, треба було стояти саме тут, посеред малюнка. І, коли його попросили підійти, не рушив з місця – здавалося: не можна, треба, щоб він стояв саме тут, посеред хитромудрого ромба. І тоді жінка підійшла до нього сама і сіла.
– Доброго дня, Грицю! Як твої справи?
І раптом він побачив майже таку саму, як у бабусі брошку на комірі жінки. Тільки висіла вона нерівно, і він узяв та поправив. Треба було поправити, але брошка знову повернулася.
– У вас брошка криво висить, – сказав він.
– Брошка? А! Давай приколю її інакше! – Вона розстебнула, зняла її і прикріпила знову. – Дивись, тепер рівно?
– Так, – відповів хлопчик, і йому дуже сподобалася ця тітка.
– Мене звуть тітка Ганна, а це Петро – мій чоловік.
Маленький Григорій Петрович, звичайно, ніяк не міг здогадатися, що цей чоловік – його рідний батько, що служби опіки знайшли його швидше, ніж отримали документи про смерть матері. Ганну теж повідомлення не втішило. Петро ніколи навіть не заїкався, що десь у нього є дитина. І раптом… Це вона наполягла поїхати, працівники притулку дуже просили.
– Ось так, – закінчила свою промову втомлена директорка притулку Олександра Санівна, сидячи за столом перед новоявленим татом їхнього хлопчика, і закриваючи папку з медичними документами. – Звичайно, відставання у розвитку серйозне. Що казати.
Але хлопчик дуже тямущий, за хорошого підходу, будуть і результати. Ви маєте право його забрати, ви – батько, а ось під опіку – ніяк, поки відмови Вашої не буде, мати хлопчика пішла у засвіти рік тому. Тільки сиротинець залишився для нього, розумієте?
– А до чого тут я? Його мати забрала, а мені нічого не повідомляла. Де ж вона? Де син? Я нічого не знав.
– Так я ж і не звинувачую, – спокійно продовжувала Олександра Санівна, – Ось зараз уже знаєте, і треба прийняти рішення: заберете сина або напишете відмовну і Вас позбавлять батьківських прав. Тоді й долю хлопчика можна буде вирішувати інакше.
Петро не сумнівався. Він попросив дати йому аркуш паперу. Ганна зупинила його, покликала у коридор. Перший раз, напевно, за весь час їхнього недовгого сімейного життя розмовляла з чоловіком якось інакше. Все так само тихо, не підвищуючи голос, але в ньому з’явилися нотки впевненості та тиску.
– Та що ти розумієш у дітях? Ти навіть не уявляєш, який це кошмар! Тим більше, він хворий, діагноз на п’ять сторінок! Ти розумієш! Ця дурниця кололася, а я мушу розхльобувати? Ну ні! Вона і так мені здорово зіпсувала життя! Більше не дозволю!
– Якщо прав позбавлять, їх назад не повернеш. Почекай писати, дай собі час все обміркувати.
Вони зупинилися у батьків Петра. Ті теж були категоричними: дитину від цієї вертихвостки забирати не можна! Недолуга, і дитина така ж. А Ганна при батьках мовчала, а от наодинці багато чого говорила. З’їздили до притулку ще раз, погуляли з хлопчиком.
– А брошка, де твоя? – Запитав Грицько.
– Ой, у сумці, ось! – Ганна дістала брошку. – Надіти?
Гриша взяв із її рук брошку і акуратно поклав назад у сумку.
– Загубиш!
А коли їхали з притулку, не помітили його за ігровим будиночком, говорили про нього.
– Дивно, – зітхала нянечка. – Він не дуже любить чужі речі, а до Вас навіть у сумку поліз. Дивуюсь.
Вони обговорювали його хворобу і раптом Гриша з-за будиночка вийшов.
– Ні, я не хворий. Я більше не хворітиму.
Ганна так по-розумному, з доказами, з прикладами переконувала Петра спробувати забрати сина. Мовляв, відмовитися так легко, тим більше – випадок особливий. Давай спробуємо, а там буде видно. Якщо вже зовсім не впораємося, одразу й відмовимося. Діло-то! І така вся раптом лагідна стала, така ніжна. Петро здався. Відчув себе якимось благодійником.
Хлопчика забрали. Він уперше їхав у поїзді. Страшно було дуже, але поряд була ця тітка Ганна. Її можна і за руку взяти, як бабусю. Вона весь час тепер вилась навколо хлопця. Петра це дратувало. Хлопчик явно розумово відсталий, від нього шарахався, забивався в кут, зате з Ганною розмовляв, як цілком нормальний хлопець.
Її перестало цікавити облаштування їхнього житла, вона цілими днями оформляла якісь документи та медичні папери на сина. Усиновила. Тепер вона мала право це зробити. А для Петра життя перетворилося на пекло. Не можна було сходити до друзів, Гриша всіх боїться, не можна покликати гостей…
Петро вмикав телевізор на повну гучність, а Ганна та Гриша грали на маленькій кухні. Петро психував, далі ставало лише гірше. Ганна звільнилася, поїхала з Гришею до обласної клініки на обстеження без його дозволу, без поради. А коли приїхала, заявив:
– Все, годі! Я відмову пишу! Веземо його назад до притулку, дістало все це!
– Пиши, я не проти.
І Петро раптом зрозумів, а коли зрозумів жахнувся: саме цього Ганна й хотіла. Тепер Грицько – її син. І їй начхати на нього, на Петра, їй важливий цей засранець. А коли про це завів розмову, почув:
– Ми їдемо, Петро! – Як завжди тихо і спокійно.
– Куди це ми їдемо?
– Не ти, а я з Гришею. Тепер він – мій законний син і я маю повне право розлучитися з тобою та забрати його, я всі документи вже оформила. До речі, якщо надумаєш палиці вставляти в колеса, май на увазі – листи написані в серйозні інстанції, навіть у столицю, може там і перебільшено все занадто, але так, як треба мені. Якщо завадиш, будуть у тебе проблеми.
У Петра горіли навіть вуха. Це ж треба було так напоротися вдруге! Та що це таке! Перший раз одружився – не пощастило, і другий – знову – та ще стерва. Та яка тиха стерва! Все зробила, обклала… Не щастить йому, бідному, із жінками! Так не щастить!
– І коли ти це вирішила?
– А ще там, коли забирали Грицю. Тоді й зрозуміла все про тебе! – Вона зітхнула і виправилася. – Точніше, про себе зрозуміла. Зрозуміла, що жити з тобою більше не зможу. Ось тільки хлопчика було шкода, тому й вчинила так. Пробач, якщо зможеш, але, боюся, інакше не вийшло б. Мені б його усиновити не дали, а те, що я з тобою розлучуся, знала вже тоді.
Петро не знав, що сказати.
– І що тепер? – спитав він трохи згодом.
– А тепер, якщо добра синові хочеш, напиши відмовну та оформимо розлучення. Можна й згодом, на відстані. Ми до мами поїдемо, я вже й роботу знайшла. Мама допоможе із Грицьком.
– Ну й дурна ти, Ганно…, – подумавши, сказав Петро.
Насамперед добра він хотів собі самому. І шкодував тільки себе самого – ось знову йому з жінкою “не пощастило”. Він-то що… Він-то напише, а ця прниблуда звалила на себе тягар і радіє.
– Григорію Юрійовичу, а навіщо це ви перевзуєтеся? – Запитували студенти у свого викладача інформатики перед храмом під час екскурсії.
Він зняв кросівки і дістав із портфеля лаковані чорні туфлі.
– З дитинства перевзуюся перед тим, як у храм увійти. Бабуся ще привчила.
– А вас що – бабуся виростила?
– Ні, мама. І тато, звісно. Хоч не рідні вони мені, та справжні. Тільки маму я вже потім навчив – і вона перевзувалася теж, і сестричку навчили ми. Така ось у нас – сімейна традиція
