– Сашко, а ти віриш у дива?
– Ні. Чудес не буває, Маріє.
– Не варто так казати. А я вірю. Хочеш, я й за тебе повірю?
– Ну, вір, якщо тобі так хочеться. Тільки все одно, це все дурниці.
– Степанченко, Красюк! А ну, перестаньте базікати! Контрольна сама себе не напише!
– Перестали, Марія Сергіївна, перестали. Ось тільки в дива я все одно віритиму!
20 років потому…
Молода жінка в зеленому пальто, розмальованому строкатими птахами, задумливо дивилася на ветеринарного лікаря. Щось невловимо знайоме було в рисах його обличчя. Щось давнє, з дитинства.
– Сашко?
Лікар підвів очі від металевого столу, на якому нерухомо лежав великий смугастий кіт, і посміхнувся:
– Впізнала-таки?
– Сашко!
– Так це я, я. Не кричи, пацієнта налякаєш.
– Ой, Сашко! – Марія ніяк не могла опанувати себе. Радість від зустрічі з однокласником, з яким дев’ять років сиділи за однією партою, шаленими бульбашками бігла по венах. – Як же я рада тебе бачити, Сашко! Куди ж ти зник?
– Довга історія, Марія. Тобі вона зовсім не потрібна. Давай краще повернемося до твоєї знахідки. Коли, кажеш, ти його знайшла?
– Та ось зараз і знайшла. Виповз із кущів і прямо під ноги мені. Я й не зрозуміла спочатку нічого, поки не придивилася.
А вже як розгледіла…
Марія схлипнула і з надією подивилася на лікаря, який обмацував кота:
– Сашко, ну невже нічого не можна зробити? Ну, може, є хоч один шанс? Найменший?
– Найменший, кажеш? Найменший є, звичайно. Називається диво. Ти ще віриш у дива?
– Вірю!
– Ну, раз віриш…
Сашко загорнув у пелюшку кота, що не пручався, і, передавши м’який згорток жінці, почав розписувати всі необхідні процедури для підібраного кота. Закінчивши виводити рівні букви на бланку, він поставив печатку і, простягнувши аркуш, сумно посміхнувся.
– Ось, тримай, віруюча. Тільки знаєш, Маріє, чудес на світі не буває. Не буває.
Скрип великих металевих коліс інвалідного візка, якого Марія з-за процедурного столу відразу й не розгледіла, ржавою пилкою порізав нерви.
– Сашко? Ти…
– Теж спинальник, Маріє.
Чоловік різко розвернув великі колеса і, не сказавши більше ні слова, зник за перегородкою в дальній частині кабінету.
«Спинальник… Спинальник… Спинальник…» Як зачарована повторювала Марія, йдучи через п’ять хвилин вулицею. «Не буває чудес! Спинальник, Маріє…».
– Я тобі покажу, не буває! Я тобі…, – здивовані перехожі відскочили вбік від дівчини, що різко зупинилася посеред дороги і плакала, а в її руках жалісно нявкав загорнутий у пелюшку смугастий кіт.
– Я… Дива бувають, Сашко! Я вам обом доведу! – Марія поцілувала в холодний ніс здивовану тим, що відбувається, тварину і вже впевненим кроком попрямувала до будинку. У тому, що Сашку, на відміну від паралізованого кота, її жалість не потрібна, жінка не сумнівалася.
А вже в тому, що він навідріз відмовиться прийняти її допомогу, вона була впевнена на сто відсотків.
Та тільки перше кохання таке. Хто ж його зупинить? Ось і Марію зупинити виявилося нікому. Рівно тиждень їй знадобився, щоб фортеця на ім’я Сашко впала.
Вона і роботу його шт..мом брала, і телефон з рук не випускала, і все, між іншим, під смугастим приводом. То у неї масаж лап, прописаний у призначенні, не виходить, то крапельниці капають повз кота. Одним словом, у рятівниці все не так, і без допомоги фахівця їй точно не обійтися.
Сашко вже й лаяв її, і по-доброму вмовляв, та все марно. Тому, через тиждень, він лише кілька разів важко зітхнув і здався на милість переможниці. А Марії цього й треба.
І пролетіли дні зграйкою.
Перший, другий, десятий. Марія, як справжня медсестра, навчилася робити котячий масаж. Смугастий повзун після її процедур навіть лапами почав дриґати. Накричить на Марію своєю котячою мовою, висловить все, а потім і дриґає.
Сашко тільки дивується — каже, такого не може бути. А Марія дивиться лукаво і продовжує свою справу під котяче фиркання.
Одне тільки жінку засмучувало. Засмучувало так, що серце ніби ножем різа.о — Сашко не підпускав її до своїх ніг. Вона вже й так до нього, й сяк. І фахівців покликала, і книжки якісь розумні, і гімнастику. А він тільки дивиться насуплено і все повторює: чудес не буває, Маріє. А раз не буває, то й пробувати нічого. Змирися.
Ось і ридала Марія ночами в подушку. Тихо ридала, гірко. Так, що її смугастий кіт, після денних процедур ображений на жінку, підповзав до ліжка й уважно заглядав у її заплакані очі.
День дивився, два… А на третій підтягнувся під схлипи Марії на передніх лапах на ліжко, підповз до самого обличчя і так очима закрутив, що Марія не те, що плакати, а дихати перестала.
А потім і зовсім небачене сталося. Кіт переповз на ноги сплячого Сашка, загуркотів, як дизельний трактор, і почав випускати кігті крізь ковдру.
Довго розминав занімілі ноги. За вікном уже світало, а смугастий кіт все не заспокоювався. І лише з дзвінком будильника, коли Сашко розплющив очі й запитально поглянув на Марію, яка дивилася на нього здивованими очима, кіт заспокоївся. Стрибнув з ліжка, підтягнув задні лапи під себе і заснув прямо посередині пухнастого килима.
І тягнулися місяці.
Днями Марія лікувала кота, балувала його смаколиками, а ночами кіт тупцював по ногах Сашка.
Поки одного разу, у звичайнісінький день, не сталося одне дуже дивне.
Марія тоді вирішила помити вікна. Ось і розчинила стулки на всю ширину. Сашко поставив таз з водою на стіл біля вікна, та згадав, що налив холодну воду. Чи можна холодною водою вимити? Тому й пішла Марія з ковшем у ванну. А як тільки вийшла з ванної, так і завмерла від жаху, розливши всю воду на підлогу.
Паралізований на задні лапи кіт по фіранці забрався на підвіконня. Та й сидів так дивно, на задніх лапах, сидів бешкетник.
Сантиметра два від прірви десятого поверху вниз, не більше. Сашко до нього руки тягнув, та ось дотягнутися через стіл, не піднявшись з інвалідного крісла, не виходило. Марії тим більше з іншого кінця кімнати вчасно не добігти.
А кіт ніби спеціально морду смугасту до краю тягнув. Тягне і на Сашка очима поглядає: «Дивися, мовляв, господарю, зараз впаду. Просто так впаду. Якщо нічого не зробиш…»
Сашко вже й «кискав» йому, і ласкаво кликав, а кіт ніби дражниться. Вуса розчесав, шерсть наїжачив і як кинеться в бік отвору…
У Марії серце пропустило удар. Очі самі заплющилися, а в грудях застряг такий крик, що, здавалося, ось-ось проломить грудну клітку. Дівчина сповзла на підлогу, руками намацавши стіну, і голосно заплакала.
– Маріє! Моя рідна!
Голос Сашка крізь горе Марії, наче крізь туман, не з першого разу прорвався. А коли прорвався, коли достукався до свідомості…
– Сашко? Сашко!
Марія дивилася широко розплющеними очима то на перевернуте інвалідне крісло, то на чоловіка, що невпевнено стояв на ногах, до грудей якого притискався смугастий кіт.
То на цього самого кота, якого вона вже встигла поховати, і який, знаючи себе, мружив зелені очі й у відповідь досить примхливо поглядав на Марію.
І, тільки подумати, повзав по руках Сашка задніми лапами, які ще вчора, здавалося, були паралізовані.
Жінка невпевнено підвелася. Зробила крок у напрямку пари, що застигла біля вікна, а потім раптом зупинилася. Розсміялася. Так щасливо розсміялася, дзвінко. До ікоти.
Стрибнула вперед, підбігла до Сашка, який був не менш ошелешений, ніж вона сама, обійняла разом із притиснутим до грудей смугастим провокатором, поцілувала обох:
— Сашко, — прошепотіла. — А ти…?
– Вірю, Маріє. І в тебе, моя вперта, вірю. Ти моє диво!
А ви вірите, що диво іноді приходить не ззовні, а народжується всередині нас — у наполегливості, любові та небажанні здаватися?
