– Підемо прогулятися? — запропонував чоловік хлопчику.
Хлопчику не хотілося гуляти. Особливо з цим чоловіком. Добре хоча б, що він не вимагав називати його татом.
Віталік не міг цього зробити. Просто не міг себе змусити. Йому було шість років. Дорослі часто думають, що в такому віці дитині байдуже, як кого називати. А ось Віталіку було не байдуже.
Два роки тому у нього був тато! Його тато. Високий, веселий. Він приходив додому після чергування.
Віталік кидався йому назустріч, кричав:
— Тато повернувся!
І той, справжній тато, підкидав хлопчика, кружляв його. Віталік сміявся й розкидав руки, зображуючи літак.
— Ідемо на посадку! — винувато казав тато мамі, коли син збивав щось із вішака.
Вони разом наводили лад, потім вечеряли, а перед сном тато читав синові казки.
Так було… завжди. Але одного разу все скінчилося. У місті сталася пожежа, і тато Віталіка загинув, рятуючи людей.
Перші дні хлопчик весь час питав, коли повернеться батько. Йому казали, що тато в лікарні, що він лікується. Віталіку так і не сказали правди. Хлопчик усе зрозумів сам. І перестав задавати питання.
До них додому приходили люди у формі. Приносили хлопчикові подарунки. Іграшки. Допомагали мамі щось полагодити й прибити.
Один чоловік приходив особливо часто. І через два роки мама сказала, що дядько Володя буде жити з ними.
Віталік подивився на дядька з-під лоба, розвернувся й пішов до своєї кімнати. Мама розгублено подивилася на чоловіка. Той заспокійливо погладив її по руці. З того дня минуло три місяці.
Все було… спокійно.
Віталік ходив до дитячого садка. Мама й дядько Володя працювали. Іноді хлопчика забирав із садка чоловік. Він не дуже вмів це робити. Але Віталік був цілком самостійним. Він сам одягався, брав у руку ведмедика — подарунок тата — і простягав іншу руку чоловікові. «Ходімо».
Він не бачив, як вихователька проводжала їх співчутливим поглядом. Вона спостерігала, як вони виходять з воріт. Тримаючись за руки, але — окремо. Кожен у своєму світі.
А одного разу в дитячому садку захворів хлопчик, а потім ще один. І садок закрили на карантин.
Віталіку довелося сидіти вдома. Бабусь і дідусів у нього не було. Спочатку мама взяла відпустку, потім те саме зробив дядько Володя.
— Скоро в садочок? — запитав маму Віталік, коли вона почала збиратися на роботу.
— Через тиждень, синку.
Хлопчик зітхнув. Він знав, що тиждень — це сім днів. Довго. Але йому нікуди було подітися.
— Підемо гуляти? — повторив дядько Володя.
Віталік виліз з-за столу, одягнувся, як це робив у дитячому садку, і мовчки простягнув руку.
Чоловік і хлопчик вийшли на вулицю. Вони пройшли повз будинок, повз дитячий майданчик. Погода ще була прохолодною, біля стовбурів дерев лежав сніг. Діти з бабусями та мамами чемно крокували доріжками.
Віталік теж йшов, тримаючи чоловіка за руку. Вони прогулялися й вирушили додому.
Вони вже майже повернулися, коли біля одного з сусідніх будинків почули лайку. Дядько Володя нахмурився. Він хотів повернути в інший бік, але не встиг.
На другому поверсі на балкон вискочив чоловік. Він голосно лаявся на всю округу і розмахував чимось, а потім кинув це щось у широку яму під вікнами. Вона залишилася незасипаною з осені й була заповнена неприємно пахнучою рідиною.
З ями пролунав писк. Віталік машинально подивився туди.
З рідини виринуло одне кошеня, потім друге. Хлопчик кинувся до краю, але дядько Володя міцно тримав його. Кошенята запищали, борсаючись. Було видно, що самі вони не виберуться.
Віталік висмикнув руку й стиснув кулачки. Йому було шкода малюків.
«Якби я був більшим!», — подумав він, а потім поглянув на чоловіка, що стояв поруч.
На тротуарі поруч із ними зібрався невеликий натовп, як це часто буває. Люди, спраглі видовищ, охали. Хтось кричав, що треба викликати поліцію. Чоловік з балкона продовжував викрикувати щось нецензурне.
На балкон вибігла плачуча дівчинка й штовхнула його в бік. На балконі з’явилася розлючена жінка й накинулася на крикуна. Люди роззявили роти, із захватом спостерігаючи за чужим скандалом.
Кошенята пищали, але на них уже ніхто не звертав уваги.
— Стій тут. Тримай.
Віталік підвів голову й побачив, як дядько Володя простягає йому куртку.
Чоловік підійшов до ями. Він підібрав палицю й спробував дотягнутися до малюків, підчепив кінчиком палиці одного з кошенят, витягнув його й поставив на асфальт. Віталік кинув куртку й підняв мокре кошеня.
Друге кошеня пішло під воду. Чоловік сів на землю, а потім обережно зісковзнув у яму. Вона виявилася йому по пояс. Він підхопив другого кошеня, посадив на асфальт і вибрався сам.
Люди навколо відірвалися від видовища скандалу, на мить замовкли, а потім вибухнули захопленими вигуками.
Хтось, мабуть, все-таки викликав поліцію, бо машина зупинилася неподалік. Перше, що побачили співробітники, — це чоловіка в багнюці, який нахилився до хлопчика.
— Громадянине! Відійдіть від дитини!
Дядько Володя випростався, але нічого не встиг сказати.
Віталік повернувся до поліцейських, що прибули.
— Це мій тато! Він врятував кошенят! — голосно заявив хлопчик, перекриваючи дорогу людям у формі та піднімаючи другого малюка.
Поліцейські переглянулися. У цей момент заговорили люди з натовпу, вказуючи на балкон, з якого чоловік і жінка миттєво зникли. На ньому стояла лише заплакана дівчинка.
Поліцейський вислухав людей, подивився на хлопчика, що рішуче стояв перед ним. Він про щось запитав дядька Володю. Той вказав на будинок і назвав адресу. Потім він взяв у хлопчика тремтячих кошенят.
— Бери куртку й біжи додому. Вони замерзли.
Віталік підняв забруднену річ. Двоє чоловіків помчали до квартири.
— Кинь у куток, — наказав дядько Володя, вказавши на куртку.
Віталік винувато зітхнув.
— Нічого страшного. Виперемо, — відповів чоловік.
Коли мама повернулася з роботи, кошенята спали. Віталік сидів біля них і обережно гладив то одного, то іншого одним пальцем.
Мама здивовано подивилася на кошенят. Дядько Володя відвів її на кухню і довго щось розповідав. Потім прийшов поліцейський. Він заглянув до Віталіка, подивився на сплячих звірят, посміхнувся й показав великий палець.
***
Минуло ще кілька днів, і дитячий садок відкрили після карантину. Віталік зітхав: йому хотілося ще трохи посидіти вдома.
— Як же вони цілий день будуть самі? — насупившись, запитав він у мами.
— Вони вже самостійні, синку, але ми будемо намагатися забирати тебе раніше!
***
Вихователька дивилася, як Віталік підстрибуючи йде поруч із чоловіком, що йшов спокійним кроком. Хлопчик піднімав до дорослого обличчя й щось жваво розповідав. Обидва сміялися. Це було так не схоже на те, як вони йшли до карантину.
А ще хлопчик зустрів у садочку дівчинку. Вона ще на балконі здалася йому знайомою. Дівчинка запитала про кошенят, і Віталік сказав, що вони у нього вдома. Дуже виросли. Граються.
Дівчинка зітхнула.
— А цього дурня з нами більше немає, — з презирством випнувши губу, сказала вона. — Мама його вигнала. А от якщо у Люсі ще будуть кошенята, то ми їх собі залишимо.
Віталік більше не називав дядька Володю «татом» вголос. Лише про себе. Він пристосовувався до цього слова. Дорослі, як і раніше, не квапили його.
До випускного в дитячому садку батьки подарували Віталіку мобільний телефон, сказавши, що тепер він завжди зможе подзвонити, якщо буде потрібно.
Хлопчик сфотографував кошенят і показав фото дівчинці.
— Ось. Це Кекс, а це тато тримає Коржика.
А потім настало літо і підготовка до школи. Віталік показував Кексу й Коржику новий портфель і давав погратися кольоровими олівцями.
А першого вересня маму не відпустили з роботи, і до школи хлопчика повів тато.
